— Так.

— Далі. Ви пам’ятаєте час експерименту?

— Так.

— І спрямування антени?

— Запис провадився автоматично, з поправками на качку. Цифри не зовсім точні.

— Нічого. Візьмемо середні значення. Напишіть ці цифри. Ось папір… Прекрасно! — Шорін узяв аркуш. — А тепер подивимось, чи є в цьому напрямку близькі до нас кратні системи із зорями тих спектральних класів, про які ви казали. Об’єктивна перевірка?

Смоліна відповіла дуже тихо.

— Так.

Шоріну стало шкода її, і він сказав:

— Ви не хвилюйтеся. Не треба. Якщо навіть ви помилились…

— Ні! — перебила Смоліна. — Це не помилка. Шорін мовчки пішов до книжкових шаф. Дістав книги. Смоліна сиділа не обертаючись. Він довго перегортав довідники. Потім вернувся до столу. Мовчки сів.

— Ларисо Павлівно…

Вона зрозуміла: щось сталося. Шорін дивився кудись у простір, мимо неї.

— Ларисо Павлівно, це Міцар, середня зірка у хвості Великої Ведмедиці. Відстань двадцять п’ять світлових років. Шестикратна зоряна система. Колір зірок збігається.

— Отже… — тихо мовила Смоліна.

— Ви бачили рослини, що змінюють забарвлення, — вів далі Шорін. — Мені здається… я майже певен… Ви розумієте, на планеті, що має шість сонць, своєрідні умови.

Шорін підвівся, пройшовся по кабінету.

— Так, — сказав він, — дивний світ. Світ мінливих барв. На небі шість кольорових сонць. Вічний день… і кольорові напівтіні. Повітря, вода, рослини, грунт — усе це весь час, щосекунди змінює забарвлення… Фантастичний танок барв…

— Отже, тепер будуть організовані пошуки зоряного зет-ритму? — спитала Смоліна.

Шорін вернувся до столу. Поглянув на Ларису, і в очах його раптом блиснула така сама пустотлива іскринка, яка була раніше в очах дівчини.

— Слухайте, а чому ви самі не догадались отак перевірити? — спитав Шорін і тут же подумав, що це несправедливо: вона біолог, і думка, проста для нього, Шоріна, не така вже проста й очевидна для неї.

Йому було б неприємно, якби вона почала виправдовуватись. Але вона промовчала.

— Пошуки провадитимуться, — сказав Шорін. — І, крім того… Розумієте, Ларисо Павлівно, не все залежить від мене, але, очевидно, доведеться подумати про надсилання наших сигналів туди, до Міцара.

— Це неможливо, — поспіхом сказала Лариса. — Потужність наших установок настільки мала…

— Нічого, — спокійно перебив її Шорін. — Одна дуже… як би це сказати… дуже смілива дослідниця навчила мене вносити поправку на ікс, поправку на те, що буде відкрито… Я і вношу цю поправку.

Шорін провів Ларису до дверей кабінету. Потім, коли за дверима стихли кроки, оглядівся. Кабінет здався йому великим, занадто великим.

Вітер жене над океаном отари сірих хмар. Вони проходять низько, зачіпаючи щогли корабля, зливаються з димом вулкана і зникають за горизонтом.

Десь осторонь лишається Атлантида. Її не видно з вікна каюти. Але час від часу долинає розкотистий, неприродно тривалий грім — це бушує вулкан. Потоки лави обрушуються в океан, і порізана блискавками завіса пари, диму, попелу ховає Атлантиду.

“Іркутськ” двічі намагався підійти до острова — і щоразу невдало. Треба чекати. Виверження скінчиться, лава затвердіє, і вітер розвіє хмари попелу. А поки що треба чекати.

Я ходжу по каюті і згадую.

Це сталося три місяці тому. Вранці з-за горизонту виповзло багрове розпливчасте сонце. Ревзін, який стояв біля мене на містку підводного човна, сказав: “Зранку сонечко червоне — в моряка душа холоне. “Прикмета правильна. Ураган буде”.

Ураган почався десь опівдні.

На півдні з’явилася кошлата хмаринка, швидко розрослася, заволокла небесну блакить багряно-чорним покривалом. Вітер розколов дзеркальну гладінь океану, спучив сіро-фіолетові горби хвиль. Глухо, з стогоном, виючи, насувався циклон.

“Дінго” занурився на глибину півтораста метрів. Урагану тут майже не відчувалося. Тільки тепер я зрозуміла, чому Завітаєв провадить основні роботи з невеличкого і тісного підводного човна, а не з лайнера “Іркутськ”, головної бази експедиції. А втім, треба мати міцні нерви, щоб працювати, не звертаючи уваги на зловісну тишу, що порушується тільки шипінням повітря у трубах, переривчастим гулом двигунів, неголосними і тому особливо напруженими командами.

В шлюзовій камері готувалися до спуску двох ще вцілілих роботів-водолазів. Я не сумнівалася, що вони загинуть, як і шість попередніх. Але мене ніхто не питав.

Я протиснулась у носовий відсік, що правив нам за кают-компанію. За вузьким металевим столом сидів Ревзін. Напередодні ми домовилися, що я прочитаю йому ще кілька розділів з рукопису роману.

Я добре знала, що роман цей ніколи не буде дописаний. Після зустрічі з Завітаєвим багато що змінилося. Я вже сумнівалась в існуванні Атлантиди. Завітаєв все ж таки зумів прищепити мені свої ідеї. Але справа була не в романі. Просто Ревзін умів слухати. Це велике мистецтво. В усякому разі, з погляду письменника.

Широкоплечий, важкий, на перший погляд, малорухливий, Ревзін діставав з просторої кишені комбінезона великий жовтий шкіряний портсигар, розкладав на столі тютюнове листя (йому прислали його звідкись з-під Полтави), згортав у трубки й не поспішаючи різав своїм гострим, мов бритва, водолазним ножем. При цьому він уважно слухав мене і — я примітила, — коли йому подобалось, відсував покришений тютюн, тихенько постукував колодочкою ножя об стіл. Якщо ж, на його думку, щось було не так, він морщив широке обличчя, щулив вузенькі з хитринкою очі, пригладжував ріденьке, коротко підстрижене сиве волосся.

Ревзін був майже вдвічі старший за мене. Він дуже скидався на старого служаку-боцмана. В ньому було все, що в таких випадках показують на кіноекранах: масивна, вайлувата фігура, пудові кулаки, квадратне підборіддя, неквапливі рухи. Але очі відразу зводили нанівець це враження. Хитруваті, навіть лукаві, весело й ласкаво усміхнені, розумні очі, що бачили по той бік слів, ці очі видавали справжнього Ревзіна — дуже талановитого інженера, людину розумну, трохи старомодної, але витонченої культури.

Ревзін чекав мене. На столі сохло розкладене тютюнове листя. Треба сказати, що Ревзін курив нечасто— двічі, може тричі на день. Але возитися з тютюном і люлькою любив.

— Завітаєв споряджає роботів? — спитав Ревзін Вислухавши відповідь, скривився. Дістав ножа, довго розглядав лезо, потім сказав: — Пропадуть…

Я теж вважала, що роботи загинуть. Але мене цікавила думка спеціаліста.

— Чому пропадуть, Павле Даниловичу? — спитала я.

Ревзін знизав плечима.

— Автоматика!

Це прозвучало не дуже схвально.

— Ну так що?

— А те, що роботи керуються ультразвуковим променем. Коли вони глибоко залазять у кратер вулкана… уявляєте, що відбувається? Промінь упирається в скелю, керування порушується.

— Але роботи мають і незалежне, кібернетичне керування.

Ревзін махнув рукою.

— Вся ця кібернетична музика працює, кінець кінцем, за програмою, яку складає людина. А людина майже нічого не знає про великі глибини. Тому й машина погано “мислить”. Якщо, скажімо, — він усміхнувся, — якщо з’явиться морський змій…

— А ви вірите?

— Я водолаз!

Судячи з Інтонації, він вірив. Ми помовчали.

— Гаразд, — сказав Ревзін. — Давайте почитаємо. Я відкрила рукопис.

Ці розділи були написані майже два роки тому. Тоді точилася дискусія про місцезнаходження затонулого острова. Більшість учених вважала, що Атлантида знаходилася за Гібралтарською протокою, в Атлантичному океані. За іншою гіпотезою Атлантида була розташована в східній частині Середземного моря. Цю версію вперше висунув усередині минулого століття російський вчений Норов, який помітив, що в творах грецьких і римських авторів поняття “Атлант”, “Атлантія” пов’язуються саме з східною частиною Середземного моря. Порпаючись у матеріалах, що мали хоч якесь відношення до Атлантиди, я звернула увагу на одну деталь, яка свідчила на користь Норова і його послідовників. Атланти, якщо вірити розказаній Платоном легенді, збиралися завоювати Грецію і Єгипет. Для острова, розташованого у східній частині Середземного моря, обидві ці країни сусідні, тому така війна цілком імовірна. Якщо ж Атлантида була розташована за Гібралтаром, то навряд чи можна допустити, що атланти почали війну з Грецією, перед тим не завоювавши Іспанію, Італію, північно-західне узбережжя Африки. Однак і в цьому випадку загибель самої Атлантиди ще не означала загибелі держави атлантів. Коли б, наприклад, Македонія загинула в той час, як Александр Македонський дійшов до кордонів Індії, то чи призвело б це до загибелі створеної ним імперії? Звичайно, ні. Саме так не могла безслідно зникнути й держава атлантів, коли б її воїни пройшли від Гібралтара до Греції. Тому логічніше припустити, що Атлантида була порівняно невеликим островом, розташованим ближче до берегів Греції і Єгипту. Можливо, сучасний Кріт — частина затонулої колись Атлантиди,