Перш ніж перейти вулицю, він роззирнувся на обидва боки. Пройшовся повз крамницю. Ланцюги, що захищали вітрини й головний вхід, були міцні, проте Джон і не збирався бити скло і грабувати. Він пішов в обхід будівлі, до сміттєвих баків.

Камеру спостереження за бюро прокату було націлено на задні двері, на баки вона не дивилася. Джон посунув сталеву кришку догори, і вона озвалася металевим скреготом. З контейнера тхнуло, але Джон чув і гірші запахи. Він узявся витягати маленькі чорні пакети зі сміттям, такі самі, як ті, що він бачив у сміттєвих кошиках у крамниці. Він діяв обережно — розв’язував вузол замість розривати пакет, щоб у ньому покопирсатися, потім зав’язував на такий самий вузол і переходив до наступного. Півгодини поперекидавши магазинне сміття, він зрозумів, що ситуація кумедна, і розсміявся. У пакетах було достатньо інформації: номери соціального страхування, домашні адреси, трудовий стаж, щоб провернути грандіозну аферу. Але в нього інше було на меті. Він був не шахрай і не злодій. Він хотів здобути інформацію, але тільки свою власну, і, за законом підлоти, знайшов її в останньому пакеті.

Він нахилив кредитний звіт під таким кутом, щоб його можна було прочитати у світлі сенсорних ліхтарів.

Той самий номер соціального страхування. Та сама дата народження. Та сама колишня адреса.

Джонатан Вінстон Шеллі, тридцять п’ять років, володів двома картками «Мастеркард», трьома «Віза» й карткою на бензин «Шелл». Його адресою була абонентська скринька з індексом 30316, тобто мешкав він десь на південному сході Атланти — за кілька миль від нічліжки Чез на Ешбі, де Джон тепер винаймав кімнату, неподалік від капітолія штату Джорджія.

Його кредитна історія була чудовою, на поточному рахунку в місцевому банку не було боргів. Очевидно, він протягом шести років зарекомендував себе як досить надійний клієнт. За винятком однієї «невчасної проплати» на картку «Шелл», усі його кредитори були задоволені швидким погашенням кредитів, хоча, якщо подумати, це було дивно, бо останні двадцять років Джонатан Вінстон Шеллі не мав особливої можливості брати кредити. Наглядачі у в’язниці мали звичку дуже ретельно пильнувати тих, хто відбуває двадцять два роки за зґвалтування і вбивство п’ятнадцятирічної дівчини.

Джон знав Мері-Еліс Фінні ізмалечку. Вона була хорошою дівчинкою, гарненькою чірлідеркою, відмінницею — словом, людиною, яку майже всі в школі знали й любили, бо вона була чудовою. Звісно, були дівчатка, які її ненавиділи, але для дівчат, коли вони відчувають конкуренцію, це звичне діло — ненавидіти. Поширювати про тебе брудні плітки. Бути люб’язними з тобою, а коли повернешся до них спиною, встромити ножа якнайглибше та ще й провернути його для надійності. Навіть у реальному світі — знайдіть жінку, яка досягла успіху самотужки, і завжди натрапите біля неї на жменьку недоброзичливиць, які казатимуть, що вона сука чи що шлях нагору прокладала собі через ліжко. Так влаштований світ, і мікрокосм декатурської старшої школи винятком не був.

Власне, у майбутньому Джон зрозумів, що він збіса схожий на тюремний.

Сім’я Шеллі мешкала за кілька вулиць від Фінні в одному з фешенебельних районів Декатура, у сусідстві з коледжем Аґнес Скот. Їхні матері були знайомі, бо належали до кола верхівки середнього класу. Вони зустрічалися, так, як зустрічаються дружини лікарів і адвокатів: на заходах зі збирання коштів чи благодійних заходах на користь місцевої старшої школи, лікарні, коледжу — словом, будь-якого закладу, що міг виправдати вишукану вечірку, на якій запрошеним незнайомцям демонстрували гарний дизайн свого будинку.

Річард Шеллі був онкологом, завідував відділенням онкології в лікарні Декатура. Його дружина, Емілі, колись працювала агентом з продажу нерухомості, але покинула роботу, коли народилася Джойс, їхня перша дитина. Через три роки на світ з’явився Джон, і Шеллі думали, що їхня родина стала досконалою.

Емілі була з тих матерів, що з головою поринають у материнство. Вона була активною діячкою батьківського комітету, продавала більшу частину печива дівчаток-скаутів і насамкінець майже упродовж всіх шкільних років шила костюми для випускного балу квакерської школи Друзів. Коли діти виросли й вона стала їм не потрібна (чи вони перестали її потребувати), виявилося, що в неї багато вільного часу. Коли Джон уже був у середній школі, а Джойс лишалося два роки до коледжу, вона знову пішла працювати брокером неповний день, лише для того, щоб не нудьгувати вдома.

Їхнє життя було б ідеальним, якби не Джон.

Він рано і без видимої причини почав брехати. Був удома, коли казав, що піде на футбольне тренування. Був на тренуванні, коли казав, що буде вдома. Його успішність поступово знижувалася. Він перестав стригти волосся, відпустив довге. Потім з’явився запах. Здавалося, він ніколи не купався, а його одяг, коли Емілі підбирала його з підлоги в Джоновій вогкій спальні, щоб кинути в пралку, тхнув мало не хімією, наче його побризкали тефлоном.

Річард годинами пропадав на роботі, що вимагала максимуму емоційних і фізичних зусиль. Йому бракувало часу чи бажання непокоїтися за сина. У Джоновому віці Річард був похмурим і відлюдькуватим. Підлітком мав таємниці. Потрапляв у халепи, але ж усе владналося, так? Час відлучати Джона від цицьки. Дати малому трохи свободи.

Емілі непокоїлася щодо марихуани, тому й не надала особливої уваги порошковому нальоту, який побачила у передній кишені синових джинсів.

— Аспірин, — сказав їй Джон.

— Навіщо ти клав аспірин у кишеню?

— Голова боліла.

Дитиною Джон, бувало, клав до кишені й дивніші речі: камені, скріпки для паперу, жабу. Тому матір стурбувало його здоров’я.

— Може, до лікаря сходимо?

— Мамо.

Він вийшов з пральні, а вона так і стояла з його штанами в руках.

Шеллі, як і багато інших благополучних родин, чомусь думали, що їхні гроші й привілейоване становище автоматично захищають їхніх дітей від наркотиків, та не усвідомлювали, що єдине, у чому ці два чинники допоможуть їхнім дітям, — дістати якісніші наркотики. Та навіть без того Емілі Шеллі хотіла вірити, що її син — хороший хлопчик, і вірила. Вона не помічала, що вранці у її сина осклянілий погляд, що він постійно закапує собі в очі якісь краплі, що з повітки на задньому дворі смердить чимось млосно-солодким. А лікар Річард, зі свого боку, не висовував носа з вранішньої газети, тож і не бачив, що зіниці в його сина завбільшки з п’ятдесятицентову монету і кров носом у нього йде частіше, ніж у деяких ракових пацієнтів його відділення.

Життя розбилося на друзки.

Під час обшуку в школі в глибині Джонової шафки знайшли запханий у кросівку мішечок травки.

— Це не мої кросівки, — сказав Джон, і його мати підтвердила, що це взуття не схоже на те, яке вона раніше бачила на синові.

Охоронець з місцевого торговельного центру подзвонив їм, щоб повідомити, що їхній син украв касету і його схопили на гарячому.

— Я забув за неї заплатити, — знизав плечима Джон, і його мати вказала на те, що в нього в кишені справді лежить двадцять доларів. Навіщо йому було красти річ, за яку він міг заплатити?

Остання крапля впала однієї п’ятниці, вночі. Подзвонив інтерн з лікарні й розбудив Річарда Шеллі, щоб сказати, що його син потрапив до відділення невідкладної допомоги внаслідок передозування кокаїном.

Отак і спала полуда з очей. Медичне свідчення — щось таке, чим батько міг помахати перед носом у матері як доказом нікчемності їхнього сина.

Ночами Джон сидів у себе в кімнаті й слухав, як сваряться через нього батьки, аж поки батько не кричав щось на зразок «і це остаточно!», а мати бігла в спальню, грюкнувши дверима. Далі були притишені схлипування, і Джон врубав стереосистему, з гучномовців лилися верески «Деф Леппард»[11], аж поки Джойс, яка, звісно, гризла граніт науки, не стукала в спільну стіну їхніх кімнат і кричала: «Тихіше зроби, лузер нещасний!»