Еверет зачитав правила, список дозволеного і забороненого. Поки він говорив, інший наглядач проходився за спинами у в’язнів, наказуючи кожному нахилитися й широко розсунути задній отвір для огляду. Ще один, у рукавичках, пхав пальці їм до ротів, щоб перевірити, чи нема там контрабанди або зброї. Третій узяв шланг і облив їх усіх з ніг до голови, а потім обсипав якимсь порошком, щоб поганяти вошей.

Кожному з них видали по парі білих штанів і білу футболку. Джон отримав футболку дуже малого розміру, але штани були б в міру на слона. Йому довелося зібрати їх на поясі й так тримати, поки йшов, у іншій руці несучи подушку й постільну білизну, а згори на них хитко балансувало видане їм мізерне туалетне приладдя.

Джон ішов, наче в тумані, дивився просто поперед себе і насилу стримував блювоту.

— Шеллі, — зупинив його Еверет. Його кийок спирався на двері відчиненої камери. — Сюди.

Джон зайшов у камеру. Зі сталевого унітаза в кутку тхнуло калом і сечею. Раковина, що висіла на стіні, колись, може й була білою, та іржа й наліт зробили її брудно-сірою. Ліворуч стояв письмовий стіл, праворуч — два ліжка, верхнє й нижнє. Ставши посеред камери й витягнувши руки в сторони, можна було торкнутися протилежних її стін. На верхній койці лежав тип, якому на вигляд було років із двадцять п’ять. З усмішкою він повернувся до Джона.

— Ти знизу, — сказав він.

Серед засудженої братії знову залунав свист, як у вовка в мультику, однак Еверет уже йшов далі — призначав наступну камеру наступному ув’язненому.

— Зебра, — сказав тип, і Джон здогадався, що це ім’я.

— Джон.

— Скільки тобі років?

— Шістнадцять.

Зебра посміхнувся. Зуби в нього були чорно-білі, у смужку, справді нагадували зебру.

— Подобається? — спитав він, тицяючи пальцем собі в рота. — І тобі таке можемо зробити. Хочеш?

Джон похитав головою.

— Мама мене вб’є.

Зебра розреготався. Звук лунко відбився від бетонних стін і вдарив по вухах.

— Іди застели ліжко, Джонні. Тобі подобається, коли тебе так називають? Це ж так тебе мамуся називає?

— Ні, — сказав Джон.

Так його мама називала тільки в дитинстві.

— Ти тут не пропадеш, Джонні, — сказав Зебра.

Він простягнув руку і скуйовдив Джону волосся, та так сильно, що Джон мусив відхилитися вбік.

Зебра хіхікнув.

— Я подбаю про тебе, хлопчику.

І він подбав.

Щоночі після відбою, настільки пунктуально, що за ним можна було годинник звіряти, Зебра спускався на нижнє ліжко, вдавлював Джонову голову в подушку і ґвалтував його так несамовито, що наступного дня з того йшла кров, коли він сідав на унітаз. Сльози його не зупиняли. Крики лише змушували засаджувати сильніше. Наприкінці першого тижня Джон ледве міг стояти.

Зебра був хижаком. Про це знали всі у тюрмі: від начальника й наглядачів до людей, які обслуговували сміттєвози. Протягом першого тижня він тримав Джона для себе, а потім став здавати його в оренду іншим зекам в обмін на цигарки й контрабанду. Вже через три тижні Джон опинився у тюремному шпиталі з численними розривами заднього проходу й очима, настільки спухлими від сліз, що він не міг їх розплющити.

Саме тоді Річард Шеллі й відвідав його в тюрмі. То був перший з його двох візитів за весь час.

До шпиталю його провів наглядач Еверет, котрого Джон не бачив з першого дня перебування в тюрмі.

— Ось він, — Еверет відступив до стіни, щоб дати Річарду трохи простору. — У вас десять хвилин.

Річард став біля підніжжя ліжка, на якому лежав Джон. Досить довгий час він просто мовчав і дивився синові у вічі.

Джон теж дивився йому в очі, відчуваючи водночас полегшення і сором. Він хотів простягнути до тата руки, сказати йому, що любить його і шкодує про все, що накоїв, сказати, що Річард мав рацію — він таки повний нікчема. Він не заслуговував на те, що батько міг йому дати, але він хотів цього, потребував цього так сильно, що його серце немов палало у вогні.

Коли Річард заговорив, здавалося, що слова він із себе видушує через силу.

— Боляче тобі?

Джон зміг лише кивнути.

— Добре, — сказав його батько таким тоном, наче звершилося правосуддя. — Тепер ти знаєш, що відчувала Мері-Еліс.

Хоч як Джону не хотілося згадувати свою першу ніч у в’язниці, але спогад постійно повертався до нього, як нічний кошмар. Щойно хтось підходив до нього ззаду на роботі, як він здригався. Від несподіваного гучного звуку на вулиці серце підскакувало до горла. Він нахилявся взяти губку з відра, нанести поліроль на диски пікапа чи седана, і від спогадів кров приливала до мозку.

Коли Зебра пустив його по руках, Джон цілий місяць провів у шпитальному крилі «Коустелу», заново навчаючись випорожнюватися. Коли його виписали, він дізнався, що його перевели у блок охоронного призначення, де сиділи засуджені за злочини на статевому ґрунті. Можливо, керівництво тюрми думало, що Бен Карвер добряче розважиться з Джоном, довершить те, що почав Зебра, але старий лише побіжно глянув на сухорлявого шістнадцятирічного хлопчину і розчаровано протягнув:

— Брюнет! А я просив блондина!

Джон не знав, хто поклопотався про його переведення до блоку охоронного призначення. А якби знав, то не знав би, як йому дякувати. Іноді йому здавалося, що то Еверет, наглядач, але часом він лежав уночі в ліжку, й уява малювала йому фантастичну історію, в якій його врятував батько. Ось Річард вихором влітає до кабінету начальника. Річард пише сердитого листа своєму сенатору. Річард вимагає нормального поводження з його сином.

Джон сміявся зі своїх безглуздих хлоп’ячих фантазій, коли після робочого дня на автомийці вставляв свою картку в автомат обліку часу й чекав гучного утробного звуку. Вже кілька тижнів стояла гарна погода, і охочі до святкового шопінгу заїжджали до них помити машини, тож до вечора минулого дня у Джона не було часу заскочити до матері Бена й забрати машину. Коли загинула Мері-Еліс, він саме готувався здавати на права, але то було давно, і тепер він пітнів, як шльондра в церкві, на саму думку про те, що доведеться сідати за кермо. Якщо його піймають за кермом, Марта Лем кине його назад у тюрму. Хоча, з іншого боку, тюрма йому світить і в тому випадку, якщо він тією машиною не скористається.

По телефону літня мати Бена здалася йому приязною і відкритою, «радою поспілкуватися з Беновим другом». Вона запевнила його, що страховку машини сплатила. Потім місіс Карвер розповіла Джону, що в неділю містер Пропсон везе її на церковні збори до Ворм-Спрінґс, тож нехай він не забуде повернути машину з повним баком. Джон на все погоджувався, але вона протримала його на телефоні ще п’ятнадцять хвилин, щоб розказати про своє запалення сідничного нерва. Обоє дідусів і бабусь Джона померли, поки він сидів, та й то ніхто з них жодного разу його не провідав. Тож він уважно вислуховував її нарікання, видаючи належні звуки у слушний час, аж поки педофіл з кімнати навпроти не зиркнув на нього сердито і не зажадав звільнити телефон.

Темно-синій «Форд Фейрлейн» Джон знайшов, як і було йому обіцяно, у гаражі. Ключ лежав на сонцезахисному щитку разом з техпаспортом і страховкою. Двигун завівся одразу ж — і це для Джона на ту мить було найважливішим. Він увімкнув зчеплення і вивів машину на односмугову дорогу біля будинку місіс Карвер. Поки трохи практикувався кататися туди й назад, нога гарячково плуталася між педалями газу і гальм. Слава Богу, коробка передач була автоматичною, а не ручною, бо в такому разі він би залишив машину стояти на місці. Більшу частину того дня до вечора Джон провів, навчаючись водити «фейрлейн», і на той час, коли він вивів машину на двосмугову трасу, його руки боліли — так сильно він стискав кермо.

«Я зможу», — казав він собі, скрегочучи зубами, поки їхав трасою 20 у бік Атланти. Усе, що потрібно, — вдавати, ніби він знає, що робить. Не надто повільно і не надто швидко, дуже впевнено, руку виставити у вікно. Копи завжди шукали людей з винуватим виразом на обличчі. Їхній маленький поліцейський радар одразу вловлював нерішучість, яка розходилася неначе хвилями.