Людина, яка прокладає шлях у космос, перекроює материки, створює в океані Атлантиду, зітре всі межі. Завітаєв і Городецький праві: немає меж, що їх поставила природа людині.

Мине час. Забудеться, зникне багато що — зажерливість, заздрість, малодушність… І, може, головною якістю людини, яка живе у вік комунізму, буде саме це горде усвідомлення належності до великої, що не знає перепон своїм дерзанням, розумної, доброї, красивої людської сім’ї.

В телефоні почувся схвильований, як мені здалося, голос Єрмакова.

— Три кілометри… Бомби пішли точно в кратер!

— Ховайтесь! — Завітаєв підштовхував мене до скелі.

І зразу ж угорі гримнув вибух. Я ледве встигла притиснутись до каміння, як знову пролунав вибух. “Вода вирувала, скафандр гудів і бився об каміння. Я спробувала вчепитися за виступи скелі…

— Вперед! Тепер — уперед!

Я відштовхнулась од скелі і ввімкнула двигун. Завітаєв чекав мене.

— Швидше! Всі сюди!..

Прожектори ледве пробивали скаламучену воду. За три-чотири метри вже нічого не було видно.

Ми піднімалися пліч-о-пліч, тримаючи пістолети напоготові. Але павуки зникли. Вихід з кратера був вільний.

Через двадцять хвилин, коли ми наближалися до “Дінго”, я відчула двигтіння води: мовби хтось легенько штовхнув мене. Це внизу, в шахті, вибухнув атомний заряд, відкриваючи шлях магмі…

З самого ранку вітер гонить над океаном сірі хмари. Часом вони опускаються зовсім низько, до хвиль. За два кілометри на північ — з ходового містка “Іркутська” видно далеко — гуркоче вулкан. Його оповита димом вершина вже піднялася над водою. Це сталося на третій місяць після початку виверження. Ночами темно-червона заграва освітлює океан. Вдень клуби пари й диму піднімаються високо в небо.

Виверження триває. Острівець росте. За добу він збільшується на п’ять тисяч квадратних метрів. Завітаєм каже, що виверження скінчиться через місяць, не раніше.

Я стою на містку “Іркутська”. Корабель крає побурілі від попелу хвилі. Повітря насичене запахом сірки. Треба йти вниз, у каюту. Але мені не хочеться йти. Я дивлюсь на створену людиною Атлантиду і думаю про сказані колись Завітаєвим слова: “Надто багато знали — і тому загинули… Мене така філософія не влаштовує. Я за інший принцип: багато знали — тому й створили Атлантиду…”

Мій друже, мій далекий друже, говоритиму з тобою. Капітан дозволив нам говорити сорок хвилин. Кристалофон запише те, що я скажу. Потім шифратор стисне, спресує записане — і на мить корабельні реактори віддадуть передавачу всю свою потужність. Короткий сплеск енергії, що несе мої слова, довго йтиме, крізь чорне Ніщо. Але настане час — і ти почуєш мій голос.

Я повинна багато сказати тобі. Ще кілька хвилин тому, вислухавши розпорядження капітана, я знала, що саме треба сказати. Я бігла по трапу, щоб скоріше ввійти до своєї каюти. Але варто було мені ввімкнути кристалофон — і я відчула, що слова, які здавалися такими необхідними, зовсім не потрібні.

Можливо, це втома. Так, усі ми дуже втомилися. Через двадцять дев’ять днів після старту, коли корабель досяг субсвітлової швидкості, прилади відзначили підвищену густину міжзоряного газу. З цього часу аварійні автомати майже безперестанку передають сигнали небезпеки. Я чую їх дзвін і зараз, коли розмовляю з тобою. Міжзоряний газ поступово руйнує оболонку корабля. Установки магнітного захисту, доведені до найвищого режиму, працюють з перебоями. Частинки міжзоряного газу проникають крізь екрани реактора, спричиняючи побічні реакції. Електронні машини захлинаються в потоці незліченних розрахунків…

Ми звиклися з небезпекою. Сигнали аварійних автоматів викликають тільки одне відчуття — глуху досаду. Сигнали означають, що знову треба йти до пультів керування. Знову думати, обчислювати, шукати. Втома зробила нас неговіркими. Ми мовчки працюємо, мовчки їмо. І, якщо хтось спробує жартувати, ми лиш мовчки усміхаємось.

Але раз на добу все змінюється. О двадцятій годині за корабельним часом капітан вимикає систему аварійної сигналізації. Керування кораблем повністю передається електронним машинам, і ми йдемо до кают-компанії. Час — з двадцятої до двадцять першої — ми балакучі, жваві, веселі. Ми поводимося так для єдиного пасажира корабля. Цей пасажир виходить з своєї каюти тільки на годину. І ми намагаємося приховати втому. Наш політ має смисл лише в тому разі, якщо ця людина буде доставлена благополучно…

Мій далекий друже, над кристалофоном висить годинник, і я стежу за хвилинною стрілкою. У нас мало часу, а я ще нічого тобі не сказала. Мені важко підшукати потрібні слова.

Ти пам’ятаєш вечір напередодні твого вильоту? Ти вилітав уранці, на три тижні раніше за мене, і це було наше прощання. Ти пам’ятаєш, того вечора ми майже не розмовляли. Ми довго стояли біля річки, а над містом повз темно-червоний від незліченних вогнів осінній туман. Крізь туманне марево пробивалося світло кремлівських зірок, і здавалося, що ці зорі так само далеко від нас, як і ті, до яких нам треба було летіти. А потім ти спитав: “Любиш?” — і я відповіла: “Спитай, коли повернемось”. Ти сказав: “Через півтора року…” Це для нас, подумала я. А на Землі минуть десятиліття. Що буде тут, на цьому місці? І, ніби вгадавши мої думки, ти неголосно промовив: “Ми прийдемо сюди. Правда ж?”

Чому я тоді не відповіла на твоє запитання? Чому?

Через кілька днів я знову лрийшла на це місце. Я прийшла одна, твій корабель уже набирав швидкість десь там, у чорній безодні. До болю в очах я вдивлялася в затягнуте хмарами небо. Було напрочуд тихо, і тільки зрідка шелестіло листя, наче скупий вітер рахував, чи багато їх залишилося.

Я знала: мене вже чекають на ракетодромі. Обставини склалися так, що я покинула Землю раніше, ніж ми припускали. До системи зірки РОС-154 прямував з особливим завданням зоряний корабель “Орлятко”, і мене призначили дублером радіоінженера. Цього останнього вечора я дивилася з нашого пагорба на вогні Москви. Їх було багато, вони простягалися до горизонту, зливаючись там у широку світлу смугу. Мені не вірилось, що незабаром і ці вогні, і всі вогні Землі, і сама Земля перетворяться в світну цятку. А потім зникне і цятка, і лишиться тільки безмежна чорна пустота…

Ми летіли до Електри, планети в системі зорі РОС-154. “Орлятко” повинне було доставити на Елект-ру нейтринний генератор. Я не розповідатиму про політ — ти прочитаєш про нього в рапорті капітана. Ми досягли Електри і на озерному ракетодромі, поки куці, схожі на травневих хрущів буксирувальники тягли корабель до причалу, дізналися, що нас чекає спішний зворотний рейс.

Через три години, коли закінчувалося вантаження, по трапу піднявся чоловік у чорному светрі. Це був наш єдиний пасажир — людина, про яку на Землі розповідали легенди. Тут його називали Відкривачем.

Нечасто одне слово може вмістити життя людини. Легенди, які я чула на Землі, здавалися мені поетичним вимислом, не більше. Але тут, на Електрі, я зрозуміла, що ці легенди — слабкий відгук дійсності.

Людина, яку називали Відкривачем, народилася на першому кораблі, що летів до Електри. Тридцять один рік тому корабель досяг Електри. Чужа планета стала батьківщиною Відкривача. Це була дивна планета. В її атмосфері було вчетверо більше кисню і вдвічі більше вуглекислого газу, ніж в атмосфері Землі. Вода, насичена вуглекислотою, вирувала й пінилась. Над іржавими скелями здіймалося полум’я незліченних газових джерел. Рослини й тварини жили буйним, не схожим на земне життям, У кам’янистих пустелях на кілька годин виростали непрохідні ліси і так само швидко зникали. Вітер відносив у небо потоки горючих газів. Вони згоряли, і на висохлий грунт падалн струмені киплячого дощу…