— Накажи їм, щоб доставили сюди все золото, яке вони чи їхні предки винесли з покинутого міста, — сердито звелів капітан.

Вождь і жрець, почувши той наказ, переглянулися.

— Люди цього селища, — сказав вождь, — ніколи не жили в кам’яному місті, вони ловлять рибу, сіють кукурудзу і полюють у сельві. І вони не мають жовтого металу, який ти, чужоземцю, називаєш золотом. Він нам просто не потрібен.

— Я не питаю, що є в цих бідних рибалок, окрім бруду, — зневажливо мовив капітан Лопес, показавши рукою на натовп допитливих жителів. — Я говорю про золото, яке ти, вождь, і ти, жрець, переховуєте.

— У мене немає золота, — спокійно відповів жрець. — Ти блідолиций. І я вітаю тебе. Всі мої предки ждали повернення богів.

— Бреши, бреши! — скривився Дієго Лопес.

— Я прожив, чужинцю, багато років, але ще більше блідолиці боги правили нами…

— І ми правимо, — перебив його капітан. — І будем правити!

— За їхнього правління було скасовано насильницьку смерть, — незворушно вів далі жрець, — навіть в ім’я богів чи під час війни між племенами.

— Не заговорюй мені зуби! Де золото?

— Білі боги висловили зневагу до золота, вимагаючи, щоб навіть ті, у кого його багато, працювали нарівні з усіма.

— Ну й дурень же ти! Не сміши мене!

— Я лише повторюю, що чув від своїх дідів, поважний блідолиций. Адже боги теж були блідолицими і теж мали бороди, що не ростуть у нас на обличчях.

— Якби вона в тебе була, старигане, я б потягав за неї! Та зараз доберуся до твоєї зачіски. А хто це такий, що насмілився наблизитися до нас?

— Син вождя, славний капітане, Кетсаль. Так звуть священного птаха сельви, — пояснив перекладач.

— Бачу, яка це пташка!

Поруч із вождем виріс міцної статури червоношкірий юнак, на мускулястому тілі якого вигравали сонячні полиски. Він уважно вслухався в іспанську мову, намагаючись зрозуміти не лише перекладені слова, а й вловити тон, яким вони вимовлені.

— Скажи цій старезній руїні, яка вважається тут вождем, — звелів перекладачеві капітан, — якщо він разом зі своїм жерцем не віддасть нам золота, що належить іспанській короні, то ми їх обох скатуємо. А цього малого заберемо з собою як заложника, поки індіанці не викуплять його золотом.

Кетсаль пильно вдивлявся в обличчя іспанців і не бачив у них знака, який носили ті, в чиїх жилах текла кров богів, що давно відлетіли звідси. Білолиці ж, котрі щойно прийшли із сельви і вимагають жовтого металу, тільки кольором шкіри схожі на синів Сонця. Але в богів ніс починався вище брів, розділяючи лоб на дві частини. За період правління, коли їхніх добрих намірів люди ще не розуміли, в ті давні часи сини Сонця одружувалися з красивими жінками і залишали після себе синів із божественними знаками на обличчях. Та коли боги побачили, що люди не цінують особистого блага, вони з вогнем і громом, але без дощу в небі полетіли до другої зірки, пообіцявши вернутися сюди через шість тисяч років. Їхні нащадки стали батьками, потім дідами. І серед народу Юкатана з’явилися особливо обдаровані люди, яких було легко вирізнити з-поміж інших. А їхнього знака в цих прибульців немає, як і в усіх землян, отже, вони не боги і не бажають індіанцям блага.

Кетсаль цього не сказав, а мовчки розмірковував, схрестивши на широких грудях міцні, жилаві руки.

Жрець був далеким нащадком блідолицих богів, мав на обличчі знак носолобих, оберігав їхні таємні знання, які переповідалися з покоління в покоління. Готуючи Кетсаля собі на заміну, встиг дечого його навчити. А головне, передати ті риси людини, з якими він міг би жити за законами, що їх прагнули насадити на Землі сини Сонця. Ті закони існують на їхній далекій планеті.[3]

Жрець, незвичайний ніс якого викликав насмішки іспанських солдатів, гордо вимовив:

— Я старий, ти можеш мене вбити, але ні в моїх грудях, ні в моїй хижі не знайдеш золота, яке у вас так цінується. Якби воно було тут, ми залюбки, нічого не втрачаючи, віддали б його тобі, сильний начальнику блідолицих.

Розправа іспанців з індіанцями була звичною для тих часів і тих місць. За наказом капітана капрал сам проколов шпагою серця обох стариків, а сина вождя Кетсаля солдати зв’язали, тримаючи його за кінці мотузки. Потім загнали все населення в річку, що означало акт хрещення. Високо піднявши хрест, капуцин із берега виголосив латиною слова і кожному, хто виходив з води, давав нове ім’я… Кетсаль останнім пройшов ту процедуру з незалежно піднесеною головою. Капуцин на мить задумався і назвав його Августином.

Та ні крихти золота не виявилося в бідняцьких хижах новонавернених християн, відтак капітан Дієго Лопес, вірний своєму слову, забрав із собою Кетсаля-Августина, майже впевнений, що дорогою той утече.

Але індіанець, спідлоба позираючи на іспанців, не зробив жодної спроби сховатися в сельві. Навпаки, намагався бути їм корисним, легко знаходив ягуарів, що зачаїлися в листі, уважно ловив кожне іспанське слово, виявляючи тямковитість і спритність.

Певне, Кетсаль-Августин розумів, що його втеча стане причиною загибелі багатьох близьких йому людей, якщо іспанці повернуться в селище. Взагалі Дієго Лопес до пуття не знав, що з ним робити. Він змусив його нести вантаж із награбованого майна індіанців, у яких хоч і не було золота, зате виявились прекрасні килими з пташиного пір’я та інші вироби умілих рук: шкури ягуарів, намисто з їхніх зубів, статуетки носолобих, вирізані з каменю, що здався неосвіченому Лопесу коштовним, насправді ж — із вулканічної породи, схожої на кольорове скло.

З такою не дуже багатою здобиччю капітан повернувся до губернатора Нової Іспанії і, аби улестити того, замість золота подарував Кетсаля-Августина, котрий уже трохи розумів по-іспанськи і навіть вимовляв кілька фраз.

Губернатор розлютився на свого невдатного капітана і наказав відшмагати привезеного ним індіанця, давши тим самим волю своєму гніву. Після того Августина направили в розпорядження капелана церкви, котрий вирішив зробити з нього проповідника і змушував, крім непосильної фізичної роботи, вивчати біблію.

Тямущий від природи, він нічого не упускав із того, чого могли навчити його блідолиці.

Невдовзі індіанець показав таку кмітливість, що капелан передумав робити з нього проповідника. Тим паче, що той ніяк не міг забути смерті батька і свого вчителя-жерця. Тому-то капелан порекомендував губернаторові відправити надто тямковитого і непокірного Кетсаля-Августина подалі — як “подарунок” іспанському королеві, запевнивши, що такий ревний слуга, якого нічим не підкупиш, буде корисним його величності.

Молодий іспанський король лишився невдоволеним такою живою підміною золота, якого чекав із заморських володінь. Ведучи складну політичну гру з Францією, він загрожував їй війною. Однак, будучи кузеном французької королеви, на знак своєї поваги послав їй індіанця. Анна Австрійська в свою чергу одразу ж передала його на службу екзекутора в колеж де Бове.

“Розправившись” зі своєю першою жертвою, новий екзекутор грізно стояв на дверях камери тортур, схрестивши на грудях руки. Біля ніг лежав “кривавий” батіг.

Вихованці, що проходили повз індіанця, боязко втягували голови в плечі, намагаючись непомітно прошмигнути в свої дортуари.

Отже, абат Гранже, не підозрюючи про поведінку заморського екзекутора, нагнав на вихованців такого страху, що в колежі запанували гнітюча тиша, покірність і старанність.

У звичний для учнів колежу час Савіньєн не лягав спати на соломі в карцері, з нетерпінням чекаючи появи індіанця. І коли той завітав, Сірано одразу здогадався, що він хоче йому сказати.

Звісно, він помиляється щодо спорідненості Сірано з легендарними синами сонця, які спустилися з неба на Американський материк.

Хтось інший вів би з індіанцем подвійну гру, користуючись його прихильністю, ширим ставленням, але тільки не Сірано де Бержерак!