Стікали тихо й мелодійно
В долину вічності сновійну.
Лілею там леліє хвиля,
Схилилась ружа на могилі,
І загортає у туман
Руїна вирви давніх ран.
На Лету схожий сонний став
Поглянь! тривожно задрімав,
Його нікому не збудить!
Краса вся спить!
Ірена спить, Небес відкрита висоті
Із Долею на самоті.
О чарівна! Чия вина,
Що не зачинено вікна?
Що жваві леготи нічні
Крізь ґрати на твоїм вікні
Мов чаклуни в ході легкій
Навідуються в твій покій,
І, повні шалу, так зухвало
Колишуть довге запинало,
Нависле над закритим віком,
Де задрімала ти навіки.
А на підлогу і на стіни
Примарами набігли тіні.
Мов чорний птах довкола страх.
Куди мандруєш ти у снах?
На острови серед морів
Чужою для оцих садів!
Ця дивна блідість! Дивний стрій,
Нерушність довгих кіс і вій,
І цей суворий супокій!
Заснула! Хай спокійно спить,
За віком вік стіка, як мить.
І небо сон її хранить
В хоромах, що за ці святіші,
На ложі, що за це смутніше.
І я молюсь, щоби повік
Не відкривати їй повік,
Коли довкіл примар потік.
Кохана спить! Хай мирно спить
І вічно сни щасливі снить!
Хай пухом їй земля лежить!
У темних нетрях лісових
Сховає склеп її від лих, —
Високий склеп її родини
Свої крилаті чорні стіни
Гостинно розкрива для всіх,
Хто вже позбувсь земних утіх.
Це та гробниця, до порталу
Якої ще вона бувало
В дитинстві камінці кидала;
Плита могильна — звідти їй
Вже не відлунить звук глухий,
Навіявши думки страшні,
Що стогне мертвий у труні.
ДОЛИНА ТРИВОГИ
Тихий діл колись-то цвів,
Де з людей ніхто не жив —
Війни їх взяли суворі.
Тільки ніжноокі зорі
З синіх веж в нічні години
Квіти стерегли. За днини
Промінь сонця в квітниках
Ніжився на пелюстках.
А тепер, в годину бід,
Там спокою згинув слід,
Скрізь стривоженості гніт, —
Понад долом спорожнілим
Леготи закам'яніли.
І не вітер у садах
Шумить, мов хвилі зліт і крах
В Гебрідських дальніх островах.
І не під вітром зграї хмар
Простерлись сонмищем примар,
Летять, немов юрба почвар
Понад фіалками, які
Мов очі дивляться людські,
Над ліліями, що схилили
Голівки на чиїсь могили.
Схилили — з ніжних пелюсток
Спадають роси у пісок.
Сльозини по тонкій стеблині
Стікають вічні і невпинні.
МІСТО СЕРЕД МОРЯ
Де Заходу околи тьмяні
Є дивне місто в океані.
Там Смерть собі воздвигла трон,
Там грішним і праведним рівний закон —
Спочинок вічний, вічний сон.
Палаци там, святині, вежі
(Не подолати їх вікам!),
Яких не знають наші межі.
Навкруг, чужий усім вітрам,
Байдужий до усіх негод,
Меланхолійний безмір вод.
З небес проміння ні на мить
У темінь міста не злетить, —
Лиш сяйво із блідих глибин
Торкається сумних руїн
На вавилонські схожих стін,
Палат, соборів білини,
Шпилів стрімких височини,
Давно покинутих альтан
В обіймах кам'яних ліан,
Гробниць, оград і колонад,
І фризів, де сплелися в лад
Віола, вензель, виноград.
Байдужий до усіх негод
Меланхолійний безмір вод.
І так сплелися світло й тіні,
Що ніби з неба звисли стіни,
А з вежі гордої німа
Все оглядає Смерть сама!
Гробниці без дверей, без брам
На рівні вод похмурий храм,
Але не ваблять сонні води
Ні діаманти, ні клейноди,
Що сяють в ідольських очах,
Що покривають тлінний прах.
І не тривожить хвиля пінна
Пустельне водне оскляніння,
Ані прибій, гонець вітрів
Із інших, радісних морів,
Потворної, страшної тиші
І вод свинцевих не сколише.
Та що це? У провітрі гук!
І хвилі неповторний звук!
То вежі наче ледь просіли,
Збудити водну гладь посміли,
У небі хмарному прорвали
Верхів'ями вузькі провали,
Багрянцем засвітились води,
Затримали хвилини подих...
Коли ж у стогонах поволі
На дно, в безодню місто кане,
Зведеться пекло на престолі
Йому віддати шану.
ТІЙ, ЩО В РАЮ
Колись в твоїм коханні
Душа спізнала рай —
І острів в океані,
Й олтар, і водограй,
І квіти дивні та духмяні —
Моїм був той розмай.
О мрій сліпуча мить!
Надії зблиск! Без вороття
Майне і відлетить!
«Вперед! Вперед!» — із Майбуття
Лунає глас. Та дух мій снить
Минулим. І без відчуття
Закляк, німий, мовчить!
Вогонь життя не спалахне,
Згубив я бідам лік!
«Навік, навік, навік...»
(Так мовить море крижане
Сухим піскам здалік.)
Орел підбитий не змайне,
Не квітне громовик.
Удень я сню в замрії,
Ночами бачу сни,
Як десь твій зір зоріє,
Як десь під звук струни
Ведеш танки-завії
Чужої сторони.
О леле! В спінених валах
Про тебе зникли вісті.
Ти в хтиві руки віддала
Свої красоти чисті,
Забула край, де хмар імла,
Де верб плакуче листя.
ДО ФАННІ
Прощальний лебединий спів
В озерах Півночі лунає,
Останній звук серед лісів
Тужливо й сумно завмирає.
Таким почув твій голос я,
Моє тремтіло в нім ім'я.
Як промінь сонця, що пройшов
Крізь небо чорне і студене,
Проткнувши хмар нічний покров,
Так погляд твій упав на мене.
Та витримав його сповна
Мій дух, мов скеля кам'яна.
Згадай-но юнака, що зміг
Віддати серце, як офіру,
Він зник у мареві доріг,
В твою красу зберігши віру.
То в жертву принесла раба
Очей погордних ворожба.
КОЛІЗЕЙ
Прадавній Риме! Ось вона — гробниця
Високих роздумів, що їх вікам
Залишили століття сили й слави!
Нарешті після довгих, довгих днів
Паломництва виснажливого, спраги
Над мудрості твоєї джерелом
Схиляюся, очищений і скромний,
Між тіней, убираючи у себе
У душу все: пишноту, славу, смуток.
Безмежжя! Вічність! Пам'ять давнини!
Спустошеність! Безмовність! Темна ніч!
Я відчуваю непоборну силу
Цієї магії — цар Іудеї
Такої не вивчав у Гетсимані,
Могутніх чарів — промітні халдеї