Автобус запізнювався, а коли нарешті прийшов, водій був сердитий. Джонів настрій нічим не відрізнявся від настроїв решти пасажирів. Він прочвакав угору східцями й побрів у задню частину автобуса. Кросівки за тридцять доларів майже розвалилися від дощу. Він упав на порожнє сидіння в задньому ряду, потайки бажаючи, щоб з неба вдарила блискавка, пробила вікно автобуса й шарахнула його прямісінько в голову. І нехай він стане дебілом, заслиненим овочем, але принаймні в нього буде своє місце в якійсь лікарні. Тепер він розумів, чому так багато хлопців поверталися в тюрму. Йому було тридцять п’ять років. Він ніколи не водив машину, ніколи по-справжньому не зустрічався з дівчиною, ніколи по-справжньому не жив. То який сенс у такому житті, похмуро думав Джон, дивлячись із вікна, як якийсь тип намагається одночасно закрити парасольку й сісти в машину.

Джон рвучко встав саме тієї миті, коли автобус зрушив з місця. Усю його увагу полонив чоловік, якого він побачив у вікно. Скільки років минуло? Мозок відмовлявся виконати арифметичну дію, але Джон знав, що то він. Розтуливши рота, він дивився, як чоловік спересердя викинув парасольку на паркувальний майданчик й захряснув за собою дверцята машини.

Так. То був він. Поза всіляким сумнівом, він.

Як мільйони крапель дощу падали з неба, так само й мільйон шансів було на те, що Джон прийде на пошту слушної днини у слушний час.

Мільйон проти одного. Однак Джону вдалося його піймати.

Він знайшов іншого Джона Шеллі.

Як його заарештували, Джон не пам’ятав. Не тому, що перебував у стані шоку, а тому, що був не зовсім при тямі. Того ранку забігав Вуді, питав, як він, і підкинув трохи валіуму. Джон прийняв рівно стільки, що коня можна було приспати.

Очевидно, поліція нагрянула до нього додому з ордером на арешт. Батько провів їх до Джона в кімнату. Там вони його й знайшли — непритомним на ліжку. Джон пам’ятав, як прийшов до тями. Щока, по якій ляснув батько, горіла вогнем. Копи витягли його з будинку, наручники в’їдалися в шкіру зап’ясть. На газоні він знову знепритомнів.

Отямився вже в лікарні. У роті був знайомий присмак активованого вугілля. Та тільки цього разу, коли він спробував поворушити рукою, щоб витерти обличчя, щось дзенькнуло об металеву рейку ліжка. Джон опустив погляд на зап’ястя. Перед очима все розпливалося, та він побачив, що прикутий до ліжка.

Біля дверей сидів поліцейський і читав газету. Він сердито зиркнув на Джона.

— Прокинувся?

— Ага. — І Джон знову заснув.

Коли він прокинувся наступного разу, в палаті сиділа його мати. Вигляд у неї був жахливий. Джон аж злякався, що надто довго спав. Бо відтоді, як він її бачив, перш ніж піднятися сходами до себе в кімнату, зробити тихіше звук стереосистеми, з динаміків якої лунав гурт «Харт», і проковтнути жменьку маленьких білих таблеток, Емілі постаріла на двадцять років.

— Синку. — Вона погладила його по руці. — Як ти?

Занімілий язик не слухався. У грудях боліло, наче йому в грудну клітку вгатили кувалдою. Як він взагалі досі дихав?

— Усе буде добре, не хвилюйся, — сказала мама. — Це якесь непорозуміння.

Та виявилося, що жодного непорозуміння не було — принаймні на думку поліції. За годину в палату прийшов окружний прокурор. Біля нього стояв Пол Фінні, зиркав на Джона так люто, наче ладен був накинутися на нього й придушити на місці. Мабуть, поліцейський теж це відчув, бо став ближче до містера Фінні, щоб, бува, чого не сталося.

— Мене звати Лайл Андерс, — представився прокурор. — А це шеф поліції Гарольд Воллер.

Коп біля містера Фінні тримав аркуш паперу. Він прочистив горло й подивився на папірець, наче збирався з нього промову читати.

Джон перевів погляд на матір.

— Синку, не бійся, — сказала вона.

— Джонатане Вінстоне Шеллі, — почав Воллер, — я заарештовую вас за зґвалтування і вбивство Мері-Еліс Фінні.

Здавалося, вуха відмовили Джону: губи Воллера ворушилися, він явно щось казав, але Джон не розумів ні слова. Він був наче під водою.

Зрештою Лайл Андерс поклацав пальцями у нього перед очима.

— Синку, ти розумієш, що відбувається?

— Ні, — зізнався Джон. — Я не…

— Нічого не кажи, — перебила його мати й приклала палець до губ. Емілі Шеллі, спонсор батьківського комітету, мати скаутів, яка пекла печиво і шила костюми для Геловіну, випростала спину й звернулася до трьох чоловіків, присутніх у палаті: — Це все?

Усі троє загрозливо нависли над його мініатюрною матір’ю, а надто Пол Фінні. Він і без того був кремезний, а в гніві здавався ще більшим.

— Він мусить дати свідчення, — сказав Андерс.

— Ні, — заперечила вона, ця жінка, яка була його матір’ю. — За законом не мусить.

— Це в його інтересах.

— Мій син пережив жахливе випробування. Йому потрібно відпочивати.

Андерс хотів був звернутися безпосередньо до Джона і, навіть коли Емілі перегородила йому шлях, зробив спробу:

— Синку, ти маєш опанувати себе й розказати нам, що сталося. Я впевнений, що є причина, з якої ти…

— Йому нема чого вам сказати, — твердо наполягала Емілі.

Лише раз у житті Джон чув, щоб вона говорила таким голосом: коли Джойс було десять і вона спробувала пройтися по краю даху.

Усім трьом по черзі Емілі подивилася просто у вічі.

— Будь ласка, вийдіть.

Пол Фінні кинувся до Джона, але поліцейський його перехопив.

— Ти сучий син! — люто просичав на Джона містер Фінні. — Тебе підсмажать на електричному стільці!

Містер Фінні був чемпіоном штату з реслінгу. Андерсу й Воллеру довелося докласти зусиль, щоб стримати його, аби він не накинувся на Джона. Врешті-решт їм довелося підняти його й винести з кімнати. Коли за ними зачинялися двері, він кричав: «Ти за все заплатиш, гандон!»

Мати повернулася обличчям до Джона. Її нижня губа тремтіла. Він чомусь подумав, що їй не сподобалася лайка містера Фінні.

— А де тато? — спитав він. Річард завжди залагоджував усі проблеми й підчищав кінці. — Мамо? Де він?

Вона проковтнула слину й узяла його руку у свою.

— Послухай, — швидко заговорила вона. — Вони от-от повернуться і заберуть тебе в ізолятор. У нас лише кілька секунд.

— Мам…

— Не говори. — Вона стиснула йому руку. — Слухай.

Він кивнув.

— Нічого не кажи поліцейським. Нічого, навіть як тебе звати. Не кажи, де ти був того вечора, що їв на вечерю.

— Мамо…

— Джонатане, цить. — Вона затулила йому долонею рота. — У тюрмі ні з ким не розмовляй. Жодна людина там не буде тобі другом. Там усі дбають лише про себе, і ти про себе дбай. І по телефону нічого не кажи, там скрізь стукачі.

«Стукачі», — подумки повторив Джон. Де його мати чула це слово? Звідки вона взагалі так багато знала про тюрму? Вона ж не дивилася «Коджак»[18], бо вважала, що там забагато насильства.

— Джоне, ти мусиш мені пообіцяти, — наполягала вона. — Пообіцяй, що ні з ким не розмовлятимеш, поки не прийде тітка Лідія.

Тітка Лідія. Дружина Баррі. Вона була адвокатом.

— Джоне? — торсала вона його. — Обіцяєш? Ані слова? Навіть про погоду не балакай. Ти зрозумів мене? Це найважливіше, що я тобі казала в житті, ти мусиш послухатися мене. Ні з ким не розмовляй. Ти чуєш?

Він розплакався, бо з її очей теж текли сльози.

— Так, мамо.

Двері розчинилися, і повернувся Воллер. Позирнув на матір із сином, і ця сцена трохи пом’якшила його серце, Джон це помітив. Майже зі співчуттям він звернувся до Емілі:

— Місіс Шеллі, вам доведеться вийти.

Материна рука ще міцніше стиснула Джонову. Вона подивилася на нього, з очей їй лилися сльози. Чомусь він чекав, що вона скаже: «Я люблю тебе», а вона натомість беззвучно проговорила: «Ні з ким».

Ні з ким не розмовляй.

Андерс дочекався, коли Емілі вийде, і тільки тоді витяг ключа від наручників. Співчуття щезло так само швидко, як і прийшло.