— Краса! — Лебідь підстрибнув, зірвав листок каштана й тепер ішов, вимахуючи ним, наче віялом. — Скажи, Турухтуне, тобі все це не наснилося?

— То допоможеш чи ні? — уточнив Сашко, засунув руки в кишені.

Лебідь замовк, розглядаючи чорне плетиво дротів-душоловов — там, над кронами.

— Загалом уже допомагаю, — сказав майже ображено. — Але коли хочеш знати мою думку — це безглуздо.

За кілька останніх годин цю свою думку він уже озвучував разів п'ятнадцять.

— І до речі, а на фіга Курдіну ніж твого діда? — Це була нова тема в Лебедєвих планах. — Невже Курдін — таємний прихильник його творчості?

— Не все одно? — Сашко із вдаваною байдужістю стенув плечима. — Мені знадобилися гроші, йому — ножик. Головне: Курдін не розпатякає.

— Гей, Турухтуне, що за брудні натяки?! Я ж можу і образитися!

— Жодних натяків. І взагалі — це на кому й шапка не горить?

— А в око?

— Ха, це все, що ти можеш сказати?!..

Про своє питання Лебідь уже забув. Сашко звично підколював його, думаючи про Курдіна. Той не питав, нащо потрібні гроші, просто погодився. Сказав: а раптом?.. раптом, коли принести ножик його, Курдіна, дідові — раптом той… отямиться?

І ще сказав, що в будь-якому разі просить ножик тимчасово. Як будуть у Сашка гроші — поверне, а Курдін йому — ножик. Він же, Курдін, розуміє…

Парк закінчився, Лебідь із Сашком повернули праворуч і вузькою вуличкою спустилися на проспект.

— Ти тільки не кіпєшуй, — нагадав Лебідь. — Ми ж нічого не порушуємо… поки.

Над простою вітриною чорніли готичні літери: «Ритуальні послуги». Сашко штовхнув двері й зайшов — з розпареного тепла вулиці в прохолодні сутінки. Зсередини магазин скидався на передпокій якогось знатного лорда. Завиті різьбленим плющем стовпи ділили простір кімнати навпіл. У дальній її частині, біля самої стіни, височіла стойка зі «зразками». Праворуч — декілька фотелів, ліворуч — скляні вітрини й ледь примітні двері.

Зі стелі струменіло притлумлене світло. Приємний жіночий голос наспівував щось молитовне. Сашко лише за мить збагнув, що це запис.

— Чим зобов'язаний?.. — з-за дверей вийшов сухорлявий старий. Такі, подумав Сашко, зазвичай працюють сторожами в садках. Таких хлібом не годуй — дай поцілити в порушника.

Старий оглянув їх із Лебедем з ніг до голови і ввічливо поцікавився:

— Ви, шановні, нічого не переплутали? Комп'ютерний клуб знаходиться трохи далі, будинків за три від нас.

— Та ні. — Лебідь так і не викинув каштановий листок. Зараз він крутив його в руках, роззираючись навсібіч. — Скажіть, а тут кульки продають. О! Ось, диви, — він потяг Сашка за рукав і вказав на стойку. — Те, що треба, еге ж?

Модель вони знайшли по Інтернету. Це виявилося непросто, зараз такого кольору вже не виготовляли.

Сашко тихо радів, що модель дешева. На коштовну йому бракувало би і власних грошей, і тих, які отримав від Курдіна.

— Ця не продається, — процідив старий, не рушивши з місця ані на крок. — Демонстраційний екземпляр, з ґанджем. А інших немає: модель знято з виробництва. — Перш ніж Лебідь устиг вставити хоча б слово, старий склав руки на грудях і заявив: — Ну і, власне, головне: неповнолітнім товар не реалізовуємо.

Сашко готовий був убити обох.

— Перепрошую, — сказав він примирливим тоном, — це помилка. Би нас неправильно зрозуміли.

— Вибачення прийнято. На все добре, шановні!

— Будь ласка, нам дуже потрібна ваша допомога.

Старий спохмурнів.

— Ми не плануємо купувати справжню модель… ну, тобто, якщо іншого виходу не буде… але це дорого для нас, а головне — ні до чого. Підійде будь-яка бракована кулька, яка просто буде схожа на справжню.

— Уперше чую про таке. І навіщо це вам?

— Для спектаклю. Ми у школі ставимо. Я граю герра Ешбаха, а от він — чаклуна Душопивцю.

— Вашому приятелеві роль дуже пасує, — зауважив старий. — Але в ті часи використовували не кульки, а міхи. Візьміть полотно чи шкіру, зшийте…

— Та в нас знаєте яка училка… — Лебідь отримав добрячого стусана і стулив пельку.

— Так, — підхопив Сашко, — наша класна хоче, щоби все було в сучасних декораціях. Типу, як у Новому театрі, знаєте?

Старий розплів руки, хруснув пальцями.

— Припустимо, — сказав, наближаючись до стійки. — Припустимо. Але ж гроші ви при собі маєте, юначе? Ми, до вашого відома, не доброчинна контора.

За півгодини вони вийшли на проспект: Сашко — з пакунком у руках, Лебідь — задоволено вишкірившись.

— Ти, бевзю, мало все не зіпсував!

— Я?! — образився Лебідь. — Між іншим, вони справді не мають права продавати кульки неповнолітнім, забув? Ти б одразу почав клянчити в нього модель для спектаклю, він послав би нас — і до побачення. А так розіграли простесеньку схему: «хороший і поганий покупці». І спрацювало! Тільки, — додав Лебідь задумливо, — все одно це ні до чого.

— Тобто?

Лебідь спеціально з півхвилини мовчки собі крокував. Витримував театральну паузу.

— Ну от який, — поцікавився, — з тебе старший брат буде? Це ж повний відстій! Абсолютно не вмієш мислити. По-перше, ти кульку свого діда бачив? А щойно куплену? Різницю помітно неозброєним оком, між іншим. Мало перевісити стрічечку з іменем. Ну, та не парся, — поблажливо додав Лебідь, — це ми вирішимо. Зі старої зробити нову — воно складніше, а з нової стару… Ти, звичайно, дундук і солдатиків усіх розтринькав, але ж пензлики і фарби, сподіваюсь, лишилися? Чи мені власними доведеться жертвувати?

Сашко відчув, як вуста самі розтягуються в усмішку.

— Та залишились; не доведеться. А яке там у тебе «по-друге»?

— А по-друге, — похмуро сказав Лебідь, — ти давно дивився нагору?

Усе слід було зреалізувати швидко й так, що й голки не підточиш. Лебідь зрання заявився до Сашка зі своїм набором інструментів («Про всяк випадок, не завадить») — і зажадав звільнити для роботи стіл.

На лихо, батьки сьогодні мали повернутися з роботи раніше, ніж зазвичай.

— Нічого. На крайній випадок завершимо завтра, — відмахнувся Лебідь.

Вони надули кульку-обманку, поряд прив'язали дідову.

— Ні, ну, в принципі, схожі, — скептично підсумував Лебідь. — Але ж, звісно…

У розпал роботи у двері подзвонили. Сашко кинувся ховати пензлики, перевернув банку, брудна вода залила килим. Лебідь гарячково зіжмакав кульку-обманку, роззирнувся, засунув у шухляду.

— Та ж розмажеться!.. — прошипів Сашко, вибігаючи. — Дурило!

Він потягся до вічка — і полегшено видихнув. Не батьки, не охоплений жагою помсти Рукоп'ят, навіть не тітка з ЖЕКу, перевіряти лічильники.

Настя.

— Ми ж збиралися в парк. Забув?

— О, привіт! — визирнув з-за Сашчиного плеча Лебідь. — А ми тут солдатиків розмальовуємо… кхм-кхм… — Він відсунувся, аби ще раз не отримати ліктем у живіт. — Ти заходь, чого на порозі стовбичити. Турухтун чаєм пригостить.

— Дякую, чомусь не хочеться, — сказала Настя. — Може, іншим разом.

Вона розвернулася і вже почала спускатися сходами, коли Сашко нарешті наважився.

— Зачекай, Настю. Зажди! Це не солдатики, тут інше… Тут…

І він їй усе виклав, від початку до кінця.

Двері на той час уже зачинили, обманку витягли з шухляди. Лебідь намагався її розправити — не без успіху.

— Чому ж ти досі мені не розповів?

Сашко невизначено знизав плечима.

— Він не хотів робити тебе співучасницею, — пояснив Лебідь, розкладаючи пензлики. — До речі, якщо вже так усе склалося, чи не принесеш ганчірку з ванної? Бачиш, понарозливали ми тут… Гей, Турухтуне, та досить мене вже тузати, я ж не боксерська груша!

Вони поприбирали й заварили чай. Сіли відпочити, перш ніж знову взятися до справи.

— Слухайте, я можу чимось допомогти?

— Фарбувати вмієш? — поцікавився Лебідь. — Якщо ні — то хіба мудрою порадою. У нас, до речі, є одна невирішена проблемка…