— Ти вважаєш усіх людей своїми братами?

— Так само, як і тебе, — братами по крові. Мільйони літ тому перші солярії-колоністи прилетіли на цю планету.

— Де ж вони, ці носолобі?

— І на Солярії, друже, живе багато народів, які так само, як і земні, мають свої характерні риси обличчя. Різні раси в різні періоди досягали там вершин цивілізації.

— Куди ж зникла на Землі принесена цивілізація?

— Цивілізація — не лише сума знань, що передається поколіннями за допомогою навчання, книг, предметів культурного вжитку. Зрозуміло? Це ще й належно обладнані майстерні з умільцями, які можуть відтворювати такі предмети. Треба було знайти сировину в незвіданих надрах, навчитися її використовувати. А нащадки тих колоністів, опинившись серед багатющої земної природи, мусили боротися за існування, коли груба сила і спритність у боротьбі із звірами виявилися важливішими за книжкові знання культурних предків. На жаль, за перші тисячоліття солярії здичавіли, перетворившись на землян. Вони започаткували людський рід тоді, коли полювання, тобто вбивство живих тварин, стало основою існування.

— Чому ж із пам’яті людей вивітрилося все про нашу прабатьківщину?

— Не згоден з тобою. Згадай дитячі сни, відчуття польоту без будь-яких зусиль.

— І що з того?

— Це — відчуття ваших пращурів, які зазнавали втрати ваги, долаючи зоряні безодні.

— Отже, ти стверджуєш, що не бог сотворив на Землі людину, а вона прилетіла із зірок?

— Авжеж, бо немає на вашій планеті розумної істоти, яка самостійно розвивається, і немає в людини тут родичів. Земляни забули про справжніх своїх братів. Але на Солярії згадали тих, хто колись залишив нашу планету, аби заселити іншу, — через незбагненно тривалий період завдяки знахідкам істориків вдалося відродити пам’ять про соляріїв. Наше суспільство досягло тоді такого розвитку, що відправлення “Місії Розуму і Серця” на Землю стало нагальною потребою, хоча участь у ній, у зв’язку з міжзоряним перельотом, вимагала від місіонерів відмови од особистого щастя, від рідних і близьких, які не могли дочекатися їхнього повернення на Солярію. У вас це називали б подвигом. У нас — велінням серця.

— Мені — нічого, все що є — усім!

— У своєму сонеті ти вгадав наш заповіт, Тому я й звертаюся до тебе, сподіваючись на твою участь у “Місії”, якої так потребує людство.

— Готовий усім серцем повірити тобі, Тристане! Та, на жаль, навіть вражаюча історія здичавіння наших земних предків — ще не доказ достовірності твоїх слів. Здається, своєю сміливою вигадкою письменник Лоремітт зіштовхнув мене з живим Демонієм Сократа.

— Вигадкою? — обурився ритор. — Ви, люди, стверджуєте: все, чого самі не втямите, має духовну природу або взагалі не існує.

— Наші псевдомудреці справді інколи вважають: того, що їм незрозуміле, не може бути. Як вільнодумець, я виступаю проти їхніх догм. Але і в привидів я вимагаю доказів їхнього існування.

— Вері уелл! Дуже добре. Я їх маю… Чи влаштовує тебе, якщо я…

Тристан раптом змовк: хтось настирливо постукав у двері. Коли він одчинив їх, на поріг ступив стурбований д’Ашперон.

— Поспішайте! Гвардійці кардинала штурмують замок. Вимагають видати англійського шпигуна Лоремітта, який, за повідомленнями донощиків Рішельє, ввійшов сюди, та назад із гостями не повернувся.

Тристан, на вигляд сімдесятилітній старий, по-хлоп’ячому присвиснув. Узявши свою чорну маску, хвацько підморгнув Сірано.

— Своєю шпагою я захищатиму вас! — сказав Бержерак.

— Ні, битися тут не можна, — категорично заперечив герцог. — Обидва візьмете коней і разом таємно зникнете з Парижа.

— А ви, ваша світлість, залишитесь заложником? Я не допущу цього! — гаряче запротестував Сірано.

— Аж ніяк. Спокійно відчиню ворота і запропоную гвардійцям обшукати замок, конюшні, приміщення для слуг.

— А ми?..

— Вже скакатимете за Парижем, Ходімо! — рішуче запропонував д’Ашперон.

Лоремітт у своїй масці і Бержерак із чорною пов’язкою на лобі рушили за сивочолим герцогом, який повів їх коридором, відімкнув у кінці його двері і пропустив гостей уперед, освітлюючи їм шлях смолоскипом.

Запахло сирістю, цвіллю. Невдовзі потягло запахом стайні. А ще по хвилі вони опинилися між стійлами, де їх чекали двоє осідланих коней.

— Беріть поводи, — скомандував д’Ашперон. — Я вкажу шлях.

Таємний підземний хід, завбачливо побудований, певно, ще предками герцога, невідь-куди вів із замку. Він часто рятував господаря, котрий жив у неспокійну епоху заколотів і сутичок народу з солдатами, католиків із гугенотами, короля з васалами.

— Ваша світлість, куди веде цей хід? — запитав Сірано.

— На берег Сени, де, гадаю, ваша, мсьє, уславлена шпага не знадобиться. Сподіваюся, ви ще повернетеся до цього замку на посаду добре забезпеченого мною поета?

Сірано спершу було спаленів — адже він не раз гордо відкидав подібні пропозиції і навіть запропоновану самим кардиналом Рішельє. Одначе стримався, згадавши про дану клятву. Герцог пропонує, виходячи з інтересів таємного товариства. Крім того, Сірано знав, що, відмовившись від солдатської платні, він залишається без будь-яких засобів до існування, адже не може звернутися до свого батька Абеля Сірано де Мов’єр де Бержерака. Свого часу той надміру витратився на екіпірування сина в мушкетери короля і тепер, будучи скнарою, не дасть грошей на утримання сина.[15]

Про все це думав Сірано, замикаючи процесію, попереду якої зі смолоскипом у руці впевнено ступав герцог, мовби не в підземеллі, а по килимах палацу на урочисте і пишне побачення з монархом. Слідом за ним — Тристан, тримаючи за повід коня, який хропів, коли мимо шугали стривожені кажани.

Йшли дуже довго. Сірано згадав легенду про підземні лабіринти, сховані під Парижем. Пізніше про них напише Віктор Гюго, коли городяни використають їх як стічні канави міста. Але тепер підземний хід був порівняно сухий, хоча стіни місцями змокріли.

Нарешті під ногами захлюпала вода. Запахло свіжістю — наближалися до річки.

Герцог спинився біля ґрат, що закривали хід: іззовні ніхто не міг би потрапити до замку. Люди й коні ступали тепер потічком, який утворювала вода, що сочилася зі стін.

Вихід із коридора був низький, аби не видати розміром ґрат його справжнє призначення.

Герцог відімкнув внутрішній замок, відкинув грати. На щастя, коні були навчені виповзати через низький хід.

Вдоволений, що план врятування Тристана і Сірано вдався, д’Ашперон замкнув ізсередини грати і хотів повертатися назад. Раптом до нього долинув крик: за ґратами гостей герцога очікувала засада. Він недооцінив хитрощів і підступності кардинала Рішельє, який, звичайно, мав достатньо шпигунів, щоб вивідати про старовинний потайний вихід із замку.

Проте д’Ашперон не наважився вийти. Він лише чув передзвін шпаг, вигуки, стогін, а потім кінський тупіт.

До болю стислося серце: чи не загинули Тристан і Сірано? І він, пригнічений, побрів назад, аби впустити до замку гвардійців.