Вір, вхідний робот у помешканні професора Ферроса Вейна, повільно від’їхав у нішу, пропускаючи Сандро. Новак на якусь мить затримався коло великого дзеркала біля входу, ніби вагався, але врешті рішуче ступив до кімнати.

Феррос сидів у глибокому кріслі і, здавалось, дрімав. Проте коли Сандро підійшов до нього, то побачив, що очі його розплющені. Вони зустрілись поглядами і довго безмовно дивилися один на одного. Сандро розумів стан професора. Нарешті Вейн тихо промовив:

— Привіт.

— Як життя? — вимушено усміхнувся Новак і сів у крісло поруч.

— Прекрасно! Все прекрасно! — бадьоро вигукнув професор і озирнувся на темне вічко телекаріуса системи спостереження.

Від тої хвилини, коли вони дізналися про справжнє призначення системи медичного спостереження, спілкуватися по-земному стало безглуздо, принизливо і просто небезпечно. Кожен вихитровував свій спосіб спілкування. Сандро з Ферросом обрали найпростіший і, мабуть, наймудріший — вони писали.

— Ось поглянь… Моя стаття в останній номер, — голосно мовив Сандро і простягнув Ферросові кишеньковий бібліоскоп.

Професор натиснув клавішу “рест”, маленький екран засвітився.

“Я повідомив про точну годину прильоту корабля лише сімдесят трьох товаришів. Як у тебе?”

Феррос довго дивився на екран, нарешті багатозначо проказав:

— Ти молодець, Сандро Дю. Ти прекрасний журналіст. Мені особливо подобається оцей абзац про те, як на Дюлії дбають про здоров’я кожного. Дуже переконливо і емоційно написано. Але я теж не гуляв. Ось поглянь результати мого останнього біологічного досліду. — Він подав свій записник.

“Я інформував дев’яносто чотирьох товаришів. Гадаю, цього досить. Головне — знищити “Вікторію”. Решта — дрібниці. Хіба що поб’ємося трохи навкулачки. Чи не так? Тримаймося! Вже скоро!”

— Добре, Ферросе. Дуже цікаві результати. Ти чудовий вчений. І тобі все так легко дається… — мовив Сандро по паузі.

Із щоденника Ферроса Вейна

“Нині вже ясно — ми в пастці. І цієї миті я навіть уявити не можу, що ж нам робити, що робити мені особисто? Ніхто з нас не чекав такої підступності. На сьомий день після посадки бригада дюлійських техніків визнала наш корабель цілком непридатним для польотів. Ніхто з наших не встиг вчасно приїхати в космопорт. Від нашого корабля не лишилось і сліду. А разом з ним зникла і можливість неконтрольованої лінії зв’язку з Землею на кодовій частоті.

Треба потай зробити нейтрино-передавач і вийти на самостійний зв’язок з Землею. Всі наші передачі через Дюлійський Центр Зв’язку або ж коригуються, або ж узагалі не виходять в ефір. Треба діяти. Корабель із Землі летітиме чотири роки…

Ніколіан Джеррі від нашого імені робить регулярні передачі на Землю. Він мені сам про це сьогодні сказав. Негідник! Він запевняє Землю’, що на Дюлії все гаразд, а кожному із нас ніби так сподобалось на Дюлії, що ми вирішили не повертатися додому. Лицемір! Та ще й просить Землю про всяк випадок відрядити на Дюлію порожню машину, бо наш корабель визнано геть не придатним для польотів. Ще не можу зрозуміти цього Ніколіанового прохання. Якийсь черговий підступний план… Треба терміново закінчувати монтаж передавача. Земля знатиме правду…”

Це було десять років тому…

Космопорт був переповнений. Як тільки замовкли могутні голоси двигунів, як тільки розвіялись хмари пилу, здійнятого потужним струменем із сопел анігіляторів, до корабля, побігли тисячі зустрічаючих.

Феррос Вейн вийшов першим.

Ніхто не чекав такої зустрічі. Радісний гомін, вигуки привітання, усмішки, квіти… Феррос вийшов і зупинився на першій сходинці. В небі ясне сонце, чуже сонце, але таке схоже на земне, таке тепле. Чисте небо. Примружившись від сліпучого сяйва, Вейн усміхнувся, якось розгублено помахав рукою.

— Привіт, брати! — вихопився із загального галасу чийсь могутній голос.

Інструкція передбачала: третина екіпажу лишиться на кораблі доти, доки не буде цілковитої певності, що вихід з корабля нічим не загрожує.

Від гурту відокремилась постать худорлявого, збудженого чоловіка.

— Я — Ніколіан Джеррі, — мовив він, утираючи сльози радості. — Привіт, земляни! Дорогі наші! Не хвилюйтесь. У нас на Дюлії вже все гаразд. Той проклятий “Циклоп”… Але не хвилюйтесь, брати. Друзі! Дорогі наші! — Ніколіан завмер в обіймах професора Ферроса. — Спасибі, що ви прилетіли. Спасибі. У нас на Дюлії вже все гаразд. Тут усе добре, лиш до Землі так далеко… Ви назовсім?

— Ще не знаємо, — мовив Феррос.

Дюлія була інформована про приліт корабля з Землі, хоча про мету експедиції дюлійці, певна річ, нічого не знали.

Ферроса Вейна підхопили на руки і понесли. А за ним і решту тих, хто виходив з корабля. Земляни були зворушені. Третина екіпажу, як і передбачалося, лишилась на кораблі, проте вже наступного дня Феррос Вейн дозволив вийти всім. Це було фатальною помилкою. Корабель ні в якому разі не можна було залишати без нагляду. Прискіпливий медичний огляд ще більше приспав пильність землян.

Із щоденника Сандро Новака

“Лише Ніколіан Джеррі та його поплічники знають правду про Дюлію, про комбінат “Вікторія”. Решта переселенців, ощасливлені ремінісом, нічого не знають і знати не хочуть.

Система Ніколіана працює безвідмовно.

Вчора зникли Антон і Василь, зникли разом з тими дюлійцями, кому вони розповідали про справжнє призначення комбінату “Вікторія”. Це жахливо…”

Майже кожної ночі його обступали видіння, вривались у перевтомлений мозок поодинці й по кілька нараз. Мучили, знесилювали. Всі такі схожі одне на одне і водночас щоразу чимось відмінні. Батько. Мати. Заплава Дніпра під Києвом. Оленка в рожевому, поцяткованому зеленим платтячку.

— Я скоро повернусь, — казав він їй.

Проте Оленка не всміхалась безтурботно і дитинно, як колись наяву, дивилась непорушно, а позад неї, наче в кіно, пропливали далекі дуби на тому березі заплави, блакить води, хвилі, хмари в синьому небі. Той погляд завдавав нестерпних мук, і він стогнав, і тоді Морі Дю будив його безпорадного, беззахисного перед нічними видіннями:

— Сандро Дю… Тобі погано? Прокинься…

— А-а-а… Ти чекай, я скоро повернусь…

— Ти плачеш, Сандро Дю… Чому?

— Це ти, Морі?

І Морі починав його втішати, завчено, як належало втішати землянина.

— Ти плачеш, Сандро Дю… Чому?

— Морі, облиш мене. Все гаразд. Облиш. Не треба.

Але пам’ять вистражданого тіла ще берегла спогади.

А потім знову засинав, і знову приходили видіння. Приходив батько і, як і колись на Землі, клав руку на плече.

— Тату?

— Що, синку? Про що ти думаєш?

— Про життя.

— І що ж ти про нього думаєш?

Сандро розчулено всміхнувся уві сні, відчуваючи міцну батькову руку.

— Воно таке складне і прекрасне.

— Воно просте, синку.

— Просте?

— Так. Дуже просте, якщо жити чесно.

— Але ж, тату…

— Повір мені, синку. Ти ще дуже молодий. Ти ще зовсім дитина…

— Мені вже двадцять шість.

— А мені лише вісімдесят, синку.

— Мене виснажує чекання.

— А чого ж ти чекаєш, синку?

— Любові…

— Так… — утаємничено говорив батько, а Сандро пильно вдивлявся в дорогі риси батькового обличчя. — Ми живемо, доки любимо це життя…

— І людина не може так довго чекати, тату.

— Не хоче…

— Чекання виснажує…

— Гартує, сину. Повір.

Роззявлена пащека лева, слинява й огидна, зависала над Сандро і реготала.

— Я люблю тебе, — казав лев. — А ти мене любиш?

— Морі Дю… Все гаразд… Облиш мене…

— Давай по одній таблетці ремінісу, — казала мати, і її брунатне волосся виблискувало у світлі місяця яскравими лелітками. — Лише по одній таблетці, і все одразу стане гарним і довершеним, як у кіно. Пропливатимуть картинки за вікном — а ми сидітимемо і дивитимемось, але будемо знати, відчувати, що то не кіно, то життя, а ми його активні учасники, герої того дійства за вікном. Розумні люди винайшли ремініс. Все красиве і приємне зринає з нашої пам’яті, а погане взагалі не з’являється…