Білий чоловік, який їхав через Ґрейді в темно-синьому «Форді Фейрлейн» у неділю ввечері, викликав підозри, та все одно Джон поїхав за Вуді. Коли той зупинився перед шеренгою повій, Джон покотив повз нього, бо подумав, що краще стежити за двоюрідним братом у дзеркало заднього виду. Але не так сталось, як гадалось. Коли Вуді повіз повію вглиб району, Джон вийшов з машини й пішов пішки.

Тепер Джона кидало в холодний піт, коли він згадував, що сталося потім, що він бачив. Ті пронизливі крики первісної боротьби за життя досі відлунювали йому у вухах.

Джон вийшов з машини й кивнув чоловіку, що сидів у пікапі кабельного. Недбало. Спокійно. Він тут свій.

Ідучи обсадженою деревами вулицею, на якій мешкав Вуді, Джон вклав руки в кишені, намагаючись прибрати вигляду звичайного чолов’яги, який вийшов на прогулянку, хоча з руками в кишенях він відчував певний дискомфорт — у тюрмі це заборонялося, там і кишень не було.

Жінка, на думку Джона то бабуся малого, щопонеділка вранці возила його до школи. По тому йшла скуповуватися, часом пила каву з подругами. Її не було вдома щонайменше годину, а Джону тільки це й було потрібно.

Він ішов тією самою дорогою поза будинками, гордовито підвівши голову й насвистуючи, наче не мав у житті ні найменших клопотів. Пробирався задніми дворами й пильним оком поглядав на будинки. У такому робочому районі, як цей, люди, напевно, були або на роботі, або надто зайняті, щоб дивитися у вікна на задній двір.

Дротяний паркан був досі поламаний. Джон перестрибнув через нього, натягуючи латексні рукавички, які вкрав у хлопців у майстерні. Собаки у Вуді не було, зате були собачі дверцята, вирізані в нижній панелі задніх дверей. Пролізти в них Джон не міг, та засунув в них руку, він наосліп намацав замок. Пальці ковзнули по ручці, і він повернув засувку.

Потім Джон підвівся, роззирнувся на всі боки, щоб переконатися, що за ним ніхто не спостерігає, і відчинив двері. Напружився в очікуванні ляскоту сигналізації. Досвідченим домушником він не був, та припускав, що Вуді був занадто самовпевнений, щоб витрачати гроші на сигналізацію.

Господи Боже, він був поліцейським.

Повз кухню Джон пройшов у вітальню. Підійшов до письмового стола в кутку, намагаючись не дивитися на великий телевізор, цифрове обладнання, яким був нафарширований будинок і яке промовисто свідчило, що Вуді непогано облаштувався, що може собі дозволити купувати дорогі черевики й смачно їсти. Чорт, він міг собі дозволити чимало речей, чи не так? Дві особистості, якщо вже на те пішло. Що в нього ще було в запасі?

Вуді надто розумний, щоб залишати докази на видних місцях. Його чекова книжка зі спільним на них із дружиною рахунком лежала відкрито, а рахунки на оплату були охайно складені в лотку для документів. Вони заборгували чимало, але й заробляли, як на Джона, величезні гроші. Отримували й витрачали тисячі доларів на місяць, дружині купили новісіньку машину, сина влаштували в дорогу школу. Для Джона це було майже незбагненно.

У гаражі лежала сила-силенна інструментів, хоча, судячи з того, що бачив Джон, Вуді більшість часу проводив, обороняючи від посягань канапу. Іноді до них приходив малий, що підстригав газон, тож навіщо Вуді потрібна була величезна газонокосарка з дурнуватим тримачем для чашок, лишалося загадкою. Але найбільше Джона розлютив більярдний стіл посеред гаража. Думка про те, як Вуді приходить сюди зі своїм сином, а може, і з кількома сусідами чи хлопцями з роботи, п’є з ними пиво і грає в більярд, сердила більше, ніж решта знахідок.

Він по черзі зазирнув у шухляди верстата, обережно, щоб нічого не зрушити з місця. Під тацею в ящику для інструментів знайшов стос порножурналів, усі їхні заголовки обіцяли: «малозаконні дії» та «рясне сім’явипорскування». Він прогортав журнали, шукаючи якихось зачіпок, намагаючись не витріщатися на молоденьких дівчаток (деякі з них були ще дітьми), які показували всьому світові свої принади. Може, у тюрмі Джонові перегоріло щось усередині, та коли він дивився на їхні позбавлені душі погляди, на думку спадала лише Джойс, те, якою невпевненою і вразливою вона була у їхньому віці. Він поклав журнали назад під тацю, шкодуючи, що взагалі на них дивився.

Наступною була спальня Вуді, величезна, з королівським ліжком, де той вилупок, напевно, щоночі кохався з дружиною. Не поступалася розмірами й ванна, більша за Джонову кімнату в нічліжці. Навіть дитяча й та була великою: ліжко у вигляді гоночного авто, іграшки, що вивалювалися з комода під вікном. У дитячій Джон відчув себе якось дивно. Невдовзі маленьке ліжко доведеться замінити на велике. Малий ростиме, захоче мати більше приватності. Ходитиме до школи, познайомиться з дівчиною, запросить її на випускний. Перебувати там було дуже сумно, тому Джон повернувся в коридор.

Він знову пішов у хазяйську спальню, впевнений, що таки щось недогледів. Спробував мислити так, як його інспектор з УДЗ, міс Лем, коли шукала контрабанду. Перевірив під матрацом, промацав подушки на предмет твердих грудок. Передивився взуття в шафі й сорочки в комоді.

Сорочки. Усі з дизайнерськими етикетками. М’які бавовняні, деякі — шовкові. Спіднє у Вуді було від Келвіна Клайна, піжами — «Нотіка».

— Господи, — прошепотів Джон. Ненависть до Вуді так його переповнювала, що він і дихати не міг. — Думай, — наказав він собі, наче це допомогло б. — Думай.

На туалетному столику стояли дві пляшки одеколону. Джона зацікавили не бренди, а те, що лежало між ними. Великий складаний ніж. Цей ніж Вуді мав при собі, коли вони були підлітками. Казав, що в торгівлі наркотиками доводилося стикатися з деякими нарваними виродками, і Джон йому вірив. Йому уявлялися серйозні «стрілки» й ризиковані угоди, коли двоюрідний брат хизувався гострим зазубленим лезом.

Вуді носив з собою ніж. Як він міг про це забути?

— Ви хто такий?

Джон рвучко розвернувся і нажахано побачив сусідку, яка стояла у дверях спальні. На ній був шовковий білий пеньюар і халатик. Наряд цей висів на її дитячому тілі, мов мокрий мішок на вилах. Голос у неї був як у маленької дівчинки, високий, майже писклявий.

— Що ви тут робите? — рішуче запитала вона, але Джон бачив у її очах переляк.

— Те саме я можу спитати у тебе. — Джон прикрив долонею ножа і покликав на допомогу авторитетний тон, яким дорослі звертаються до дітей.

— Це не ваш будинок.

— І не твій теж, — зауважив Джон. — Ти живеш у сусідньому.

— Звідки ви знаєте?

— Вуді сказав.

Вона подивилася на його руки, латексні рукавички, на ніж.

— Хто такий Вуді?

Джон зрозумів, що потрапив на слизьке. Напевно, дівчинка відчула його вагання, бо прожогом кинулася геть по коридору.

— Стій! — гукнув Джон і побіг за нею через вітальню, кухню. — Зажди! — закричав він, але вона вже вилетіла у відчинені двері й бігла подвір’ям.

На підході до паркану вона озирнулася через плече. Джон згадав, що в руці досі тримає ножа Вуді, усвідомив, який це має вигляд збоку, і зупинився. Вона знову завагалася, але тіло за інерцією продовжувало рух. Рух уперед.

Неначе в уповільненому відтворенні, він бачив, як вона падає. Боса нога зашпорталася в поламаній огорожі, голова вдарилася об землю. Джон чекав. Дівчинка не підводилася. Він почекав ще трохи. Вона не ворушилася.

Повільно він ступив на заднє подвір’я, відчуваючи під ногами газонну травичку. Він згадав, як уперше за двадцять років у «Коустелі», вийшовши на волю, пройшовся по траві. Його ноги звикли до твердого бетону і червоної глини Джорджії, втрамбованої до стану цегли тисячами чоловіків, які крокували по ній щодня. Трава на цвинтарі була такою м’якою, наче він по хмарах ішов, коли крокував за гробом матері до її могили.

Двадцять років — і він забув, яка на дотик трава. Двадцять років самотності, ізоляції. Двадцять років страждань і принижень, яких зазнавала Емілі, коли двічі на місяць відвідувала сина. Двадцять років гризоти Джойс і думок про те, яким чудовиськом є її брат.

І всі ці двадцять років Вуді жив на волі, за цей час отримав хорошу роботу, одружився, дружина народила йому дитину. Словом, у нього було життя.