— То розкажи мені, синку, як ти там. Де ви живете?

— Де живемо? — перепитав. — Поки що в самохідних поліорбітальних. А як почнемо синтез метакаскаду, тоді перейдемо в житлові комплекси на одній з планет, мабуть, на Інкані… Використовуємо для метакаскадного синтезу малі планети, астероїди…

— Далеко ти від мене, синку.

— Далеко, мамо. Чотириста мільйонів кілометрів від Сонця.

— Це ж у вас там холодно, сину?

— Зараз холодно, але потім будуть у нас штучні сонця, мамо. Все у нас буде.

На екрані Чебрик допитувався в Кація:

— Чому тебе не дивує, що вмієш літати? Чому?

— Тебе ж не дивує, що вмієш ходити?

— Але ж ти сам знаєш, що ми ходимо за рахунок ритмічного, регульованого корою мозку скорочення актино-міозинового комплексу з участю фактора Марша та іонів Са++ при…

— Облиш, — перебив його кіт. — Я це знав раніше від тебе. Це все слова. Я тобі можу сказати, що кожна жива істота генерує квазірезистивне поле, взаємодія якого з полем первинного синтезу дає вектор сили, спрямований від квазіполюса ендоінтерференції до квазіполюса екзоінтерференції.

— Кацію! — вражено скрикнув Чебрик. — Чи сказав просто так, чи справді знаєш про все це?

— Я нічого не кажу просто так. Ще мій прадід написав про це в книжці. Але до чого тут квазірезистивне? Просто смієш літати, і все.

— Що ти, Кацію! Мені зразу стало все зрозуміло, і я заспокоївся.

Кіт тихо засміявся:

— Всьому даємо назви. Ніби це так важливо.

— Одружитися ще не надумав? — сумно всміхнулася мати.

— Ще не час… Ось кінчимо синтез сто сорок другого зоряного… Тоді й думатиму… І вас тоді, мамо, заберу до себе.

— Поле первинного синтезу — це поле, в якому я народився? — запитав Чебрик.

— Так, сукупність усіх полів, що були причетні до твоєї появи на світ.

— Але ж, Кацію, чому тоді не кожен може літати? Адже ти кажеш, що будь-яка жива істота генерує оте квазірезистивне… І в усіх є поле первинного синтезу.

— Однак не в кожного утворюється вектор достатньої сили між квазіполюсами. Тут впливає дуже багато чинників.

Мати сіла до столу:

— Ой, багато чинників, — сказала тихо.

— В мого прадіда була прекрасна бібліотека. Вона створювала навкруг себе потуяше поле. Тож не дивно, що мій дід дуже рано почав літати.

Кацій раптом замовк, і заплющив очі. Здавалося, що він прислухається до чогось.

— Він так рано почав літати… І так рано загинув. Я добре пам’ятаю свого діда. Коли малий Отекр підпалив бібліотеку, дід саме був високо в небі. Каменем упав на землю. Він так любив дітей… Все дозволяв їм. А той малий спалив поле його первинного синтезу…

На екрані скрушно хитав головою кіт. А за столом раптом заплакала мати:

— Понавидумляють такого жалісливого… — намагалася стримати сльози. — Я минулої осені акацію зрубала, на яку ти любив малим залазити, синку. Навіть не знаю, навіщо я її зрубала. Думала там яблуньку посадити. Та так і не посадила. Подвір’я без неї стало якимось порожнім… Ти вже вибач, синку.

— Давай політаємо, Кацію! Давай! Мені зараз так радісно, так добре.

І вони полетіли. Кіт летів і співав:

— Як повітряний змій на линві,

я лечу над своєю планетою.

Я — повітряний кіт

під вітрами нестримного часу.

Я — повітряний камінь,

що у власне дитинство падав,

як лиш вітру забракне сили.

Я на линві свого дитинства

облечу всі планети й світи.

Як повітряний змій,

як повітряний камінь,

як сльоза, що у безмірі тане,

я лечу.

Але хтось мою линву тримає.

Я — сльоза.

Я — за ними сльоза.

До Кація підлетів молодий, красивий кінь:

— Пробачте, де ви дістали такі прекрасні портативні автигравітони? — запитав поважно. — Їх майже не помітно.

— Їх зовсім не помітно, — розсміявся кіт.

— Так, — погодився кінь. — Це чиє виробництво?

— Нічиє. Я просто вмію літати.

— Жартуєте, — ображено всміхнувся кінь. — Якась неземна новинка?

— Чому ви не вірите, що я просто вмію літати? — Кацій дивився, як стрічний вітер куйовдить гриву коня.

— Бо ви, шановний, лише кіт, а зараз навіть птах не кожен полетить без антигравітона, — з притиском сказав кінь, ображено зробив віраж і розчинився в небі.

— Отак завжди, — сміявся Кацій. — Я не люблю літати вдень. Кожен запитує, і ніхто не вірить.

Чапол рвучко підвівся з ліжка, підійшов до телеінформатора і натиснув жовту клавішу. Екран загас.

— От я й прокинувся, мамо, — сказав награно весело.

Потім вони поснідали, вийшли на подвір’я і сіли на широкому ослоні біля хати. Ходили кури, пишнохвості півні. Десь за хатою мекала коза. Невеликий садок білів вишневим цвітом.

— За кілька тижнів акації зацвітуть, — сказала мати.

Трохи ліворуч від хати — свіжопофарбована будівля гідроселектора з великими дверима. Колись Чапол любив там ховатися від матері. За тими важкими дверима — нагромадження тумблерів і кранів, центральний пункт польового водопостачання.

Навколо хати лиш поля, поля.

— А тітка давно з вами не живе, мамо?

— Та вже з рік. Як новий житловий масив збудували, так вона й пішла. Це он там, — показала рукою. — Дуже гарний масив. А я тут зосталася. Комусь же все одно тут треба жити. А я люблю тут, де все життя пройшло… Треба не забути сьогодні на двадцять четверту дільницю дощ пустити, — поглянула на годинника. — А восьма вже два дні не кварцьована стоїть. Все руки не доходять.

Раптом на даху гідроселектора загорілася червона сигнальна лампа. А залізний голос промовив:

— На гречку треба дощу! На гречку треба дощу!

— Це індикатор знову поламався, — зойкнула мати. — Я ж її вчора поливала, кляту гречку. Чекай, сину, я зараз, — побігла за хату.

Чапол дивився на білий вишневий цвіт, дивився на кострубаті, колючі стовбури старих акацій, на оранжеву пляму свого космічного трансангуляра, котрого вчора залишив в гущавині садка. Мати повернулася дуже швидко.

— Таки правда, — сказала, знімаючи ремені заплічного гравітоангуляра. — Повипивала гречка всю воду. Треба дощу, — підійшла до важких дверей гідроселектора, прочинила їх і там ігде щось казала сама до себе, клацаючи тумблерами.

Повернулась до сина, сіла поруч.

— Ти й справді побудеш, доки акації зацвітуть?

— Я зараз такий, що й взагалі б нікуди звідси не летів.

— Справді? — але мати знала, що син уже ніколи не зостанеться з нею назавжди.

— Справді.

Довго обоє сиділи тихо, думаючи кожен про своє.

— Ось ми закінчимо синтез сто сорок другого зоряного, — тихо сказав Чапол і замовк, потім по довгій паузі мовив: — Одну з планет метакаскаду я назву Планетою Білих Акацій… Чуєте, мамо? Ще кілька років, і я заберу вас до себе. Нам буде добре на Планеті Білих Акацій, — спробував усміхнутись.

— А я ще й не захочу до тебе, — тихо мовила мати.

— Чому, мамо?

— А хто ж линву триматиме, синку?