Тут же висіли інші картини. “Етюд у червоних тонах”: двоє ясно-червоних сонць над невідомою планетою, хаос тіней і напівтіней — від криваво-червоних до ясно-рожевих. “Етюд у коричневих тонах”: феєричний, вигаданий ліс…

— Зарубін фантазував, — сказав завідуючий. — Він просто випробовував свої фарби. Але потім…

Завідуючий замовк. Я чекала, дивлячись у голубі, непроникні скельця окулярів.

— Прочитайте далі, — тихо промовив він. — Потім я покажу вам інші картини. Тоді ви зрозумієте.

…Я читаю так швидко, як тільки можу, — намагаюся схопити головне…

“Полюс” летів до Зорі Барнарда. Швидкість ракети досягла межі, двигуни почали працювати на гальмівному режимі. Судячи з коротких записів у бортовому журналі, все йшло нормально.

Не було аварій, не було хвороб. І сам капітан був, як завжди, спокійний, впевнений, веселий. Він, як і раніше, займався технологією фарб, малював етюди…

Про що він думав, залишаючись у своїй каюті? Бортовий журнал, особистий щоденник штурмана не відповідають на це запитання. Але ось цікавий документ. Це — рапорт інженерів. Мова йде про неполадки в системі охолодження. Сухувата, точна мова, технічні терміни. А між рядками я читаю: “Друже, якщо ти передумав, ще можна повернутися. Відступити з честю…” І тут же напис, зроблений рукою капітана: “Систему охолодження ремонтуватимемо тоді, як досягнемо Зорі Барнарда”. Це звучить так: “Ні, друзі, я не передумав”.

Зарубін не передумав. Він вів “Полюс” через неможливе — вперед.

Через дев’ятнадцять місяців після вильоту ракета досягла Зорі Барнарда. У тьмяної червоної Зорі виявилась одна планета, за розмірами майже така сама, як і Земля, але обледеніла. “Полюс” пішов на посадку. Іонний потік, що струмував із дюз ракети, розтопив лід, і перша спроба виявилася невдалою. Капітан вибрав інше місце — і знову лід почав плавитись… Шість разів заходив “Полюс” на посадку, поки не пощастило на-щупати під льодом гранітну скелю.

З цього моменту в бортовому журналі починаються записи, зроблені червоним чорнилом. За традицією так відзначалися відкриття.

Планета була мертва. Її атмосфера складалася майже з чистого кисню, але жодної живої істоти, жодної рослини не виявилося на цій скованій льодом планеті. Термометр показував мінус п’ятдесят градусів. “Бездарна планета, — записано в щоденнику штурмана, — але зате яка зірка! Каскад відкриттів!..”

Так, це був каскад відкриттів. Навіть тепер, коли наука про будову й еволюцію зірок сягнула вперед, відкриття, зроблені експедицією “Полюса”, багато в чому зберегли своє значення. Дослідження газової оболонки “червоних карликів” типу Зорі Барнарда і на сьогодні лишаються найбільш повними й точними.

Бортовий журнал… Науковий звіт… Рукопис астрофізика з парадоксальною гіпотезою еволюції зірок… І нарешті те, що я шукаю: наказ командира про повернення. Це несподівано, неймовірно. І ще не вірячи, я швидко перегортаю сторінки. Запис у щоденнику штурмана. Тепер я вірю, знаю — це було так. Якось капітан сказав:

— Все! Треба повертатися.

П’ятеро астронавтів мовчки дивились на Зарубіна. Розмірено цокав годинник…

П’ятеро астронавтів дивилися на капітана. Вони чекали.

— Треба повертатись, — вів далі капітан. — Ви знаєте, лишилося вісімнадцять процентів пального. Але вихід є. Передусім — ми повинні полегшити ракету. Треба зняти всю електронну апаратуру, за винятком коректуючих установок… — Він побачив, що штурман хоче щось сказати, і зупинив його жестом: — Так треба. Прилади, внутрішні перебірки спорожнених баків, частину оранжереї. І головне — громіздкі електронні установки. Але це ще не все. Основна витрата пального пов’язана з незначним прискоренням у перші місяці польоту. Доведеться миритися з незручностями: “Полюс” повинен злетіти не з потрійним прискоренням, а з дванадцятикратним.

— При такому прискоренні неможливо керувати ракетою, — заперечив інженер. — Пілот не зможе…

— Знаю, — твердо перебив капітан. — Знаю. Керування перші місяці провадитиметься звідси, з планети. Тут залишиться одна людина… Тихше! Я сказав — тихше! Запам’ятайте: Іншого виходу нема. Буде так. Тепер далі. Ви, Ніно Володимирівно, і ти, Миколо, не можете залишитися: у вас буде дитина. Так, я знаю. Ви, Оленко, лікар, повинні летіти. Сергій — астрофізик. Він теж полетить. У Георгія бракує витримки. Тому зостанусь я. Ще раз — тихше! Буде так, як я сказав.

…Переді мною розрахунки, зроблені Зарубіним. Я лікар, не все мені зрозуміло. Але одне я бачу відразу: розрахунки зроблено, так би мовити, на межі. Гранично полегшена ракета, гранично форсовані стартові перевантаження. Більша частина оранжереї лишається на планеті, і тому розрахунковий раціон астронавтів невеликий — набагато нижчий від установлених норм. Знята з ракети система аварійного енергоживлення з двома мікрореакторами. Знято майже все електронне устаткування. Якщо в дорозі трапиться щось непередбачене, повернутися до Зорі Барнарда ракета вже не зможе. “Риск у третьому ступені”, — так записано в щоденнику штурмана. І нижче: “Але для того, хто залишається тут, — риск у десятому, сотому ступені…”

Зарубіну доведеться чекати чотирнадцять років. Тільки тоді по нього прибуде інша ракета. Чотирнадцять років одному, на чужій, обледенілій планеті…

Знову розрахунки. Головне — енергія. Треба, щоб її вистачило на телекерування ракетою, на чотирнадцять довгих, безмежно довгих років. І знову все розраховано на межі, в обріз.

Фотознімок житла капітана. Воно зібране з секцій оранжереї. Крізь прозорі стінки видно електронну апаратуру, мікрореактори. На даху встановлено антени телекерування. Навколо — крижана пустеля. В сірому, оповитому мутним серпанком небі холодно світить Зоря Барнарда. Її диск учетверо більший від Сонця, але тільки трохи яскравіший від Місяця.

Я швидко перегортаю бортовий журнал. Тут усе: і капітанові настанови, і домовленість про радіозв’язок у перші дні польоту, і список предметів, які треба доставити капітанові… І раптом два слова: “Полюс” вилітає”.

А потім ідуть дивні записи. Здається, їх зробила дитина: рядки наповзають один на одного, літери вугласті, ламані. Це дванадцятикратне перевантаження.

Я ледве розбираю слова. Перший запис: “Усе добре. Кляте перевантаження! В очах фіолетові плями…” Через два дні: “Набираємо швидкість за розрахунком. Ходити неможливо, доводиться повзати…” Ще через тиждень: “Важко, дуже (закреслено)… Витримаємо. Реактор працює на розрахунковому режимі”.

Два аркуші в бортовому журналі не заповнені. А на третьому, залитому чорнилом, навскоси зроблено запис: “Телекерування порушене. Промені розсіюються якоюсь перепоною. Це (закреслено)… Це кінець…” Але тут же, скраєчку, виведено іншим — чітким — почерком: “Телекерування відновлено. Індикатор потужності показує чотири одиниці. Капітан віддає всю енергію своїх мікрореакторів, і ми не можемо йому перешкодити. Він жертвує собою…”

Я закриваю бортовий журнал. Зараз я можу думати тільки про Зарубіна. Мабуть, для нього було несподіваним порушення телекерування. Зненацька задзвонив індикатор…

Тривожно дзвенів контрольний сигнал індикатора. Стрілка, здригаючись, опускалася до нуля. Радіопромінь зустрів перешкоду, телекерування порушилось.

Капітан стояв біля прозорої стіни оранжереї. Тьмяне багрове сонце заходило за горизонт. По крижаній рівнині бігли коричневі тіні. ВІтер гнав, підхльостував снігову пилюку, піднімав її в каламутне червоно-сіре небо.

Настійливо дзвенів контрольний сигнал індикатора. Радіовипромінювання розсіювалося: його потужності не вистачало для керування ракетою. Зарубін дивився на Зорю Барнарда, що заходила. За спиною капітана гарячково металися спалахи ламп на панелі електронного навігатора. Багряний диск швидко ховався за горизонтом. На мить заіскрилися червоні вогники: останнє проміння заломилося в міріадах крижинок. Потім настала темрява.

Зарубін підійшов до щита з приладами. Вимкнув сигнал Індикатора. Стрілка стояла на нулі. Зарубін повернув штурвал регулятора потужності. Оранжерея сповнилася гуркотом моторів охолоджувальної системи. Зарубін довго обертав штурвал — до відказу, до упору. Перейшов на другий бік щита, зняв обмежувач і ще двічі повернув штурвал. Гуркіт перетворився в надсадне, пронизливе, дзвінке ревіння.