— Що з тобою, Гогу?

— Я ще ніколи так не страждав. За своє життя розрізав стільки трупів, що ними можна було б покрити шосе від Бухареста до Джурджі, а вчора ледве наважився торкнути скальпелем тіло загиблої дівчини. Вона була така прекрасна! Клянуся богом, коли б не міліція і не родичі, я заморозив би це тіло, щоб показувати людям. Нехай би переконалися, якою несправедливою буває доля.

— Гогу, отямся! Бог з тобою! — Дід намагався заспокоїти свого друга, побачивши, що той ось-ось заридає.

— Не можу отямитися. Ти знаєш, у мене дітей немає, а я дуже хотів їх мати. Уявляю, що в мене могла бути отака дочка, як вона. Я дивився на неї очима батька. Ти розумієш батьківські почуття? Може, думаєш, я збожеволів? Ні, просто постарів. Треба залишити цю роботу. Вже не подобається мені. Ти знаєш, який я майстер — з будь-якого трупа можу зробити античну статую. Це мій фах. Два роки вивчав у Парижі мистецтво пластичної естетики покійників. Я не можу втриматися, щоб не додати якусь дрібну деталь: чи то родимку на щоці домалюю, чи зроблю красивіший вигин ніздрів. А до Йоани не посмів доторкнутися, вона ідеально вродлива. Через те я не відразу встановив причину смерті. Розтинав тіло, а сам не міг відірвати погляду від її розплющених очей. Боже мій, що то за очі! Зроду не бачив таких.

— І що ж тобі вдалося встановити? — нетерпляче спитав Дід.

— Спочатку вона померла, а вже потім, хвилин через тридцять, їй завдано удару в череп. Від таких ударів, як правило, буває сильна кровотеча, у Йоани її не було. Та мене вразило не це. Очі… Широко розплющені очі. Від ударів у голову обличчя спотворюється, на ньому застигає вираз страшного болю. А в Йоани було дуже спокійне лице. Здається, несподівана смерть викликала в неї лиш легкий подив…

— Але яка ж тоді причина смерті? — здивувався Дід.

— Зараз поясню. Спочатку, як я вже сказав, мені було не зрозуміло, чому в неї не заплющуються очі. Рівно за годину перед тим, як віддати тіло рідним, я збагнув. Ще раз уважно оглянув її. Дівчині було зроблено укол у серце тонкою голкою. Сліду майже немає. Серце вмить зупинилося, кровотеча не настала. Це могло будь-кого дезорієнтувати. Ніхто б не встановив справжньої причини смерті. Але очі, її очі не давали мені спокою.

Дід здригнувся.

Гогу підійшов до шафи і взяв пляшку. Вийняв корок, але Дід лагідно заперечив:

— Я не п'ю, Гогу, і тобі не раджу. Що це у вас за начальство — дозволяє тримати тут спиртні напої?

— А хіба начальство по десять трупів за день розтинає? Я також людина. І коли б не…

— Краще каву звари, — попросив Дід.

Каву пили мовчки, ніхто й слова не промовив. Коли Дід зібрався йти, Гогу знову тяжко зітхнув, схилив голову і не чув, як із ним розпрощалися.

— А що я вам казав, шефе? — звернувся Панаітеску до Діда таким тоном, ніби то не Гогу, а він сам встановив причину смерті Йоани.

— Цікаво, дуже цікаво.

— Я теж так думаю. Але хто, дідько б його вхопив, міг отаке зробити?

— Тільки фахівець, — відповів Дід.

— Знаєте, шефе, я вже починаю сумніватися, що той детективний роман, який ми з вами обговорювали, має стосунок до цієї справи.

— А я сумнівався з самого початку.

— Виходить, тут водій «фіата» ні до чого.

Дід не відповів. Після того, як Гогу нагадав про очі Йоани, вони і йому почали ввижатися. Оті зелені очі і йому не давали спокою.

— Куди їдемо, шефе? — спитав Панаітеску.

— У район Білого Озера.

— У вас тепер інша гіпотеза?

— Та я вже не знаю, що й думати, — відповів Дід. — Справді, очі в неї чарівні, незрівнянні.

Панаітеску здивовано зиркнув на старого. Той похапцем витирав сльозу.

18

Дід розумів, що вони шукають голку в копиці сіна. Поставили «б'юїк» за кількасот метрів від будинку, про який повідомив Алексіу. Панаітеску перевірив, чи добре замкнув його, і поспішив за Дідом.

Будинок Ф-2 — десятиповерхова вежа з одним входом. На тильному боці через усі поверхи йшла пожежна драбина. Дід стенув плечима: навіщо вона потрібна? У його практиці такі драбини завдавали зайвого клопоту.

— Панаітеску, ти постій, будь ласка, тут, хоч я й не думаю, що хтось по цій драбині тікатиме, але про всяк випадок перестрахуємось. Не завадить.

Панаітеску кивнув головою. Таке дріб'язкове доручення «на два леї» не викликало в нього захоплення, та він змовчав.

Дід довгенько шукав кімнату адміністратора. Літній чоловік приблизно його віку сидів за столом і підраховував квитанції квартплатні.

— Чим я можу бути вам корисним, товаришу? — спитав адміністратор, не піднімаючи голови.

Дід помітив, що в нього немає одної ноги — простий дерев'яний протез неприємно рипів од найменшого поруху.

Не почувши відповіді, адміністратор зволив-таки відірватися від паперів. А коли побачив перед собою незнайому людину, люб'язно всміхнувся.

— Шановний добродію, я хочу дізнатися, в якій квартирі мешкає громадянка Боздог. Сподіваюся, прізвище я назвав правильно?

З обличчя адміністратора вмить зникла усмішка, і воно стало незворушним. Тільки маленькі вицвілі очі вп'ялися в несподіваного відвідувача.

Не бажаючи даремно гаяти часу, Дід вийняв з кишені своє посвідчення. Адміністратор почервонів:

— А, мадам Боздог, брати і сестри у Христі. Восьмий поверх, квартира сімдесят два. Сподіваюся, вона нічого не вчинила лихого?

— Звісно, ні. Що може зробити поганого жінка, яка вірує у Всевишнього? — побожно промовив Дід.

Адміністратор підсунув йому стілець і запросив сісти.

Дід не відмовився.

— Ми вже старі, скільки нам тут лишилося, незабаром усіх бог прийме, — сказав адміністратор, побачивши, що Дід не кепкує з набожності мадам Боздог.

— Шановний добродію, мене цікавить, коли в мадам Боздог відбулося останнє моління. Гадаю, ви розумієте, що ця розмова мусить лишитися тільки між нами. Своєю чергою запевняю вас, вона не матиме негативних наслідків ні для мадам Боздог, ні для інших.

Очі адміністратора звузились, і Дід зрозумів, що багато він тут не довідається.

— Дорогий товаришу, я нічого не знаю ні про які моління. Мадам Боздог — віруюча жінка, але за квартиру вона платить вчасно, не завдає мені зайвого клопоту. Працює на хлібозаводі, чоловіка в неї немає, лиш інколи навідується молодий хлопець, і вони моляться разом. Більше сказати вам при всьому своєму бажанні не можу.

Дід догадався, що адміністратор знає далеко більше, ніж розповів, але він не став допитуватись.

Мадам Боздог була вдома. Вона відчинила лише після того, як Дід сказав, що прийшов від Дойни Чумедрі.

— Ніякої Дойни Чумедрі я не знаю! — вигукнула жінка, побачивши старого, і хотіла зачинитися.

Але Дід став у дверях. Тепер він пошкодував, що не взяв із собою Панаітеску.

— Що ви хочете від мене? Бог на небі все бачить і чинить праведний суд! — заторохтіла жінка, здійнявши руки.

З кімнати виглянув молодий вродливий брюнет. Побачив Діда і заходився хутко натягувати на себе одяг.

Не чекаючи, поки його запросять, Дід увійшов до помешкання. У просторій кімнаті було наклеєно безліч дешевих фотографій церковної тематики. На одній стіні, яка, певне, правила за вівтар, акуратно підвішено штук із п'ятнадцять лампадок. Вони всі горіли, а вікна були зашторені. У кімнаті ще стояло ліжко, стіл і чотири стільці. На підлозі лежав старий джутовий килим. Над ліжком висіла велика дерев'яна ікона.

— Добродійко, чи ви не знаєте брата Партеніє? — спитав Дід. Йому зробилося моторошно в цій кімнаті.

— На все воля божа, а ми служимо господу нашому.

Дід відчув, як у нього закипає злість.

— Зажди, хлопче, куди це ти поспішаєш? Скажи мені, будь ласка, хто ти?

— Він художник, племінник мій, я ним опікуюся. Крім мене, хлопець не має нікого в світі.

— І тому він приходить до вас помолитися, чи не так, пані?

— Усі мають право молитися, — втрутився брюнет, пронизавши Діда поглядом блискучих очей.


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: