У кімнаті для побачень Джон очікував побачити Емілі, тож дивився на ворота металошукача в надії, що зайде вона, коли перед очима в нього виріс Річард.

— Тато?

Річард презирливо скривив губи: це слово йому не сподобалося.

Джон насилу його впізнав. На голові в батька була копиця сивого волосся, досі пишного й густого, яке різко контрастувало з засмагою на обличчі. Він, як завжди, був стрункий і підтягнутий. Річард вважав ожиріння ознакою лінощів і був поведений на здоровому способі життя ще задовго до того, як ця одержимість охопила всю націю.

Емілі розлучилася з Річардом через рік після того, як Джону винесли вирок, але жити під одним дахом вони перестали ще того дня, коли Джона заарештували. Річард не пішов на слухання, не заплатив ні цента за синів захист, відмовився свідчити на його користь.

— Врешті ти це зробив, — сказав Річард, не сідаючи за стіл, а нависаючи над Джоном. Його несхвалення й огида проливалися на сина літнім дощем. — У твоєї матері остання стадія раку грудей. Врешті ти вбив і її.

Через тиждень Джон сидів перед комісією з УДЗ, дивився кожному з її членів по черзі в очі й розповідав, як він нарешті усвідомив, що йому нема кого звинувачувати у своєму ув’язненні, крім себе самого. Він ненавидів Мері-Еліс Фінні. Він заздрив, що вона така популярна, що в неї друзі, статус. Він був наркоманом, але це не виправдання. Кокаїн лише притуплював його гальмівні інстинкти, здатність розрізняти добро і зло. Після вечірки тієї ночі він стежив за нею до самого її дому. Вліз до неї в спальню й брутально зґвалтував. А коли почав відходити від дії кокаїну, то усвідомив, що накоїв, і холоднокровно її вбив та понівечив тіло, щоб усе мало вигляд, наче її вбив незнайомець-психопат.

Його справа була навдивовижу чистою. Джон був зразковим ув’язненим, мав за плечима лише два порушення, та й тим було понад десять років. Він відвідував усі курси, що пропонували в тюрмі: «Вплив на жертв», «Насильство в сім’ї», «Виправне мислення», «Вихід з депресії», «Посттравматичний стрес», «Як давати раду життєвим негараздам», «Навички спілкування», «Керування гнівом», «Фокус-група» і «Контроль тривожності». Він отримав атестат, ступінь бакалавра і вже наполовину подолав наступний освітній етап, коли поправка до Закону про злочини 1994 року заборонила ув’язненим отримувати федеральні ґранти на освіту. Джон працював на добровільних засадах у тюремному шпиталі, де викладав правила невідкладної допомоги й базової гігієни іншим ув’язненим. Відвідував практичні заняття з садівництва та городництва, з куховарства. У листі, складеному Джоном і долученому до його справи, йшлося про те, що його мати хвора і він хоче поїхати додому й бути поряд з нею так само, як вона була поряд із ним усі ці роки.

Офіційне повідомлення про його умовно-дострокове звільнення прийшло 22 липня 2005 року.

Емілі померла на два дні раніше.

Кузен Вуді. Крутий, популярний. У гаражі в нього стояв тренажер, і він більшу частину дня проводив, качаючись і курячи дур. Груди в нього були накачані, на животі проступали кубики, до паху спускалася смужка волосся. Дівчата висли на ньому, наче плющ по дереву. Він їздив на новісінькому сріблястому «мустанґу» з похилими задніми дверима. Змушував малоліток у школі приторговувати його наркотою, щоб у нього в кишені завжди водилися грошенята. Його овдовіла мати дуже успішно керувала власною юридичною конторою, завжди працювала допізна, завжди залишала сина самого. Містера «Ходімо нагору», містера «Хочеш курнути?», містера «Просто втягни у ніс».

Крутий кузен Вуді.

Ось уже два місяці Джон стежив за Вуді, паркуючи «фейрлейн» на станції «МАРТА» в Інмен-парку, бо бензин був надто дорогий, щоб використовувати його для потреб, не пов’язаних зі справою. Ось як Джон називав це подумки: справа. Він був генеральним директором компанії «Вбережи Джона від тюрми», клятим головним бухгалтером, віце-президентом і секретарем — усе в одному.

Від початку Вуді, сам того не знаючи, всіляко сприяв Джону, щоб той міг за ним стежити. Він завжди залежав від своїх звичок, і його доросле життя, як виявилося, не відрізнялося від юнацького. Джон міг би звіряти за ним годинника. Щодня він ішов на роботу, після роботи одразу йшов додому, цілував дружину, якщо вона була вдома, вкладав спати малого, а потім до кінця вечора всідався перед телевізором. Упродовж першого тижня він робив це щовечора, і Джон почав був думати, що він даремно за ним стежить, та ось настала неділя. Хлопчика вдома не було — дружина не привозила його з церкви, й Джон думав, що він залишався в когось із родичів. Сама вона виходила з дому о шостій, одягнена як на роботу, і залишала чоловіка вдома самого.

Після її від’їзду Вуді чекав близько тридцяти хвилин, а потім сідав у машину й кудись їхав. Так тривало кілька тижнів, які переросли у місяць, потім другий. Щонеділі Вуді точно, як годинник, сідав у машину.

З часом Джон навчився добре витримувати дистанцію, щоб Вуді не побачив, що за його машиною їздить «фейрлейн». Хоча Вуді нікуди й не дивився, крім як на ряди жінок, які стояли вздовж вулиць у центрі Атланти. Він зупинявся, підкликав рукою одну й завозив її в провулок, парк чи на порожню вулицю. Джон бачив, як голова жінки опускалася на кілька хвилин, а потім вигулькувала, жінка виходила, а Вуді викочував на дорогу й за годину вже знову сидів перед телевізором.

А тоді настав вечір, коли він змінив схему поведінки. Зі своєї вулиці він повернув не праворуч, а ліворуч, й покотив на південь трасою 78. Джону довелося триматися далі, ніж завжди, бо машин на дорозі було небагато. Останньої секунди він рвучко викрутив кермо, щоб з’їхати з автостради, й двадцять хвилин їхав слідом за Вуді звивистою дорогою, наприкінці проминувши знак «Ласкаво просимо до Снелвіла… Тут будь-хто відчує себе кимось важливим!»

Джон припаркував машину на житловій вулиці й пішов пішки, бо саме так вчинив Вуді. Надворі було холодно, перший тиждень грудня, але Джон сильно пітнів, бо опинився посеред району, де в кожному з будинків, що його оточували, спали діти. Він так зациклився на своєму страхові, що втратив з поля зору свою мішень. Він оббіг порожні вулиці, заходив у глухі кути, так завівся, що навіть не зміг знайти свій «фейрлейн».

Тепер Джона хвилювала власна безпека. Він ховався у тінях, напружувався від кожного шереху, впевнений, що от-от поряд зупиниться патрульна машина, коп перевірить його особу і поцікавиться, що привело педофіла в цей район.

Зненацька віддалік він побачив чоловіка, який ішов з маленькою дівчинкою. Вони сіли в машину Вуді й поїхали. Джон знайшов «фейрлейн» лише через п’ять хвилин і проклинав себе всю дорогу до Атланти. Протягом наступних двох тижнів він проглядав газети, шукаючи новин про те, що в Снелвілі сталося щось жахливе: викрадення дитини, вбивство. Нічого такого там не було, але Джон знав, що це лише питання часу.

Істина була простою: Вуді використовував особові дані Джона не просто так. Він хотів замести сліди. Джон достатньо часу провів у товаристві злочинців, щоб упізнати одного з них у дії. Коли все скоєне Вуді ляже важкою брилою на плечі Джона, було лише питанням часу.

Там-таки Джон вирішив, що вб’є себе чи попросить когось це зробити, але в тюрму не повернеться. Він уже втратив двадцять років життя, гниючи між педофілів та інших виродків. Повертатися до цього він не збирається. Не допустить, щоб Джойс пережила нову хвилю принижень і болю. У тюрмі він став дуже сильним, його воля була твердішою за сталь, але на свободі розм’як і розумів, що не витримає, якщо втратить той крихітний закапелок життя, який вирізьбив для себе. Він радше пустить собі кулю в лоба.

Приблизно о тій порі Джон побачився з сестрою. Перед Різдвом Джойс подзвонила йому в нічліжку, і він так здивувався, почувши її голос, що подумав, що хтось його розігрує. Та тільки хто міг це зробити? На волі він нікого не знав, не мав жодних друзів.