В тиші лементом безладним враз ударив він!

І збудив, розбурхав ніч!

Зойком страху б'ється в ніч!

З жаху занімів язик,

Замість слова крик, крик!

В недолад,

Бездоладно він благає змилосердитись пожар,

Божевільно проклинає лютий і глухий пожар,

За ударом ще удар,

Полум'я сягає хмар,

Шле в скаженім намаганні

З ними злити увостаннє

Свій криваво-чорний чад.

Лине дзвін, дзвін, дзвін,

З жаху ген метнувся він

Наче звір!

Скільки реву, грюку, грому,

Сковує страшна судома

Наполоханий, стривожений ефір.

Та пізнає гострий слух

Із розгону

Того дзвону,

Що вогонь на мить ущух,

Чітко вловить серед змін

Ритму дзвону,

Розгомону

Лиха вибухи і скін!

Бо знесилля й спалах люті шле навколо сполох дзвін,

Бронзи дзвін,

Ллється, б'ється дзвін, дзвін,

Дзвін, дзвін, дзвін.

Гірко просить і голосить марний дзвін!

4

Слухай-но, сумує дзвін —

Криці дзвін!

Будить чорних дум тривогу похоронний дзвін!

У глуху самотню ніч

Проганяє сон із віч

Він залізним, невблаганним, грізним тоном.

Чути в дзвонах безнастанних

З заіржавілих горлянок

Муки стогін.

То в дзвіниці юрми гномів

Напочатку дзвонів гомін

Рушать сонно,

Потім дзвоном, дзвоном, дзвоном,

Глухо гуком однотонним

Котять камені на серце

І радіють безборонно.

Що за плем'я — тіні сірі,

І не люди і не звірі —

Там снує?

То вампір їм тон дає —

Він розгойдує і б'є,

Б'є,

Серцем дзвона в грізний дзвін,

То регоче хижо він —

Все на світі прах і тлін,

Виє він, танцює він

Під акорди мертвих струн

В ритмі стародавніх рун,

Громом роздирає дзвін,

Лютий дзвін.

Під акорди мертвих струн

В ритмі стародавніх рун

Однотонно лине дзвін,

Дзвін, дзвін, дзвін, дзвін,

Голосінням лине він

У акордах тужних струн

Вічний сон віщує дзвін

Під щасливі ритми рун.

Реквіємний скорбний дзвін,

Чорний дзвін, дзвін, дзвін,

Похоронний плаче дзвін,

Суму дзвін, дзвін, дзвін, дзвін,

Вічний дзвін,

Невблаганний, нездоланний, скорбний дзвін.

Я лиш єдиний раз тебе побачив

Тому вже кілька літ — хоч небагато.

Була липнева ніч, і місяць щедрий,

Немов твоя душа, по небу плив.

Долаючи стрімку стежину круто,

Він посилав сріблисту зливу світла

Спокійно, сонно, тихо й сумовито

На тисячі підведених угору

Троянд у зачарованім саду,

Куди вітри скрадалися несміло.

І місяцю осяяні троянди

За промені кохання віддавали

Духмяність душ в останньому екстазі —

І місяцем осяяні троянди

Вмирали, заворожені тобою

1 поетичністю твого буття.

Ти, вся у білому, напівсхилилась

Над квітником фіалок, поки місяць

Світив на зачаровані троянди

І на твоє — зажурене! — обличчя.

Хіба не Доля це — тієї ночі —

Хіба не Доля (ймення їй Журба)

Мене спинила біля входу в сад

Вдихнути пахощі троянд півсонних?

Ніде ні звуку, світ огидний спав.

Не спали ти і я (О Боже! Небо!

Як б'ється серце від сполуччя слів!).

Не спали ти і я. Спинивсь я, глянув,

І раптом позникало все навколо.

(Не забувайте, сад був чарівний!)

Перлинний відблиск місяця погас, —

Галяв мошистих, сплетених стежин,

Щасливих квітів і дерев тривожних

Не стало, і на леготів долонях

Позавмирали пахощі троянд.

Все зникло, все, лишилась тільки ти,

І навіть ні — лиш світло у очах,

Душа у вгору зведених очах.

Лиш їх я бачив — в них увесь мій світ,

Лише на них годинами дивився,

Лише на них, аж поки місяць згас.

Які нестримні повісті сердечні,

Здавалось, закарбовані навічно

У цих небесних сферах кришталевих!

Глибокий розпач і палка надія,

І гідності спокійний океан,

Шалена пристрасть і така бездонна

І нерозгадана жага любові!

Та ось Діана світла перейшла

На ложе хмар на західному прузі,

А ти, мов дух поміж дерев громаддя,

Вже відпливла! Та очі — залишились,

Вони і дотепер іще зі мною,

Освітлюють мені самотній шлях.

Вони не зрадили, як зрадили надії,

Вони зі мною і ведуть крізь роки,

Неначе слуги, я ж — покірний раб.

Їх служба — ласкою мене зігріти,

Я ж маю рятуватись їхнім світлом,

Вогнем їх електричним очищатись,

Святитись елізійним їх вогнем,

Надій красою сповнюючи душу.

Вони — ті зорі, на які молюся

Сумними і безсонними ночами.

Проте в безжальнім сяйві полуденнім

Я бачу їх — прекрасні дві Венери —

Яких несила сонцю погасити.

Хто спокусив тебе зректись служінню

Джерелам бездоганної краси?

Від мудрості вигнанкою воліти

Злиденний жарт, а не почесну риму?

Писати? Переводити папір?

На ці слова й відписувати годі, —

Людина — пише, стримується — Бог.

У колі друзів, де вино

І сміх і дотеп Час вінчає,

Не забуваю, все одно,

Що серце в тузі і відчаї

Належить лиш тобі!

Октавіє, не відбирай

Надій — утіхи у журбі —

У серця, сповненого вкрай

Покірністю тобі!

Не був я із дитячих літ

Як всі, — не так я бачив світ

Як інші всі — чуття свої

Черпав не в спільнім ручаї.

І зовсім інше джерело

Мені печаль мою дало,

У радість сам шукав стежин,

Що я любив — любив один.

Коли ступав я за поріг

Життя буремного, то зміг

Спізнати таїну. Прийшла

Вона з глибин добра і зла,

Із водограїв і струмків,

З червоних скель, гірських шпилів,

Із сонця, що в блакитне тло

Осіннє золото несло,

Із блискавиці і грози,

З дощу прозорої сльози,

Із хмар в чистій синизині,

Яка, здавалося мені,

Летіла в далеч од землі,

Мов демон на крилі.

(видавцеві)

Цій праці добровільно в бран

Я йшов — на лихо чи талан —

І, долю поєднавши з нею,

Служу їй тілом і душею.

Не зведусь на ноги,

Хоч тікати б рад,

І нема спромоги

Серцю дати лад.

Гинуть всі надії,

Та піддавсь я мрії,

Ворожбі принад.

Так принадно в хащі