— Авжеж, — кивнув Вілл, не до кінця зрозумівши, де пролягає межа, але збагнувши головне: цей чоловік її не дратував.

— У Кена є улюблені фразочки, — вела далі вона. — Наприклад, коли він дає цивільному свою візитну картку, то каже: «Буде чим підтертися», і це якось так чарівно звучить, що вони сміються, але картку залишають, розумієш? Нехай він і чортів поліцейський, але вони розуміють, що він хороший хлопець.

— Так, — погодився Вілл. У копів були свої трюки, за допомогою яких вони налагоджували зв’язки з потенційними свідками. У кожного була своя чарівна торбинка, але магічні прийоми були ті самі, якщо вони хотіли домогтися якихось результатів на вулиці.

— Отже, Кен у лікарні. Лежить на дупі. Чесно кажучи, я думаю, він не видряпається.

— Шкода.

— Так. — Вона махнула рукою, не надаючи ваги його словам. — Це я до чого веду. Минає кілька тижнів, я стою на панелі з дівчатами, і тут підходить Майкл. Дівчата знають, що він коп, бо… ну, бляха, він коп. Вони таке нюхом відчувають. — Вона відкинулася на спинку стільця, і Вілл побачив, що цей спогад її розсердив. — Отож, Майкл походжає туди-сюди повз дівчат, такий собі індик самовдоволений, підморгує мені, бляха, наче він робить щось смішне, а не тупе, і не підставляє мене з моїм прикриттям. Розпитує в дівчат, чи не ошивався коло них один тип, каже, що він небезпечний сучий син і щоб вони трималися від нього подалі. Потім простягає свою візитну картку і каже…

— «Буде чим підтертися»? — здогадався Вілл.

— Так. Він завжди такий, завжди зі шкури пнеться, щоб бути крутим пацаном, щоб зійти за свого, але насправді він не знає, як це робиться, тому наслідує інших людей.

— Як ті, хто цитує рядки з фільмів.

— Ага, малий, — проговорила Енджі, досконало копіюючи Остіна Паверза[27].

Вілл поміркував над почутим, згадав той нетривалий час, що вони провели з Майклом Ормвудом до того, як знайшли мертву дівчинку на задньому дворі будинку детектива. Було очевидно, що Енджі багато думала про особистість цього чоловіка, але Вілл не до кінця повірив її висновкам.

— Я цього не вловив.

— Можливо. Але ти таки зрозумів, що з ним щось не так. Твій радар мусив спрацювати.

Її слова поцілили в самісіньке ядро їхніх стосунків. Двадцять п’ять років тому вони познайомилися в державному сиротинці. Віллу було вісім, Енджі — одинадцять. Обоє вже достатньо загострили свої інстинкти, обох біда навчила слухатися внутрішнього голосу, коли він казав, що людина, яка вдягає білий капелюх, не обов’язково хороша.

— Так, — зізнався Вілл. — Я ніяк не міг його розкусити. Подумав, це тому, що я його дратую. Нікому не сподобається, коли його змушують слухняно гратися з іншими.

— Річ не лише в цьому, — наполягала Енджі. — Ти це знаєш так само добре, як і я.

— Може, й так. — Він узяв Бетті на руки, щоб почухати їй за вухом.

Енджі підвелася.

— Мені треба, щоб ти пробив по картотеці одну людину.

— Яку людину?

Вона повернулася у вітальню, щоб узяти сумочку. Вілл пішов слідом, притискаючи Бетті до грудей. Крихітне тільце собаки було таке тендітне, що іноді йому здавалося, ніби в руках у нього пташка.

— На. — Енджі простягнула йому рожевий аркушик стікеру, у центрі якого охайними друкованими літерами було виведено ім’я. — Він сказав, що вплутався у щось. Прозвучало це погано, але в мене просто з’явилося відчуття… — Речення вона не закінчила, лише красномовно повела плечима. — Думаю, у нього біда.

Нотатки Вілл не взяв. І спробував віджартуватися.

— Відколи це ти рятуєш людей?

— Ти мені допоможеш чи так і стоятимеш зі стиснутим задом, пестячи свого песика?

— А можна я зроблю і те, й інше?

Її губи вигнулися в усмішці.

— В його документах з УДЗ лише основні моменти, а вся справа надто давня, тому її нема в комп’ютері. Ти не міг би вдатися до своїх джібіерівських чарів і витягти мені копію з архіву?

Вілл зрозумів, що це була істинна причина її візиту, і доклав зусиль, щоб не виказати розчарування. Він узяв аркушик, глянув на слова, що були для нього лише розмитою плямою. Вілл ніколи не вмів розбирати літери, а надто коли був засмучений чи розчарований.

— Вілле?

— Якщо справа в архіві, то на те, щоб знайти її, знадобиться час.

— Не поспішай, — сказала вона. — Швидше за все, я більше ніколи його не побачу.

Вілл відчув полегшення, а це означало, що досі він ревнував.

А вона вже відчиняла двері, збираючись іти.

— Там два «л». Зможеш прочитати?

— Що?

Відчувалося, що вона роздратована й думає, що він її не слухав.

— Прізвище, Вілле. Те, що на папірці. Шеллі — через подвійне «л».

Енджі жила миль за п’ять від будинку Вілла. Вона від’їхала на машині, притишивши звук радіо й дозволивши собі бути неуважною на знайомих вулицях. Він був такий, як і завжди, хіба що трохи схуд і бозна-що зробив зі своїм волоссям. Його завжди підстригала Енджі. А тепер він, мабуть, купив електричну машинку, щоб не ходити до перукаря, який міг побачити шрам у нього на потилиці й запитати, хто це намагався його вбити.

Вона знала, що останні два роки Вілл жив на півночі в горах Джорджії. А там, напевно, мало з ким зустрічався і мало куди ходив. Вілл завжди дозволяв дислексії обмежувати своє життя. Він не любив ходити до нових ресторанів, бо не міг прочитати меню. Купував їжу в бакалійній крамниці, обираючи харчі за етикетками знайомих кольорів чи фотографіями на упаковках. Він би радше вмер з голоду, ніж попросив допомогти. Енджі пригадала в наймальовничіших деталях, як він вперше пішов у крамницю і повернувся з банкою маргарину «Кріско», бо вирішив, що смажена курка на етикетці відповідала вмісту банки.

Завертаючи на свою під’їзну алею, Енджі намагалася пригадати, скільки разів вона кидала Вілла Трента. Вона рахувала за іменами чоловіків, до яких тікала. Перший був Джордж, ще в середині вісімдесятих. Прихильник панк-року з потаємною героїновою наркозалежністю. Під номерами два і вісім ішли Роджери, різні чоловіки, але з однаковими гівняними характерами. Як любив повторювати Вілл, Енджі вабило тільки до тих чоловіків, які могли зробити їй боляче.

Номером шість був Марк. Справжній чемпіон серед козлів. Енджі знадобилося півроку, щоб збагнути: він наробив боргів по її кредитних картках. Того кретина шокував її дзвінок знайомому в відділ шахрайств і прохання його заарештувати, що вона досі сміялася, коли згадувала тупий вираз його пики. Пол, Нік, Денні, Джуліан, Даррен… Був навіть Гораціо, хоча цей протримався лише тиждень. Хоча в цілому жоден з них надовго не затримувався, і вона щоразу знов опинялася на Вілловому порозі й бралася псувати йому життя, аж поки не знаходила іншого чоловіка, що міг її від нього забрати.

Енджі припаркувала машину на доріжці. Двигун стукав навіть після того, як вона витягла ключ, і вона в мільйонний раз подумала, що треба відвезти це нещастя в автосервіс. З машини текло, як зі старої жінки, та й глушник висів на нитці, але вона не могла примусити себе віддати в руки якогось чужого дядька машину, двигун якої Вілл відновив власноруч. Він міг подужати ранкову газету годин за шість, не менше, але двигуни розбирав і збирав із заплющеними очима. Він міг полагодити що завгодно з рухомими деталями, від наручного годинника до фортепіано. Так само він розглядав справи: дивився, як поєднувалися деталі, складаючись у картину злочину, — і він був одним з найкращих агентів бюро. Якби ж тільки він міг обернути свій гострий, мов бритва, розум і скерувати його на своє власне життя.

Коли вона підійшла до задніх дверей і вставила ключ у замкову шпарину, ввімкнулося сенсорне освітлення. Роб. Як вона могла забути про Роба, з його волоссям кольору моркви, приємною усмішкою та залежністю від азартних ігор? З Робом чоловіків було одинадцять, одинадцять разів вона кидала Вілла і одинадцять разів він приймав її назад.