— Ні! Жодної з цих перлин, добутих злочином, я не візьму від вас, — різко відповіла Гуттієре. — І, будь ласка, дайте мені спокій.

Зуріта зніяковів і розсердився: він не сподівався, що його так зустрінуть.

— Ще тільки два слова. Чи не хочете ви, — задля поважності він перейшов на “ви”, — щоб я відпустив Іхтіандра?

Гуттієре недовірливо поглянула на Зуріту, намагаючись вгадати, яку нову хитрість він замишляє.

— Що ж далі? — холодно спитала вона.

— Доля Іхтіандра у ваших руках. Накажіть Іхтіандрові принести на “Медузу” перли, які він ховає десь під водою, і я відпущу його на всі чотири вітри.

— Запам’ятайте добре, що я скажу. Я не вірю жодному вашому слову. Ви заберете перли і знову посадите Іхтіандра на ланцюг. Це так само напевно, як те, що я дружина найбрехливішої і найпідступнішої людини. Запам’ятайте це добре і ніколи не намагайтесь уплутати мене у ваші темні справи. І ще раз, будь ласка, дайте мені спокій.

Більше не було про що говорити, і Зуріта вийшов. У своїй каюті він пересипав перли в мішок, дбайливо поклав його в скриню, замкнув її і вийшов на палубу. Сварка з дружиною не зіпсувала йому веселого настрою. Він бачив себе багатим, оточеним шанобою.

Він піднявся на капітанський місток, запалив сигару. Думки про майбутнє багатство приємно хвилювали його. Завжди пильний, він цього разу не помітив, що матроси, зібравшись купками, стиха про щось говорили.

Зуріта стояв біля борту, навпроти фок-щогли. Штурман подав знак, і кілька матросів одразу накинулися на Педро. Вони не мали зброї, але їх було багато. Проте подолати Зуріту було не так-то легко. Ззаду в спину Зуріти вчепилися два матроси. Зуріта видерся з юрби і, пробігши кілька кроків, щосили перекинувся назад, на край борту.

Матроси, зойкнувши, випустили свою жертву і попадали на палубу. Зуріта випростався і почав відбиватися кулаками од нових ворогів, які насідали на нього. Він ніколи не розлучався з револьвером, та напад був такий несподіваний, що Зуріта не встиг вихопити револьвера з кобури. Він поволі відступав до фок-щогли і зненацька спритно, як мавпа, почав видиратися по вантах.

Матрос ухопив його за ногу, але Зуріта вдарив його вільною ногою по голові, і той, приголомшений ударом, упав на палубу. Зуріта піднявся до марса і сів на ньому, несамовито лаючись. Тут він міг почувати себе до певної міри безпечно. Він витяг револьвер і крикнув:

— Першому, хто насмілиться лізти до мене, я розтрощу голову.

Матроси гомоніли внизу, обмірковуючи, що робити далі.

— У капітанській каюті є рушниці! — вигукнув штурман. — Ходімо туди, виламаємо двері!..

Частина матросів кинулася до люка.

“Кінець! — подумав Зуріта. — Підстрелять!”

Він глянув на море, ніби шукаючи несподіваної допомоги. І раптом, не вірячи своїм очам, Зуріта побачив, як до “Медузи”, розтинаючи гладінь океану, з нечуваною швидкістю наближається підводний човен.

“Тільки б він не поринув у воду! — думав Зуріта. — На містку стоять люди. Невже вони не помітять мене і пропливуть мимо?”

— Рятуйте! Мерщій! Убивають!.. — щосили закричав Зуріта.

На підводному човні, певно, помітили його. Човен, не стишуючи ходи, плив просто на “Медузу”.

А з люка шхуни вже вибігали озброєні матроси. Вони висипали на палубу і тепер нерішуче зупинилися. До “Медузи” мчав озброєний підводний човен, — мабуть, військовий. Не можна ж було вбивати Зуріту на очах цих непроханих свідків.

Зуріта святкував перемогу. Та радість його тривала недовго. На містку підводного човна стояли Бальтазар і Крісто, а поряд з ними — високий чоловік з хижим носом і орлиними очима. Він голосно гукнув з палуби човна:

— Педро Зуріта! Ви мусите негайно віддати викраденого Іхтіандра! Даю вам п’ять хвилин, інакше я пущу вашу шхуну на дно.

“Зрадники! — подумав Зуріта, з ненавистю позираючи на Крісто й Бальтазара. — Але краще втратити Іхтіандра, ніж власну голову”.

— Зараз я приведу його, — сказав Зуріта, злізаючи по вантах.

Матроси вже зрозуміли, що треба рятуватись. Вони похапцем спускали шлюпки, кидались у воду і пливли до берега. Кожен з них дбав тільки про себе.

Зуріта збіг трапом до себе в каюту, поспіхом витяг торбинку з перлами, поклав її собі за пазуху, узяв ремінці й хустку. Наступної хвилини він відчинив двері каюти Гуттієре, схопив її на руки і виніс на палубу.

— Іхтіандр не зовсім добре почуває себе. Ви знайдете його в каюті, — сказав Зуріта, не випускаючи з рук Гуттієре. Підбігши до краю шхуни, він посадив її в шлюпку, спустив шлюпку на воду і вскочив у неї сам.

Тепер підводний човен не міг переслідувати шлюпку: було дуже мілко. Але Гуттієре вже побачила Бальтазара на палубі підводного човна.

— Тату, рятуй Іхтіандра! Він у… — Та вона не скінчила, Зуріта заткнув їй рота хусткою і притьмом скрутив ременем руки.

— Пустіть жінку! — крикнув Сальватор, побачивши це насильство.

— Ця жінка — моя дружина, і ніхто не має права втручатися в мої сімейні справи! — гукнув у відповідь Зуріта, налягаючи на весла.

— Ніхто не має права так поводитися з жінкою! — роздратовано крикнув Сальватор. — Зупиніться, або ж я стрілятиму.

Та Зуріта продовжував гребти.

Сальватор вистрілив з револьвера. Куля вдарилась у борт шлюпки.

Зуріта підняв Гуттієре і, затуляючись нею, крикнув:

— Стріляйте!

Гуттієре пручалася в його руках.

— Небачений мерзотник! — промовив Сальватор, опустивши револьвер.

Бальтазар стрибнув з містка підводного човна і намагався вплав наздогнати шлюпку. Але Зуріта був уже біля берега. Він наліг на весла, і незабаром хвиля викинула шлюпку на піщаний берег. Педро схопив Гуттієре і зник за прибережними скелями.

Побачивши, що йому не наздогнати Зуріти, Бальтазар поплив до шхуни і виліз по якірному ланцюгу на палубу. Він зійшов трапом і почав усюди шукати Іхтіандра. Бальтазар обійшов усю шхуну аж до трюму. На шхуні нікого не лишилось…

— Іхтіандра на шхуні немає! — крикнув Бальтазар Сальваторові.

— Але ж він живий і повинен бути десь тут! Гуттієре сказала: “Він у…” Коли б цей розбійник не заткнув їй рота, ми б знали, де його шукати, — промовив Крісто.

Оглядаючи поверхню моря, Крісто помітив, що з води стирчать шпилі щогл. Мабуть, тут недавно затонув корабель. Може, Іхтіандр на цьому затонулому кораблі?

— Може, Зуріта поласився на скарби і послав Іхтіандра на затонулий корабель? — сказав Крісто.

Бальтазар підняв ланцюг, що лежав на палубі, з обручем на кінці.

— Зуріта, певно, спускав Іхтіандра на цьому ланцюгу. Без ланцюга Іхтіандр утік би. Ні, він не може бути на затонулому кораблі.

— Так, — замислено промовив Сальватор. — Ми перемогли Зуріту, але Іхтіандра ми не знайшли.

Переслідувачі Зуріти не знали про події, що відбулися того ранку на “Медузі”.

Матроси цілу ніч змовлялися, а на ранок вирішили при першій же слушній нагоді напасти на Зуріту, вбити його і заволодіти Іхтіандром та шхуною.

Рано-вранці Зуріта стояв на капітанському містку. Вітер ущух, і “Медуза” поволі посувалася вперед з швидкістю не більше як три вузли на годину.

Зуріта придивлявся до якоїсь цятки в океані. У бінокль він побачив радіощогли затонулого корабля.

Незабаром Зуріта помітив на поверхні рятувальний круг.

Зуріта наказав спустити шлюпку і виловити круг.

Коли круг витягли, Зуріта прочитав на ньому: “Мафальду”.

“Мафальду” затонув!” — здивувався Зуріта. Він знав цей великий американський поштово-пасажирський пароплав. На такому пароплаві мало бути чимало скарбів. “Що якби Іхтіандр добув із затонулого пароплава ці скарби? Та чи вистачить довжини ланцюга? Навряд. А коли ж пустити Іхтіандра без ланцюга, він не повернеться…”

Зуріта замислився. Пожадливість і побоювання втратити Іхтіандра боролися в ньому.

“Медуза” повільно наближалася до щогл, що стирчали з води.