Ми звикли, описуючи людей, говорити про зовнішність, характер, звички, поведінку, переконання. Але для опису вченого цього вже не досить. Більше того: зовнішність, характер, звички, словом, суто людський обрис особи — все це відступає на другий план. Учений, будучи в житті нерішучим, м’яким, навіть консервативним, може сміливо висувати надреволюційні наукові ідеї. І яке там значення має для зображення вченого, гаріний він чи ні, скупий чи щедрий, любить він музику чи ні? “Скажи мені, які твої наукові ідеї, і я скажу, який ти”. Хіба це не так?..

Перервав мої роздуми Єрмаков. Він стояв у тісному коридорчику і методично стукав у відчинені двері. Я схопилася, засвітила світло. Мені здавалося, що минуло дуже багато часу: події кудись відсунулися, втратили гостроту.

— Все благополучно, Петре Миколайовичу? — спитала я.

Єрмаков зосереджено подивився на мене, поправив окуляри і коротко відповів:

— Так, усе.

В шлюзовій камері п’ятеро відважних надівали скафандри. Це відразу ж повернуло мене до дійсності.

— Будемо спускатися, — сказав Ревзін, дивлячись кудись повз мене.

— Ви можете спостерігати по телевізору, — швидко вставив Городецький.

Ревзін незадоволено гмукнув. Я зрозуміла, що до мого приходу вони посперечалися.

— Начальник експедиції дозволив мені йти разом з вами, — сказала я.

Це прозвучало твердо й переконливо, хоч я і досі не розумію, чому вирішила наполягати, — спочатку я якось не сприйняла всерйоз пропозицію Завітаєва.

— Небезпечно, розумієте… — почав Городецький.

— Надівайте комбінезон, — перебив його Ревзін, звертаючись до мене. — Нічого не трапиться. Раз уже всі йдуть… — Він підбадьорливо всміхнувся. — Ви пам’ятаєте, як треба управляти скафандром? Я поясню вам ще раз.

Є щось спільне між любов’ю і жадобою до відкриттів. Обидва почуття інколи настигають людину раптово й одразу відтісняють усе інше. Обидва почуття владно ваблять назустріч, здавалося б, непереборним труднощам, окрилюють, сповнюють силою й відвагою.

Зараз мені навряд чи вдасться описати те дивне почуття, яке охопило мене, коли відкрився люк шлюзу, і, відштовхнувшись од борту “Дінго”, я повисла в воді. В перший момент мені здалося, що це назавжди залишиться в пам’яті. Але минуло зовсім небагато часу, і нові, незмірно сильніші враження стерли своєрідне відчуття перших хвилин спуску. Пам’ятаю лише, що тоді мене здивувала легкість, з якою я могла рухати руками. Величезний тиск (це я зрозуміла згодом) майже не збільшував густини води, і плавати було так само легко, як і на поверхні, хоч оболонка скафандра стала цупкою: комбінезон згинався тільки в ліктях і в колінах. Спочатку мене чомусь непокоїли рукавиці: насилу стискалися й розтискалися пальці, — але дуже швидко я освоїлась і перестала це помічати.

Я забула про все — лишалося тільки невимовне відчуття польоту. А втім, “політ” — невдале слово: на літаку, в закритій кабіні, нема фізичного відчуття швидкості. А. тут швидкість відчувалася зовсім ясно: двигун м’яко, але з великою силою штовхав уперед, скафандр вібрував у водяному потоці. Паморочилася голова — від швидкості, від радісного усвідомлення, що я можу управляти скафандром, від п’янкої думки, що за поясом у мене пістолети, а попереду — нове, невідоме.

Нас було шестеро: Ревзін, Самарій, Городецький, два моряки з “Дінго” і я. Управляти скафандром справді було неважко: мені довелося стежити лише за роботою двигуна, решту робили автоматичні прилади. Вага скафандра, взагалі досить значна, у воді зовсім не відчувалася.

Промені прожекторів випереджали нас метрів на двадцять. Бони висвердлювали попереду вузенький жовтий тунель, за межами якого була непробивна товща пітьми. Ця бездонна темрява оживала лиш зрідка, коли ми проносилися крізь хмари планктону. Тоді на чорному фоні спалахували тисячі й тисячі мерехтливих вогників, створюючи враження зоряного неба. Здавалося, ми летимо крізь космос, летимо так швидко і так довго, що поняття простору й часу втратили свій смисл…

Мешканців океанських глибин я не бачила, і лише раз у жовтий сніп світла потрапила велика, скручена в спіраль медуза. На мить вона завмерла й відразу ж кинулась вбік, у морок.

Пізніше, коли ми почали спускатись у кратер, я побачила здалеку клубок вузеньких світних стрічок. Стінки кратера швидко звужувались, на них тремтіли довгі водорості, схожі на щупальця фантастичних тварин. Мої супутники зблизились, оточили мене, приготували пістолети…

Глибиномір, надітий на руку, показував п’ять тисяч метрів. Радість схлинула, з’явилось неясне тривожне почуття, яке швидко згустилося, перетворилось у страх. Я пошкодувала, що не лишилась на “Дінго”. Тісний, незатишний, остогидлий підводний човен тепер здавався мені найбажанішим місцем на світі…

Страх, що все посилювався, примусив мене згадати про гідротелефон. Я ввімкнула апарат, але мої супутники мовчали. Ми наближались до глибини, на якій загинули роботи, і я розуміла, що тепер не до розмов. Мені дуже хотілося почути голос Ревзіна, але я мовчала, примушувала себе мовчати.

Спуск здавався нескінченно довгим. Поступово страх притупився, потім взагалі зник. Я поглянула на годинник: ми покинули “Дінго” понад годину тому. Лишалися останні кілометри. Пройшли кратер вулкана і тепер спускались вузенькою, пробуреною автоматом шахтою. В промінні прожекторів стіни шахти тьмяно виблискували матовим, переливчастим світлом…

— Як настрій? — Голос Ревзіна пролунав зовсім поряд. — Не шкодуєте, що пішли з нами?

— Страшнувато? — в ту ж мить спитав Городецький.

— Дуже, — призналась я. — Але тепер уже нічого…

— Не турбуйтеся, знову буде страшно, — весело пообіцяв Городецький, і всі розсміялися.

— Внизу світло, — сказав один з моряків. — Мабуть, начальник.

Так, назустріч нам піднімався ЗавІтаєв. Ще здалеку, метрів за сто від нас, він наказав по телефону:

— Двоє залишиться тут. У разі небезпеки негайно попередьте. Решта — вниз, зі мною.

Ми лишилися вдвох — Ревзін і я. Внизу (до шахти було метрів півтораста) пересувалися вогники — там готували все до вибуху. Я спитала Ревзіна, чому нас не викликають з “Дінго”.

— Викликали, — відповів Ревзін. — Для зв’язку з човном треба повернути вгору антену і ввімкнути генератор ультразвуку на повну потужність. Але краще прибережіть енергію.

Він помовчав, потім додав (я вловила нотки стурбованості в його голосі):

— Скафандр розрахований на шість годин. Ми спускались півтори години, стільки ж потрібно на підйом. До того ж Завітаєв майже на дві години раніше залишив човен. Словом, хвилин через тридцять треба йти нагору…

Признаюсь, я була поганим вартовим: увімкнула зовнішній акустичний приймач і слухала океан. Тут, на велетенській, майже двадцятикілометровій глибині, теж вирувало життя! Я чула найрізноманітніші звуки: дзижчання, переривчастий писк і щось подібне до барабанного стуку — гучного, тривожного.

Потім я подивилася вгору — і відразу забула про все. Наді мною було зоряне небо! Незліченні мерехтливі вогники створювали повну ілюзію неба, всіяного зорями. Це небо було щедрішим від земного: зірки рухалися, випливали, згасали, переливалися кольорами райдуги… Я подумала про те, що людство з величезним запізненням починає завойовувати глибини. Чому? Адже ласти, маска, дихальна трубка з загубником могли бути винайдені ще за часів фараонів. Акваланг з’явився з запізненням принаймні на півстоліття. Жорсткі скафандри протягом століття майже не удосконалювались. Батисферу і батискаф можна було побудувати ще в середині минулого століття…

Ми пориваємось до далеких планет: мало не кожен хлопчик мріє про космічні польоти. А поряд з нами — величезний недосліджений світ. У ньому є все — чуже життя, нерозгадані таємниці, смертельні небезпеки, невичерпні багатства. І ще — ніким не бачена краса.

Тут усе попереду. Тут буде свій Теоретик Гідронавтики. Буде свій Головний Конструктор. Будуть перші гідронавти і перша кругосвітна подорож по дну океану…