— Скажіть, будь ласка, добродійко, — перепинив Дід, — ви були вдома тої ночі, коли зникла машина?

Камелія суворо глянула на нього, відтак засміялася, зблиснувши ідеально красивими зубами.

— Хіба я схожа на жінку, що розгулює ночами, тоді як її нещасне сімейство сидить удома?

Дід наморщив лоба.

— Перепрошую, ви хибно мене зрозуміли. Я не маю звички підміняти правду вигадками. Але ж бувають випадки, і це абсолютно нормально, коли людина змушена вийти з дому вночі. Скажімо, вас можуть викликати до хворого…

— Дорогий товаришу, повірте, я прагну допомогти вам, хоч і маю обмаль часу. В ім'я правди, якою дорожу так само, як і ви. Йоана не була мені чужою. І взагалі не можна байдуже ставитись до людини, що заходила в твій дім, обідала за твоїм столом, тим паче була любою твоєму синові. Природа обдарувала мене оптимізмом і здоров'ям, либонь, для того, щоб компенсувати жорстокість долі. Тому я й борюся зі своїми бідами, хоч, повірте, це дуже нелегко. Я вивчала психіатрію, але змінила спеціальність, аби спробувати допомогти синові. Досягла багато чого — інакше Вінченціу був би все життя прикутий до ліжка. Я певна — він зможе одужати повністю. Мабуть, вам дивно, але мусите знати: я живу і працюю заради Вінченціу. Він ні в чому не винний, це життя несправедливе до нього. Може, я погана дружина, може, приділяю недостатню увагу молодшому синові, але мати завше боліє душею за нещасну дитину.

Очі Камелії злегка затуманились, на них виступили сльози.

— Я вас розумію, добродійко, — сказав Дід, — і дуже прошу: не вважайте мене надокучливим. Я мушу дещо уточнити. Керуюся винятково гуманними мотивами, як і ви. Наскільки мені відомо, тільки ви і Василе можете водити машину.

— Так, це правда. Але частіше нею користується Василе. Певна річ, на дозвіллі. Він готується до екзаменів. Я ж їжджу лише на роботу і з роботи.

— А лікар Петрашку позичав коли-небудь у вас машину?

Камелія ледь помітно спохмурніла.

— Кілька разів. Тоді його машина стояла на ремонті. Він лікує мого чоловіка. Ви ж бачили, у якому стані Леонте, — майже два роки паралізований. Хоч я не вірю в надприродні сили, але часто мені здається, ніби над нашою сім'єю нависло якесь прокляття. Мій батько був шахтар, перший чоловік — інженер на шахті. Батько був прекрасна людина, та коли втратив роботу (шахту закрили) — запив. Якось узимку я знайшла його мертвим у вибої, де він пропрацював усе життя. Серцевий напад. Хотів вибратися нагору запасною галереєю, але серце не витримало. Я залишила свого першого чоловіка, коли він уперше прийшов додому п'яний. Він не був п'яниця, але мені огидні навіть пляшки на крамничних прилавках. Ще перед одруженням я просила його ніколи не напиватися, бо я не витримаю. Та він не послухав. Я переїхала до Бухареста разом із Вінченціу. В три роки хлопчик упав із балкона. Ви його бачили. Отож у мене є підстави вважати, що нас переслідує зла недоля.

Відчинилися двері, медсестра поставила на стіл тацю з двома чашечками гарячої кави.

— Красно дякую. Лише справжні медики можуть відгадувати бажання пацієнтів, — сказав Дід.

— Кава підбадьорює.

— Згоден.

Дід відпив кілька ковтків і, попросивши в Камелії дозволу, запалив половинку сигари.

— У вас дивний фах, — зауважила Камелія, також запаливши. — Ви, мабуть, підозрюєте геть-чисто всіх. Чи я перебільшую?

— Ні, не перебільшуєте, — всміхнувся Дід. — Ваш фах подібний до мого. Коли до вас приходить хворий, ви ставите діагноз методом виключення. Досліджуєте не лише те місце, на болі в якому скаржаться. Буває й так, що нічого не знаходиться. Пацієнтові острахи виявляються даремними. Тоді ви заспокоюєтеся самі й заспокоюєте відвідувача. Я роблю так само. Не хочу приховувати — справді, для мене кожна людина, так чи інак причетна до розслідуваної справи, залишається можливим правопорушником, аж поки я не впевнюся в її невинності. Такі правила мого ремесла, яким я займаюся з невеличкими перервами ось уже п'ятдесят літ.

— Щиро кажучи, не до вподоби мені ваше ремесло, — всміхнулася Камелія.

— Ви, добродійко, не шкодуєте сил для того, щоб члени нашого суспільства були здорові. Запевняю вас — це і моя мета. Отож не будемо відхилятися від теми нашої розмови. Я чудово розумію, що ви дуже зайняті, але дозвольте поставити ще таке запитання: у вас лише одна пара ключів від машини?

— Одна.

— Мене дивує, що хатні робітниці у вас довго не затримуються. Чим ви це пояснюєте? Не гнівайтесь, адже ми обоє зацікавлені якнайшвидше закінчити розмову, хіба не так?

— Маєте рацію. Але мені, щиро кажучи, не хочеться надто заглиблюватись у цю справу. Коли зустрічаю хворого з надмірною підозріливістю, ніколи не починаю з того, щоб назвати його божевільним.

— Все-таки, — наполягав Дід, — будьте ласкаві дати мені відповідь.

Камелія підвелася, вийняла з гаманця якусь таблетку, проковтнула й запила водою.

— Не кожна людина може витримати вдачу Вінченціу, дехто взагалі не хоче доглядати хворих. А в мене їх двоє.

— Це я розумію. Неясно тільки, чому ви не влаштували Вінченціу до спеціального санаторію?

— З якої речі? І до чого тут Вінченціу? Який він має стосунок до викрадення машини? Коли хочете знати, я двічі віддавала його до санаторію. Але він не може жити далеко від мене. Тікає звідти. Одного разу прибіг босий узимку. Я — мати і гадаю, вам неважко зрозуміти мої почуття. Вибачте, але я більше не відповідатиму на запитання, що стосуються життя нашої сім'ї. Ми не причетні до того трагічного випадку, я цього певна.

— Перепрошую, я ставлю вам запитання не з простої цікавості.

Камелія витерла очі хустинкою.

— Якої ви думки про Йоану? Вона не раз бувала у вашій квартирі.

— Вона справляла на мене дуже гарне враження. Аж поки я зрозуміла, що вона хоче прибрати до рук Василе.

— Ви цього певні?

— Я так думаю. Він її влаштовував. Але мене зовсім не влаштовувало мати вдома манекенницю.

— Розумію вас, пані. Вона була не рівня вашому синові.

— Саме так. В усьому іншому я до неї претензій не мала. Вона уважно ставилася до мене і всіх нас.

— А що ви можете сказати про її ставлення до Вінченціу?

— Йоана була з ним коректною. І не більше. Одного разу я помітила гримасу огиди на її обличчі. Від матері цього не приховаєш.

Дід помовчав трохи, а потім сказав:

— Ви знаєте, що мене вражає в цій історії? Гадаю, і вас воно бентежить. Дивний збіг обставин. Саме вашою машиною на смерть убито дівчину, яку ваш син кохав. І саме вашу машину було викрадено.

— Я теж міркувала над цим. Коли говорила про лихе прокляття, що нависло над нами, мала на увазі й цей випадок. Якби машина збила незнайому людину, то злочин був би не менший, але для нашої сім'ї в моральному плані абощо було б трохи легше. Василе став сам не свій. Тому я й хочу докласти всіх зусиль, аби допомогти вам. На перший погляд здається, ніби все шито білими нитками. Не заперечуйте, ви так хотіли мені сказати.

— Справді, це мене дуже дивує. Ну чому саме вашою машиною збито дівчину, яка в мріях вашого сина мусила стати його дружиною? І ще одне. Дівчина була на третьому місяці вагітності. Ви, певно, здивовані. Я не сказав цього Василе і дуже прошу вас не говорити. У жодному разі.

Дід стежив за виразом обличчя Камелії. Вона лише трохи спохмурніла і примружила вії. Заходила по кімнаті.

Зупинилася перед Дідом і глянула йому просто у вічі:

— Знайте, мій син нічого з нею не мав. Я можу заприсягтися. Він би мені признався.

— Ваш син завжди говорить вам усе?

— Н виховую дітей так, щоб вони були мені друзями. І Василе я часто по-дружньому казала, що дівчина не здається мені дуже гарною.

— Ця дівчина вже мертва. І хай там що — вона винна найменше.

Дід устав.

— До неї залицявся лікар Петрашку. Отже, її врода не залишила байдужим і його, — зауважив він.

— Про це я вам нічого не можу сказати. Але запевняю, лікар Петрашку — людина серйозна.

— Я нічого не вигадую. Проте на сьогодні досить. З вашого дозволу, я вас іще колись потурбую.