Її голос був наче каміння, що перекочується у чашці зі слизом. Ті слова, які вона не ковтала, були, мабуть, не варті того, щоб їх чули.

— Ти дала йому в кредит?

Коп не напружувався, щоб приховати здивування. І воно було цілком справедливим. Джон і закам’янілого лайна Рей-Рею в кредит не продав би.

— Ми були отам-о, — сказала вона, маючи на увазі кабінку туалету за автомийкою. — Він хотів умаслити мене, виродок хрінів. Сказав, що в нього завтра зарплата.

Брови у копа поповзли вгору.

— Та ти приколюєшся.

— Аж сюди за мною йшов, втирав мені, щоб домовитись. — Вона знову похитнулася і вхопила Джона за руку. — Типу в мене акція, як у супермаркеті хріновому. Тупий недоносок. — Носком лакованої туфлі вона копнула Рей-Рея в руку.

— Гей, но-но, — простогнав Рей-Рей і перекотився на спину.

Джон здогадався, що паскудник дурня клеїв, прикидаючись мертвим, і йому закортіло ще раз як слід йому напіддати за всю цю веремію.

Коп штурхонув Рей-Рея носаком черевика.

— На халяву губу розкотив, недоумку?

Рей-Рей затулив очі від сонця рукою, щоб мати змогу подивитися на копа, не мружачись.

— Ні, ні. Це не те. Нічого подібного.

— Вставай, козел, — наказав поліцейський. — Ти. — Він тицьнув указівним пальцем у повію. — Де ти стоїш?

Повія була зайнята — стирала з ліктів сліди цементу.

— Біля горілчаного.

Затріскотіла копова рація, звідти залунало:

— П’ятдесят перший, п’ятдесят перший, прийом.

Коп натиснув на кнопку мікрофона, сказав: «Прийом», — потім показав пальцем на Джона і заговорив одночасно з диспетчером, який передавав йому інформацію, але очевидно було, що він водночас уважно слухає.

— Ти. Чарівний принце. Проконтролюй, щоб вона без пригод потрапила додому. Тепер ти. — Показав на Рей-Рея. — Не змушуй мене ще раз наказувати тобі встати, бо я так швидко організую повернення твоєї туші в тюрягу, що твій інспектор з умовно-дострокового не встигне й таксі тобі викликати. — Рей-Рей одразу скочив на ноги, а полісмен натиснув на кнопку рації та доповів: — Вас зрозумів. Буду за десять хвилин. — А потім, наче згадавши про Арта, запитав: — Вас це влаштовує?

Арт насупився, на лобі чітко проступила літера V.

— Та, що вже вдієш, — нарешті погодився він. — Шеллі, візьми вихідний. А завтра повертайся, і щоб голова була на місці.

— Дякую, — сказав Джон. Від полегшення він мало не розплакався. — Дякую, сер. Я вас не розчарую.

Повага одразу ж дала йому дивіденди.

— Хочеш, я вижену цього сраного заїку? — запитав Арт у Джона і великим пальцем з розмаху тицьнув Рей-Рея у груди.

Джон глибоко над цим замислився. Але йому не хотілося до кінця життя озиратися через плече, чи не переслідує його цей придурок.

— Не треба, ми помиримося, — сказав він. — Так, Рею?

— Так, так, — закивав Рей-Рей. — Все нормально. Ми не будем сваритись.

— Заткнися, — сказав Арт. — До ранку середи щоб я вас тут не бачив, обох, січете?

Рей-Рей кивнув. Двічі.

Арт нищівним поглядом глянув на проститутку і сказав Джону:

— Забери її звідси, поки від нас клієнти не повтікали.

Вибору в Джона не було. Повія міцно в нього вчепилася. Її кістляві пальці стискали його руку над ліктем. Він пішов поруч із нею, бо відчував, що інакше вона зариє носом у землю.

Поки вони йшли по Підмонт-авеню, повз них зі свистом мчав транспорт. Щодня Джон бачив, як цією дорогою сновигають туди-сюди позашляховики й спортивні тачки. З одного боку лежала Бакгед, з іншого — Енслі-парк, тому нечисленні гівняні машини, які Джон бачив на дорозі, належали служницям, садівникам, обслузі басейнів та іншим безталанним, які заробляли на хліб, виконуючи брудну роботу замість багатіїв.

— Гівнюк смердючий, — пробубоніла повія, поки вони чекали зеленого на світлофорі. Вона ще глибше вгородила пальці Джону в плече, бо намагалася втримати рівновагу на своїх сміховинно високих підборах. — Зажди, — нарешті змилостивилася вона й, не послаблюючи хватки, зняла один за одним свої туфлі. — Галімі підбори.

— Так, — кивнув Джон, бо вона явно чекала якоїсь відповіді.

— Червоний, — сказала повія і потягла його за собою на дорогу, коли машини зупинилися. — Боже, як ноги болять. — Коли вони вже були на іншому боці перехрестя, вона подивилася на Джона знизу вгору. — А ти знаєш, що в мене випаде зуб? Там, де він мене вдарив.

— О, — сказав Джон, думаючи, що вона чи то дурна, чи то божевільна, якщо вважає, що в нього є зайві гроші, щоб дати їй на стоматолога. — Зрозуміло. Так. Шкода.

— Ні, дурню. Я маю на увазі, що можу попрацювати руками, а ротом — ні.

Джон навіть не усвідомлював, що так міцно стискає зуби, аж розболілася щелепа.

— Ні, — відповів він. — Не треба.

— Слухай. — Вона зупинилася, відпустила його руку і негайно захиталася, мов пліт на гребені цунамі. — Ти йди собі, Ромео. А я вже якось сама дочалапаю.

— Ні, — повторив він і тепер уже сам узяв її за руку. З його щастям вона ще під машину впаде, і тоді коп повісить на нього ненавмисне вбивство. — Ходімо.

— Упс, — видихнула вона, бо послизнулася на розбитій ділянці хідника і коліно підігнулося.

— Рівно стояти, — сказав Джон, а сам подумав: вона така худа, що він відчуває, як благенька плоть рухається вздовж кістки.

— У сраку я не даю, — ні сіло ні впало повідомила повія.

Джон не міг визначитися, що гірше: думка про її рот чи думка про її задній прохід. Від побіжного погляду на чиряки, якими були вкриті руки та ноги повії, до горла піднявся обідній сендвіч з арахісовим маслом і бананом.

— Ясно, — він не розумів, чому вона вирішила відкрити перед ним душу, але дуже хотів, щоб вона це припинила.

— Мені потім срати важко, — повідала вона йому, зиркнувши скоса. — Думаю, дай скажу тобі, бо хто тебе знає, що ти там собі комбінуєш.

— Я лише проведу тебе до місця роботи, — запевнив він. — Більше нічого, не турбуйся.

— За все тре’ платити, — сказала вона і розсміялася. — Ну, може, крім цього разу. Звісно, прогулянка — якщо ти надумав таку плату взяти, то вона не зовсім безплатна.

— Мені все одно в цей бік, — збрехав він. — Я тут неподалік живу.

— У Морнінґсайд? — уточнила вона.

То був багатий район, що простягався до Чешир-Бридж-роуд.

— Так, — кивнув він. — Триповерховий будинок з гаражем. — Вона знову перечепилася, і він підтримав її, щоб не впала лицем униз. — Ходімо.

— А от грубим бути не обов’язково.

Він глянув на свою руку й одразу ж побачив, як міцно стискає повіїне передпліччя. Відпустив, і на тому місці, де були його пальці, одразу ж проступили сліди.

— Вибач, я не хотів, — чесно сказав він. Господи, він думав про жінок весь час, але навіть не знав, як їх торкатися без того, щоб завдати болю. — Я просто проведу тебе, добре?

— Майже прийшли, — повідомила вона і, на щастя, замовкла, бо зосередилася на горбистій стежині, коли скінчився тротуар і почалася земляна доріжка.

Джон пропустив її вперед, тримаючи дистанцію в два кроки на випадок, якщо супутниця впаде на дорогу. Його затопило відчуття надзвичайності того, що тільки-но сталося. Що він собі думав? У нього не було жодних причин втручатися у справи Рей-Рея, і тепер він втратить гроші за цілий день роботи лише для того, щоб провести цю лахудру до місця її роботи, де вона, найпевніше, заробляє за годину роботи більше, ніж він — за три. Господи. Його могли витурити з роботи. Могли назад за ґрати запроторити.

За взяття на роботу звільненого умовно-достроково Арт отримував від держави непогані гроші, плюс податкові пільги від федералів. Та навіть попри це (усі так звані стимули, що чекали на охочих) знайти якусь роботу, коли Джон звільнився, було майже нереально. Через свій статус він не міг працювати з дітьми чи жити на відстані ста ярдів од школи чи дитячого садка. За законом, роботодавці не мали права дискримінувати колишнього ув’язненого, проте вони завжди знаходили спосіб обійти закон. Перш ніж Джона взяли на автомийку, він побував на дев’ятнадцяти співбесідах. Кожна з них починалася так: «Як ваші справи/ми б радо прийняли вас на роботу/заповніть анкету, і ми вам подзвонимо». А коли він сам телефонував наступного тижня, то чув незмінне: «Посаду вже зайнято/ми знайшли більш кваліфікованого претендента/вибачте, у нас скорочення».