— Ви хочете запропонувати нам ще раз усе зважити? — похопилася Гванца.

— Так, — мовив Вазар. — Саме так.

— Ніхто з нас не змінить свого рішення! — рішуче сказала дівчина.

Вазар подивився на неї без осуду, повільно промовив:

— Я лише хочу закликати вас до серйозного ставлення… до аналізу своїх прагнень… І не треба, Гванцо, відповідати за всіх відразу. Краще скажи, якою особисто ти уявляєш свою майбутню долю? Я сподіваюсь, ти розумієш, що на вас чекає. Ти — жінка… Вибираючи долю косморозвідниці…

Гванца незадоволено пересмикнула плечима:

— Я про все подумала. І хочу всім довести, що можна… Я сама хочу вирішувати…

— Але ж не за мій рахунок, — перебив її Вазар. — Я хочу бачити наслідки своєї роботи. Я хочу виховати з вас справжніх космодослідників. Розумієш, Гванцо? Ніхто не боронить тобі самій вирішувати, проте… Моя упередженість, мабуть, є простою обережністю, хвилюванням. Але, Гванцо, мене чомусь непокоїть саме твоя доля. Ти вже пробач, дівчинко, мої відчуття мене рідко зраджують. Мені чомусь шкода тебе… Тебе щось турбує? Щось хвилює?

— Ні, — сказала дівчина і зашарілась. — Все гаразд.

— Що ж… Коли так, то прошу уваги. — Вазар натиснув клавішу на пульті перед собою і на великому екрані з’явилась карта з координатами їхнього маршруту. — Хочу вас попередньо ознайомити з трасою. Вона пролягає на максимальному віддаленні від світил і планет, а також від квадрів метеоритної насиченості. Час польоту — три роки. Мета: випробувати кожного з вас і збагатити певним запасом елементарних-знань і навиків, які ви потім будете розвивати, якщо комісія Академії, враховуючи мої рекомендації… Одне слово, на вас чекають випробування… А зараз прошу приготуватися до старту.

“Батьки, Земля, друзі, небо, сонце, і місяць, і вітер, і розваги на шкільному подвір’ї, і танці, і співи, і все, все, все зараз залишиться позаду. Ми вже не діти. Ми вже не діти! А хто ж ми тепер? Курсанти? Смішно. Нас кличе космос?

Страшно. Але ми вирішили. Три роки. Ми вирішили. Ми витримаємо. Три роки. Зате потім… А що буде потім? Старт!”

Чорне тло неба, космосу. Зірки. Всі напружено вдивлялися у ту безмежність, тамували кожен у собі радість і непевність, страх і піднесення.

І саме першого вечора, першого вечора після старту Гванца зайшла в номер до Антуана і тихо сказала, так тихо, що він спершу навіть не почув, стояв біля стінної шафи, розкладав на полиці речі, взяті з дому…

— Антуане… Я… Хочу тобі сказати… Антуане… Ти тільки не гнівайся… Вислухай спокійно… У нас… У мене буде дитина…

— Що? Що ти сказала?

— У нас буде дитина, — повторила Гванца. — Я знаю про це вже другий місяць. Але ж моя мама… Вона б нізащо не відпустила мене.

— Ти серйозно? Ти збожеволіла?!

— Антуане… — мовила Гванца жалісливо. — Антуане… Ти вже не любиш мене?

— Ти… Ти… Про що ти думала? Навіщо ти полетіла, якщо знала… Гванцо…

— Я не хотіла, аби ти заради мене змінював свої плани… Я хотіла, щоб усе було так, як ми планували, як ми мріяли…

Антуан криво усміхнувся:

— І ти гадаєш, що зараз усе буде так, як ми планували?

— Не хвилюйся, Антуане. Я про все подбаю. Тобі не треба хвилюватись. Я не зв’яжу тобі руки. Чуєш?

— Це легковажно, це нерозумно, це дико, це нікому не потрібні жертви… Власне, які жертви? Звичайна дурість.

— Ти вважаєш — я дурна, що любила тебе і ще люблю… Дурна?!

Антуан зітхнув, заплющив очі й нічого не відповів.

…Мокрий осінній сквер був непривітний і холодний. Вони поверталися з театру. Гванца щулилася у своєму благенькому плащі. Коротка сіра спідниця ледь прикривала її стрункі красиві ноги в темних панчохах… Потім був перший поцілунок…

Вранці їх розбудив голос Вазара з динаміка:

— Увага! За десять хвилин всім зібратися в першій кімнаті для занять. Увага! За десять хвилин всім зібратися в першій кімнаті для занять. Перший поверх, сірий радіальний коридор. Увага! За десять хвилин…

Так почалося їхнє нове життя. Доволі буденно. Все майже так, як і в школі. Тільки немає вже школи, немає батьків, немає щасливої безтурботності, а натомість — незвичне відчуття серйозності всього довколишнього.

Вазар зайшов до кімнати похмурий. Рожевий Діон ніс за ним щось схоже на велику настільну гру.

— Зараз трохи потренуємо нашу просторову уяву, — сказав біокібер. — Спробуємо знайти вихід з об’ємного тримірного лабіринту. Ось ця кулька імітує космічний корабель… Думайте всі… Антуане, чому сумуєш? Веселіше. Активніше.

В учбовій кімнаті запанувало веселе пожвавлення.

Несподівано Вазар рішуче підійшов до Гванци і тихо, але так, що почули всі, сказав:

— Гванцо… Я все зрозумів… Ти вагітна?

Дівчина зашарілась, проте відповіла зразу, зухвало й навіть задерикувато:

— Так. А звідки ви знаєте? — і поглянула на Антуана.

— Я просто здогадався, Гванцо… Ну, і як же ти думаєш далі?

— Принаймні обіцяю, що не завдам нікому клопоту…

— А тобі не здається, що це, м’яко кажучи, не дуже порядно?

Гванца мовчала.

Підійшов Антуан, за ним Мадлен з Фредом, але Вазар підвищив голос:

— Ви, здається, шукаєте виходу з лабіринту, шановні? Чи ви знайшли його? З Гванцою побалакаєте ввечері.

Всі повернулися до столу, а Гванца і Вазар стояли і непорушно дивилися один на одного. Нарешті біокібер мовив:

— Такого в мене ще не було…

Вазар потім довго ходив коридором, слухав відлуння власних кроків, монотонне, ритмічне, як цокання метронома, і воно заспокоювало, повертало владу над власними почуттями і, що було дивно, наче бриніло десь у свідомості запитанням:

“Ці-каво, що далі? Ці-каво, що далі?”

Вазар не знав, що робити в цій ситуації і як повестися, але це чомусь ніби й не зачіпало, не хвилювало вже його. Відчував якусь внутрішню насолоду від можливості просто спостерігати своїх студентів і ніби самому вчитися у них… Вчитися? Аж усміхнувся. Чого вчитися? Здатності робити дурниці? Усвідомлював усю безглуздість Гванцового вчинку, проте водночас і… захоплювався, якось первісно, розкуто, як ніколи раніше. Дівча відважилось на все відразу — полюбити і не зрадити дитячої мрії бути космодослідницею і… Смішно… Немає сумніву, що з Гванци ніколи не вийде дослідник космосу, проте оце шалене, молоде бажання, ще дитяча впевненість, що тобі все під силу, що тебе на все вистачить — зворушувало, захоплювало і… змушувало думати про свої дев’яносто сім…

Наступного дня за планом був вихід у відкритий космос. Тема: “Елементарні поняття про ремонтно-монтажні маніпуляції в космосі”.

— Виходити будете зі мною по три чоловіки. Окрім Гванци.

— Чому? Навіщо ви так? — схвильована Гванца намагалася щось заперечити. — Хіба я не можу сама за себе вирішувати?

А потім Гванца довго плакала, зачинившись у своєму номері.

Антуан зайшов до неї пізно ввечері.

Вона підвела заплакані очі:

— Я не зробила нікому… нічого… поганого… Я любила тебе… І люблю… Антуане… Хоч ти не зневажай мене… Скажи хоч слово…

Але він ще не міг отямитись.

— Дівчисько.

Гванца розридалася.

“Як ми змінилися. Минуло тільки два тижні, а ми так невпізнанно змінилися. Я чекав цього, але не думав, що це трапиться так швидко. Ми немов стали чужі один одному і водночас рідніші. Сам дивуюся, як можна поєднати ці протилежні відчуття, але вже знаю — можна. У кожного з нас — безліч турбот і обов’язків: фізичні вправи, теоретична підготовка, творчі заняття. І у всьому ми відчуваємо свою недосконалість. Треба багато працювати. І кожен не хоче виявитись гіршим від інших… Ото тільки Гванца… Але про неї потім. Колись я напишу про неї цілу повість. Головне те, що ми стали краще розуміти одне одного, краще відчувати. Часом нам уже не потрібні слова — достатньо погляду, поруху і просто думки.

З кожним днем ми мужнішаємо.

Гванца… Дивна дівчина… Я раніше й уявити не міг, що вона на таке здатна. Що це? Легковажність? Наївність? Мужня дівчина, вона у всьому намагається не відставати від нас, хоча Вазар і не допускає її до складних і хоч трохи небезпечних завдань… Вона хоче випробувати себе? Дивне випробування. Може, вона хоче змінити ставлення до жінки на космічному дослідницькому кораблі? Важко сказати…