Тепер, здавалося, втікачам ніщо не загрожувало. Слуги кардинала відстали. Одначе Сірано й Тристан не врахували всесильного впливу Рішельє в будь-якому куточку Франції.

Запопадливий лейтенант де Мор’є, який спершу сам поспішав щезнути з Парижа, зрозумів: проґавити державних злочинців — це стати на ешафот. Відтак його енергія подесятерилася: він передусім рятував своє життя. Отож для погоні вирішив іменем всесильного Рішельє мобілізувати вільні від бойових дій військові підрозділи, які стрінуться на шляху. Він так красномовно пояснив капітанові кавалерійського полку графу де Пассі необхідність затримати ворогів кардинала (розмалював усі вигоди і славу на випадок удачі і, навпаки, сувору розправу Рішельє), що бравий офіцер сам вирушив на чолі загону до альпійського кордону Франції, куди, судячи з усього, рухалися втікачі.

Не знаючи про це, наші герої мирно перепочивали на лужку, милувалися тутешнім пейзажем, покритим легким серпанком. Під ніжною вуаллю природа була особливо приваблива.

— Ніде на Землі, — мовив Тристан, — я не бачив такої краси, як тут. Навіть мила серцю сократівська Греція поступається перед цією чарівною місциною Франції.

— Там надто жарко, сонце дошкуляє… Помічаєш, який серпанок! З дитинства обожнюю його. Народився я в містечку Мов’єр неподалік від Парижа. З моїм другом Кола Льобре любив ловити рибок у Сені і, уяви, кидати їх назад у річку.

— Серпанок, кажеш? — Тристан звівся на лікті, щоб глянути на коней, які паслися. — А не здається тобі, що імла над шляхом надто густа?

— І справді, то курява. Лише коні можуть збити таку.

— Наполегливості твоїх землян можуть позаздрити наші солярії. Вперед, Сірано! Кордон недалеко!

— Ти думаєш, Тристане, межа з Граубюнденом зупинить моїх співвітчизників?

— Не думаю. Проте знаю, скільки крові пролито за цю маленьку швейцарську провінцію з джерельними ущелинами.

— Але ж там нас і затиснуть. Повернімо на південь!

— Ні, друже, саме в горах ми знайдемо прихисток.

Сірано не заперечував. Хутко спіймавши коня, він скочив у сідло і помчав слідом за Тристаном.

Слуги кардинала насідали на п’яти. І як вони їх вистежили? Адже втікачі встигли зняти примітні чорні пов’язки.

Оглядаючись, Тристан і Сірано побачили: хоч вони й витискають усе можливе із своїх стомлених коней, хмара пилюки невблаганно наближається. І уявлялася вона їм сірою сутаною того, хто, прикрившись кардинальською мантією, затаїв під нею злість і ненависть, жорстокість і підступність, з допомогою яких керував Францією, накидав свою волю знеможеним безконечною війною європейським державам, окрім Швейцарії.

Граубюнден! Альпійська провінція, батьківщина відважних горців, які домоглися незалежності, відмовившись од війн. Як зустрінуть вони втікачів? Адже за ними женуться слуги Рішельє!

Та вершники без будь-яких ускладнень минули кордон: він ніким не охоронявся. Війна вирувала далеко звідси, і влада кантону не хотіла зазнавати збитків. Однак за спиною втікачів, скорочуючи відстань, скакали й гвардійці.

Долина між гірськими схилами то розширювалася, то звужувалася. Дорога в’юнилася, копіюючи річечку, що брала початок в альпійських висотах. В одному місці скелясті бастіони так стиснули шлях, що утворилася вузька стежина. Та Тристан не збавляв ходу, мовби знав тут кожен камінь.

За скелею, що раптом звисла над ущелиною, він повернув ліворуч, убрід перебрався через річку і став заглиблюватися в зелені хащі.

Сірано вирішив, що Тристан, відчуваючи за собою переслідувачів, намагається збочити — скеля на якусь хвилю заступить їх од гвардійців. Але помилився. Той мав зовсім інший намір.

Зате не схибив лейтенант де Мор’є. Передбачивши, що погоня може тривати і в горах, він взяв із собою досвідченого горця-слідопита з полку графа де Пассі. Втративши з виду переслідуваних, загін спинився біля скелі. Вусатий солдат, пильно вдивляючись у шлях, легко розгадав план утікачів.

Загін перебрів річку, де вода сягала коням лише до черева, і солдати почали підганяти їх, аби видертися вгору.

Тристан і Сірано були значно вище. Вони добре бачили, як з півсотні гвардійців, трохи попетлявши, таки натрапили на їхній слід.

— Відпустімо коней! — запропонував Тристан. — Жаль бідолашних. Ти ж у дитинстві відпускав рибок у Сену.

— Згода, — в тон йому сказав Сірано. — Хочеш здатися? Та навряд чи слуги кардинала Рішельє вчинять із нами так, як я з рибками.

Тристан стримано всміхнувся:

— Твоя правда…

Із завидною легкістю для свого віку він почав видиратися по майже вертикальному стрімчаку. Сірано навіть подивувався його спритності й силі, бо досі самому ніколи не доводилося лазити по скелях. Однак тренування під наглядом індіанця з племені майя в колежі де Бове допомогли, і він старався не відставати від свого старшого брата і наставника.

— На Солярії є гори? — важко дихаючи, спитав він.

— Усе так само, як і на Землі, крім ненависті, зла і несправедливості.

— Як би мені хотілося побачити такий край, — мрійливо мовив Сірано.

— Хтозна, може, й доведеться, — загадково відказав Тристан.

Солдати побачили кинутих коней, потім помітили втікачів, що піднімалися вгору, і почали безладно стріляти з мушкетів. Але кулі лягали значно нижче, ніж знаходилися доброносці.

Серед солдатів були й скелелази, які за наказом лейтенанта подерлися по тій самій стіні. Інших провідник повів в обхід, запевнивши, що вони будуть на горі раніше, ніж там з’являться втікачі.

І все ж доброносці швидше опинилися на вузькій стежині.

Та ось хащі скінчилися, відкривши вид на круглу западину, схожу на кратер згаслого вулкана. Посередині височіла незвичайна споруда, що нагадувала башту фортеці, — вища за дерева, вона неприродно виблискувала в сонячному промінні.

Звідки тут, в горах, фортеця? Може, її збудував якийсь суверен? Сірано нарешті збагнув: Тристан поспішає саме до неї.

Башту вгледіли й переслідувачі. Очевидно, про неї знав провідник.

Що замислив Тристан? На що він розраховує?

Сірано наздогнав Лоремітта, який знеможено впав біля підніжжя загадкової башти.

— Підсоби мені, брате, — з останніх сил прохрипів він, — тут двері, люк…

4. АУТОДАФЕ В ГОРАХ

З пітьми невігластва

До зірки мудрих дій

Мій прагне ум.

Сірано де Бержерак

Солдати графа де Пассі і гвардійці кардинала під командуванням лейтенанта де Мор’є за всіма правилами обложили башту, з якої, гадали, ніколи не вийти втікачам.

Офіцери пихато сиділи на масивному камені і допитували вусатого граубюнденця про цю дивовижну споруду.

— У неї лиха слава, — бубонів той. — У горах її називають чортовою баштою. А з’явилася вона однієї грозової ночі. Тільки нечиста сила могла звести її в непроглядній пітьмі.

— Брешеш! Щоб таку фортечну башту — і за одну ніч? — скривився де Пассі, накручуючи на палець фатуватого вуса. — Ще й зовні обтягли панцирем? Треба ж підвезти камінь, залізо…

— Ваша світлість, і ми, місцеві, так гадали. Однак підводи не зоставили ніяких слідів. Ви ж мали можливість переконатися, як я їх знаходжу.

— Овва! Який грамотний! Та ще й казкар! Я людина віруюча, щирий католик, але на війні не боюсь ні ворога, ні сатани.

— Так то в бою, ваша світлість. А тут ні з того ні з сього з неба впала башта. А може, вилізла з-під землі, просто з пекла. І такий грім розкочувався, якого в горах досі не чули. Хоча дощу тієї ночі так і не дочекалися.

— Ха-ха! Сховалися в свої нори. З переляку, мабуть… — єхидно хихикнув граф. — Що ви, мсьє лейтенанте, про це думаєте?

— Очевидно, ваша світлість, тут хтось хотів спорудити фортецю, та не встиг. Війна за граубюнденські ущелини припинилася.

— Але ж вона триває за справедливу віру. Ти місцевий, — знов звернувся граф до граубюнденця, — давай сюди священика! А ви, лейтенанте, накажіть солдатам припинити стрільбу. Жодної дірки не зробили і вікон не нащупали в цій башті. Нащо дарма порох палити.


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: