Майкла така думка обурила. За статистикою, Атланта була осередком злочинності в Америці, тож смерть якоїсь повії навряд чи можна вважати чимось екстраординарним, а коли зважити на те, де її знайшли, і поготів.

— Єдине, чого мені не вистачало для повного щастя, — щоб якісь кретини вказували, як мені виконувати свою роботу, — відрізав він.

— Кретин, який стоїть перед тобою, вважає, що саме цього тобі бракує, — не змовчав лейтенант. Майкл вирішив не сперечатися. І не тому, що Ґрір не терпів непокори. Просто він погодиться з Майклом, аби той замовк, а потім зробить по-своєму. — Це важкий випадок, — додав Ґрір.

— Вони всі важкі, — нагадав йому Майкл, відчиняючи задні дверцята своєї машини, щоб дістати піджак від костюма.

— У дівчини не було ні найменшого шансу, — вів далі Ґрір. — Її били, різали, трахали всіма можливими способами. Ми маємо справу з хворою на голову тварюкою.

Майкл надягав піджак, і йому спало на думку, що Ґрір говорить так, наче проходить кастинг на HBO[1].

— Кена виписали з лікарні. Сказав, що ми могли б як-небудь до нього заскочити, навідати.

Ґрір щось пробелькотів про надзвичайну заклопотаність і потупцяв до машини, весь час озираючись через плече, наче боявся, що Майкл піде слідом. Майкл дочекався, коли його шеф сяде в машину і виїде з паркувального майданчика, а тоді попрямував до будинку.

Біля дверей, поклавши руки на руків’я пістолета, стояв Кольєр. Напевно, він думав, що несе варту, але Майкл знав, що людина, яка скоїла цей злочин, не повернеться. Жінку він прикінчив, і робити йому тут нічого.

— А швидко шеф поїхав, — відзначив Кольєр.

— Дякую, що тримаєш у курсі подій.

Майкл зібрався з духом і відчинив двері, дозволивши вогкому темному будинку всмоктати себе всередину. Той, хто проектував Домівку, явно думав не про щасливих дітлахів, які повертаються додому зі школи, щоб пополуднувати молоком і теплим, щойно з духовки печивом. На першому плані була безпека, тому відкритих місцин тут мінімум, а всі лампочки в під’їзді заґратовані сталевою сіткою. На голих бетонних стінах траплялися вузенькі віконця, загнані в тісні кутки. Сталеві прожилки дроту у склі нагадували рівномірну павутину. Поверхні, які колись давно пофарбували у білий колір, вкривала фарба з балончиків. Тепер тут ряботіло від міток різних банд, попереджень і різноманітних повідомлень. Праворуч від вхідних дверей хтось, мов курка лапою, нашкрябав: «Кім — курва! Кім — курва! Кім — курва!»

Майкл подивився вгору на сходову клітку й нарахував шість поверхів. Раптом біля нього з тихим скрипінням прочинилися двері. Він повернувся й побачив стару темношкіру жінку, яка пильно його роздивлялася. Її вугільно-темні очі визирали з-за краю сталевих дверей.

— Поліція. — Він підняв угору посвідчення. — Не бійтеся.

За спиною в неї юрмилися четверо стареньких жінок; усі, крім однієї, афро-американки. Майкл знав, що вони не мають жодного наміру йому допомагати. Ґрейді, як і будь-який невеликий район, багатів плітками, і перед ним були ті роти, завдяки яким конвеєр постачання свіжих пліток ніколи не зупинявся.

Та все ж він мусив запитати.

— Хто-небудь із вас щось бачив?

Вони разом похитали головами — достоту песики на дошці приладів Ґрейді.

— Чудово, — сказав Майкл, ховаючи в кишеню посвідчення, і попрямував до сходів. — Дякую, що допомагаєте підтримувати правопорядок у вашому районі.

— Це твоя робота, козел, — відрізала жінка.

Уже поставивши ногу на нижню сходинку, він зупинився. Повернувся до старої й подивився їй в очі. Вона відповіла таким самим прямим поглядом — старечі очі сльозилися, ходили зліва направо, неначе вона читала книгу його життя. Ця мініатюрна жінка була молодша за інших, їй нещодавно перевалило за сімдесят, але її волосся здавалося сивішим, ніж у приятельок. Шкіру довкола рота прорізали зморшки-павутинки — результат довгих років смоктання цигарок. Густа сивина вкривала не лише її голову, на підборідді стирчали такі самі сиві завитки, схожі на дреди. Помада в неї була якогось лячного відтінку помаранчі, найдивнішого з усіх, які йому доводилося бачити на жіночих губах.

— Як вас звати? — запитав Майкл.

Виклично випнувши підборіддя, вона, тим не менше, відповіла:

— Нора.

— Хтось подзвонив у службу порятунку з телефонної будки, що надворі.

— Сподіваюсь, опісля ця людина помила руки.

Майкл мимоволі всміхнувся.

— Ви її знали?

— Ми всі її знали. — Її тон промовисто свідчив, що вона багато замовчує, але тупоголовому копу нічого розказувати не збирається.

Нора точно не мала за плечима університетського диплома, проте і Майкл ніколи не йняв довіри до цих штук. Очі жінки виказували гострий розум. Вона мала вуличну кмітливість. У таких нетрях, як Ґрейді, важко дожити до старості, якщо ти дурний.

Майкл прибрав ногу зі сходинки й пішов до зграйки жінок.

— Вона працювала?

Нора пильно дивилася на нього, погляд досі був обережним.

— Ночами.

— Вона була чесна дівчина, — додала одна з жінок з-поза Нориної спини.

Нора цокнула язиком.

— Така молоденька. — У тоні, яким вона промовила наступні слова, звучала нотка виклику. — Таке життя для неї не годилося, але що ще вона могла вдіяти?

Майкл кивнув, наче розуміючи, про що йдеться.

— Постійні клієнти в неї були?

Усі жінки знову похитали головами, а Нора сказала:

— Вона додому роботи ніколи не брала.

Майкл чекав, у надії, що вони ще щось скажуть. Подумки він лічив секунди, вирішивши рахувати до двадцяти. Над будинком пролетів вертоліт, на одній із сусідніх вулиць заверещали, тручись об асфальт, шини, але ніхто не звернув на те ні найменшої уваги. У такому районі, як цей, люди нервувалися, якщо принаймні двічі на тиждень не чули пістолетних пострілів. То був природний порядок їхніх життів, і насильство (чи його загроза) було такою самою його частиною, як фаст-фуд і дешева випивка.

— Гаразд, — сказав Майкл, долічивши до двадцяти. Він витяг із кишені візитівку і простягнув її Норі. — Цим зручно підтирати зад.

Вона гидливо гмикнула і взяла картку великим і вказівним пальцями.

— У мене срака більша, ніж цей клаптик.

Майкл змовницьки підморгнув і промовив оксамитовим голосом:

— Не думай, що я не помітив, лялечко.

Стара коротко реготнула й захряснула двері в нього перед носом. Але картку сховала. Він сприйняв це як хороший знак.

Майкл повернувся до сходів і перший сходовий марш подолав, переступаючи через сходинку. В усіх будинках у Ґрейді були ліфти, проте навіть на тих, що працювали, їздити було небезпечно. Ще у свій перший рік служби патрульним Майкл отримав виклик у Домівку з приводу побутового насильства і застряг в одній такій іржавій пастці з поламаною рацією. Він провів дві години, щосили намагаючись не зробити свій внесок у навколишній нестерпний сморід сечі й блювотиння, аж поки його сержант не допетрав, що Майкл чомусь не виходить на зв’язок, і відправив людей на пошуки. Старі бувалі копи ще півгодини реготали над його тупістю і лише потім визволили з кабіни ліфта.

Ласкаво просимо в братство.

Уже на другому марші Майкл відчув якусь зміну в повітрі. Спершу в ніс ударив сморід — смажена їжа, пиво й піт, нічого екстраординарного, — у якому вчувалися незвичні, проте явні домішки запаху насильницької смерті.

Будинок відреагував на смерть звично: замість незмінного гупання репу з багатьох колонок Майкл чув лише бурмотіння за зачиненими дверима. Звук телевізорів прикрутили, шоу в перерві між періодами слугувало фоновим шумом, поки люди розмовляли про дівчину на шостому поверсі й дякували Господу, що це спіткало її, а не їхніх дітей, дочок, їх самих.

У цій відносній тиші сходовою кліткою ширилася луна від знайомих ритмічних звуків з місця злочину: збирання доказів, фотографування. На четвертому майданчику Майкл зупинився, щоб перевести подих. Курити він покинув два місяці тому, проте легені йому не повірили. Піднімаючись далі, він почувався астматиком. Хтось розсміявся у нього над головою, і він почув, як до того сміху приєдналися ще кілька копів — звичайна дурнувата бравада, яка тільки й рятувала їх на цій роботі й давала змогу виконувати свої обов’язки.