Рушниці тріснули знову, їх звук загубився у вереску й гуркоті. Хвіст тварюки зметнувся вгору, б’ючи по сторонах. Дерева вибухнули хмарами листя й гілля. Страховисько простягнуло свої ювелірні рученята, наче намагаючись приголубити мисливців, скрутити їх наче мотузки, розчавити їх наче полуницю, запхати їх до своєї верескливої горлянки, набитої зубами. Очі-валуни раптом опинилися на одному рівні з мисливцями, і вони побачили себе в них, немов у дзеркалі. Вони вистрілили просто в металеві повіки, в палаючу чорну райдужну оболонку.

Мов кам’яний ідол, мов гірська лавина, тиранозавр почав падати.

З гуркотом ламав він дерева, тягнучи за собою. Вивернув та розірвав Стежину.

Мисливці кинулися назад, геть. Тіло впало, десять тонн холодного м’яса й каменю. Рушниці вистрілили. Монстр мотнув броньованим хвостом, простягнув свої зміїні щелепи та завмер. Десь усередині луснув мішечок з рідиною, і з горлянки Страховиська вдарив струмінь крові. Він зросив мисливців і знесилився. Вони стояли в крові — червоні й блискучі.

Грім затих.

В джунглях запанувала тиша. Після лавини постав зелений спокій. Після кошмару настав ранок.

Біллінґс і Креймер сиділи на Стежині й блювали. Трейвіс і Лесперенс стояли з гарячими рушницями в руках і матюкалися. У Машині часу обличчям донизу лежав і тремтів Екельс. Йому вдалося дістатися Стежини й залізти до Машини.

Трейвіс повільно підійшов, поглянув на Екельса, взяв шматок марлі з металевої скрині та повернувся до тих, що сиділи на Стежині.

— Витирайтеся.

Вони почали стирати кров з шоломів. І також заматюкалися. Поруч, мов суцільний пагорб м’яса, лежало Страховисько. Зсередини його вмираючого тіла доносилося зітхання й дзюрчання, органи вже припиняли працювати, кров робила останні кола від шлуночків до селезінки, усе вимикалося, зачинялося назавжди. Здавалося, вони стояли біля локомотива чи екскаватора, що зазнав аварії, усі клапани якого були відпущені чи застопорені. Кістки хруснули — власна вага тіла, яке втратило рівновагу, мертві тонни м’яса, зламала тендітні передпліччя, що опинилися знизу. М’ясо осідало й тріпотало.

Та раптом — ще один тріск: вгорі відірвалася від стовбура велетенська гілка і з гуркотом поховала під собою мертву тварину.

— Ось воно, — Лесперенс подивився на годинника. — Саме вчасно. Це те велетенське дерево, яке насправді мало впасти й вбити тварюку. — Він глянув на мисливців. — Бажаєте світлину з трофеєм на спогад?

— Що?

— Ми не можемо забрати трофей у майбутнє. Тіло має залишитися тут, де тварина мала померти, щоб комахи, птахи, бактерії змогли дістатися нього, як це мало бути насправді. Тіло лишатиметься тут, рівновага збережеться. Але можу сфотографувати вас поруч із тілом.

Мисливці намагалися збагнути, але це їм не вдалося, і вони просто похитали головами.

Потім вони покірно потяглися за ватажками по металевій Стежині. Втомлено впали на подушки в Машині. Поглянули на знищеного Монстра, завмерлий пагорб, на якому вже працювали над гарячою бронею незвичайні птахи-рептилії та бурштинові комахи. Звук з полу Машини Часу примусив їх на мить скам’яніти. На підлозі сидів і тремтів Екельс.

— Пробачте… — промовив він врешті.

— Встати! — закричав Трейвіс.

Екельс підвівся.

— Виходь на Стежину, — наказав Трейвіс, наставляючи рушницю. — До Машини не повертайся, ми залишимо тебе тут.

Лесперенс схопив Трейвіса за руку:

— Стривай.

— Не лізь не в своє! — струхнув Трейвіс його руку. — Цей бовдур трохи не вбив нас усіх. Але якби тільки це. Поглянь на його черевики! Лише поглянь на них! Він зійшов зі Стежини. Він нас знищив! Нас позбавлять ліцензії! Тисячі доларів страхування! Ми гарантуємо, що жоден не зійде зі Стежини. А він зійшов. Ах ти ж, бовдуре! Я маю сповістити про це уряд, і вони відкличуть нашу туристичну ліцензію. А хто знає, що він зробив із часом, з історію?!

— Вгамуйся, він лише вступив у якийсь бруд.

— Звідки це відомо? — кричав Трейвіс. — Нам ні про що не відомо! Все це вилами по воді написано. Забирайся геть, Екельсе!

Екельс намацав щось у кишені сорочки.

— Я за все заплачу! Сто тисяч доларів!

Трейвіс люто глянув на Екельсову чекову книжку і плюнув.

— Йди туди. Тварюка лежить біля Стежини. Засунеш руки по самісінькі лікті їй у рота. Потім можеш повертатися до нас.

— Але навіщо?!

— Тварюка мертва, блазню. Але кулі не можна залишати. Вони не належать минулому і можуть усе змінити. На тобі ножа, відкопай їх!

Джунглі знов ожили, наповнилися дрижанням і пташиними зойками. Екельс повільно обернувся, оглядаючи ту гору первобутніх тельбухів, пагорок кошмару й жаху. Лиш після тривалої паузи він наче сновида почовгав по Стежині.

За п’ять хвилин він повернувся, тремтячи, з руками мокрими й червоними до ліктів. Руки його були стиснуті і в кожній він тримав по декілька куль. Потім він упав, і лежав там, де впав, не ворушачись.

— Не треба було таке з ним робити, — сказав Лесперенс.

— Не треба? Про це ще зарано казати, — Трейвіс штовхнув нерухоме тіло. — Живий.

Наступного разу він не схоче грати в мисливця. Добре, — він втомлено показав Лесперенсу великого пальця, — вмикай. Поїхали додому.

1492. 1776. 1812.

Вони вмили руки й обличчя. Перевдягли задубілі сорочки й штани. Екельс вже був на ногах, але не розмовляв. Трейвіс розлючено споглядав за ним хвилин зо десять.

— Не дивіться на мене, — скрикував Екельс. — Я нічого не зробив!

— Хто зна, хто зна…

— Лише зійшов зі Стежини, це й усе, вступив у якусь багнюку. Чи ви хочете, щоб я впав навколішки й покаявся?

— Може, це було б доречно. Попереджаю, Екельсе, я міг би тебе убити. Рушниця в мене завжди напоготові.

— Я невинний! Я нічого не зробив!

1999. 2000. 2055.

Машина зупинилася.

— Вилазьмо, — сказав Трейвіс.

Це була та сама кімната, яку вони полишили. Але… не така, як того разу. Той самий чоловік сидів за тим самим столом. Але… той самий чоловік сидів за тим самим столом якось не так. Трейвис швидко роздивився навкруги.

— Все нормально? — різко спитав він.

— Чудово! Ласкаво просимо додому!

Але Трейвіс не розслаблявся. Він наче дивився кудись крізь високо розташоване вікно.

— Окей, Екельсе, іди геть і більше не повертайся.

Екельс не рухався.

— Чуєш? — сказав Трейвіс. — На що вирячився?

Екельс стояв і нюхав повітря. В повітрі було щось таке, якась хімічна домішка, надто тонка, така слабка, що годі й помітити, якби слабкий зойк підсвідомого відчуття не попередив його. Кольори — білий, сірий, синій, помаранчевий, на стінах, не меблях, у небесах за вікном, де… де… І ось відчуття окреслилось, і тіло охопила судома. Руки затремтіли. Він стояв, усмоктуючи цю незвичність всіма порами тіла. Десь хтось наче кричав таких високим свистом, який хіба що собака почує. І тіло кричало тишею у відповідь. За межами кімнати, за стіною, за тим чоловіком, який вже не був тим самим чоловіком, що сидів колись за столом, і вже певно, що не за тим самим столом… там був цілий світ з вулицями й людьми. Що це тепер був за світ, ніхто не міг би сказати. Він майже відчував, як всі вони рухаються там, за стінами, немов численні шахові фігури під сухим вітром.

Але перед очима перед усе був напис, намальований на стіні офісу, той самий, що він його прочитав сьогодні, коли вперше ввійшов до кімнати. І цей напис дещо змінився:

Екельс відчув, як осідає в крісло. Ніби навіжений, він намацав рукою отой товстий слиз на підошві. Тремтячи, підніс він до очей грудку бруду.

— Ні, цього не може бути… Такий маленький, він би не міг цього зробити. Ні!

З багна виблискував зеленим і золотим метелик, дуже гарний і зовсім мертвий.

— Такий маленький не міг цього зробити! Це ж просто метелик! — скричав Екельс.