Хоч як силкувався я їх одігнати, вони таки пожерли з миски все чисто, полишивши самі недоїдки. Рука моя звикла до механічного коливання над мискою; і врешті несвідома одноманітність руху забрала йому всякий ефект. В своїй захланності гидкі паразити часто вгороджували свої гострі ікла в мої пальці. Залишками масного й духовитого м’яса я натер тепер ремінь, де тільки міг досягти; тоді, забравши свою руку з долівки, затаївши духа, безрушно ліг.

Спершу навісні тварини вразились, налякалися зміною — перепином руху. Вони сполохано кинулись геть; багато повтікало в колодязь. Але це лиш на мить. Я не даремне важив на їхню зажерливість. Помітивши, що я лежу непорушно, одна чи дві найсміліші живо стрибнули на мою колоду і взялися нюшити над ременем. Це стало немов би сигналом гуртової навали. З колодязя сунули похапцем свіжі юрми. Вони вибиралися на колоду, сповняли її і стрибали сотнями по моїм тілі. Мірний рух маятника нічого їх не тривожив. Уникаючи його ударів, вони прихватилися до масного ременя. Вони товпились, вони роїлися на мені все щільнішими купами. Вони борсались на моєму горлі; їхні холодні губи шукали моїх; їхній навальний тиск сливе задушив мене; огида, що їй не має цей світ наймення, сповнила мені груди, заморозила важким лепом серце.

Але ще мить — і я почув, що змаганням моїм буде край. Я чув явно, що ремінь слабне. Я знав, що вже в кількох місцях його переточено. Надлюдським зусиллям я лежав непорушно.

Не схибив я в своїх сподіваннях, недаремне я мучивсь. Я відчув нарешті, що вільний. Пояс жмуттям звисав з мого тіла. Але удари маятника тиснули вже мої груди. Він розрізав уже тканину халата. Він перетяв полотняне спіднє. Іще двічі він помахнув — і пекучий біль пройняв мені кожен нерв. Але час порятунку прийшов. На порух руки рятівники мої сполохано повтікали. Повільним рухом, сторожко, набік, помалу, весь знітившись, я вихопився із ремінних обіймів поза досяг серпа. На мить, принаймні, я був вільний.

Вільний! — і в пазурях Інквізиції! Заледве я став із страшного дерев’яного ложа на камінну підлогу в’язниці, рух пекельного пристрою перестав, і я побачив, що якась невидима рука втягла його через стелю. Це була наука, що її з розпачем взяв я до серця. За кожним рухом моїм безперечно стежили. Вільний! — я для того тільки врятувався від смерти з такими муками, щоб зазнати мук інших, гірших за смерть. З цією думкою я нервово погнав очима по залізних стінах, що кругом обсягали мене. Щось незвичайне — якась зміна, що її я зразу не міг збагнути, сталася, очевидно, в темниці. На багато хвилин дрімотного, трепетящого забуття я занурився в марні розгублені здогади. Тут я уперше збагнув джерело сірнистого світла, що осявало мій льох. Воно йшло із шпари у півдюйма завширшки, що кругом оточувала темницю при основі стін; отже, ці стіни здавались, і справді були, незвязані із підлогою. Я спробував — і, звичайно, не зміг зазирнути у шпару.

Коли я потім підвівся, таємниця зміни в моїй тюрмі зразу розкрилась мойому розумінню. Я вже раніш спостеріг, що зариси фігур по стінах були досить розбірні, але барви їхні видавалися бляклі й туманні. Ці барви тепер набрали, і набрали ураз, разючого, надзвичайного блиску; і це надавало примарним страшним малюнкам такого вигляду, що він міг би вдарити й не по таких навіть нервах, як у той час мої. Диявольські очі, надхнені безумним, химерним життям, зорили на мене із тисячі місць, де їх не видно було перед тим, і мерехтіли дикучим сяйвом та полум’ям, таким, що негоден я був вважати їх за нереальні.

Нереальні! — Навіть коли я дихав, ніздрі мої забивало випарами розпеченого заліза! Задуха сповнила всю в’язницю! Чим-раз дужчий жар пломенів в очах що видивлялись на мої муки! Що-раз прикріший багрець розливавсь по кривавих страхіттях! Мені дух займало! Я негоден був дихати! Не було вже сумніву що до наміру моїх катів — о, безжальні! О, найлютіші демони між людей! Я поступився перед пекучим металом назад, до центру тюрми. Посеред гадок про вогненну загибель, що нависала на мене, думка про холод колодязя зійшла в мою душу немов бальзам. Я кинувся до його смертельної грани. Я метнув напружений зір свій униз. Блиск від розпеченої стелі осявав найдальші його закутки. Але дика мить — і мій розум зрікся збагнути те, що я там побачив. Врешті воно таки вдерлось — воно пробило собі стежку в мою душу — воно вгородилось у мій розпалений мозок. О, голосу мені, щоб сказати! — о, жах! — о, тільки не це; все, що хочте! З криком одкинувся я назад від окраїни і закопався лицем у руках, гірко плачучи.

Жар нагально зростав, і знову я звів свої очі, весь охоплений гарячковим тремтінням. В тюрмі моїй сталася друга зміна — і тепер вона сталася, очевидно, в формі. Як і перше, даремні були мої намагання оцінити чи зрозуміти цю зміну. Але недовго я був у непевності. Інквізиторська помста спішилася, по подвійнім моїм порятунку; годі було вже бавитись із Царем Страхів. Простір моєї тюрми був квадратовий. Я побачив тепер, що двоє його кутів зробилися гострі — двоє, значить, тупі. Страшлива зміна наступала швидко, з глухим, грохочущим, гидючим гуком. В одну мить моя тюрма змінила свою форму на ромбічну. Але зміна на цім не стала — я не мав ні надії, ані бажання її спинити. Я пригорнув би тепер ці червоні стіни до грудей, як покров довічного миру. «Хай смерть, ― я казав, ― хай усяка смерть, тільки не ця, в колодязі!» Безумець! Як міг я не відати, що саме в колодязь мало мене загнати розпечене залізо? Чи міг я опертися його жарові? А коли б навіть так — чи міг противитись його тискові? А тут усе вужчав і вужчав цей ромб, так скоро, що часу мені ніяк не лишалось для думки. Його центр і, звичайно, найбільша широчина припадали як раз на отверсту безодню. Я відступав, та змикання стін гнало мене незможно вперед. Врешті опаленому, скорченому моєму тілові лишилось не більше дюйма, щоб держатися на твердім помості тюрми. Я вже не змагався, але терпіння моєї душі вилилися в один голосний, протяжний, останній зойк розпуки. Я відчув, що хитаюсь на грані — я одвернув свої очі —

Аж тут розлігся незгідний гук людських голосів! Тут залунав гучний гриміт, мов із численних сурм! Тут забренів глухий гугіт, немов тисяча громових ударів! Вогненні стіни подались назад! Чиясь рука підхопила мене, коли я, непритомний, валивсь у безодню. Це був генерал Лассаль.* Французьке військо вступило в Толедо. Інквізиція була в руках своїх ворогів.

Новелу Едґара Аллана По «Яма та маятник» (“The Pit and the Pendulum”) було вперше надруковано в жовтні 1842 року у виданні “The Gift: A Christmas and New Year's Present for 1843” («Дарунок: Різдво і новорічний презент на 1843 рік»), а також у  газетах “New York Spectator” (22 жовтня 1842), “Pennsylvania Inquirer and National Gazetteа” (15 листопада 1842), “People’s Advocate” (Нью-Лондон, 23 листопада 1842), а згодом у газеті “Broadway Journal” (17 травня 1845). Тут новелу представлено в українському перекладі Бориса Ткаченка зі збірки «Едґар По. Вибрані твори», Харків, ДВУ, 1928. В цій публікації 2017 року збережено правопис видання 1928 року, котрий дещо відрізняється від сучасного.

Гадес — пекло.

... як Ultima Thule всіх їхніх кар — Ultimus (латин. ) — крайній, граничний; Thule — грецька назва далекого північного острова; Ultima Thule — далека незнана країна, область взагалі. – Пер.

Це був генерал Лассаль. — Граф (c 1808) Антуан Шарль Луї де Ласалль (фр. Antoine Charles Louis de Lasalle; 1775-1809) — легендарний французький кавалерійський командир періоду революційних і наполеонівських воєн, дивізійний генерал (1806).