До школи він повернувся в понеділок. Прибіг вчасно, з дзвінком. Сів поряд із Лебедем і обережно прив'язав на гачок обіч парти мідний ланцюжок.

Вивчали сферу і її властивості. Сашко накреслив у конспекті циркулем коло, позначив пунктиром вісь, намалював дуги. На дідову кульку намагався не дивитися й до перешіптувань позаду не прислухатися.

Кулька на сферу в конспекті була геть не схожа. Дещо витягнута, за розміром як футбольний шолом чи солдатська каска; кольору вишневого сиропу, щедро розбавленого водою.

Тато сказав: зате з hi-float-покриттям, від передчасного здування. І підвищена чутливість до магнітного поля, у разі чого — дев'яностоп'ятипроцентна вірогідність, що повз дроти-душелови не пролетить. Мама на це стомлено усміхнулася й попросила Сашка, щоби розмовляв із дідусем якнайчастіше.

Сашко пообіцяв.

Батькові — потім, коли мама пішла спати, — Сашко пообіцяв учитися краще, ніж колись, краще за всіх у класі.

Дідові операції коштували дуже дорого, а ще дорожче — ті півтора тижні, коли його не відключали від апаратів. Могли б і довше не відключати, але лікар сказав: нема сенсу, сказав, що краще не буде вже ніколи, що останніми днями дідові навіть погіршало.

Мама цілу ніч проплакала, а потім погодилася.

Батько заліз у борги, щоб заплатити за дідову кульку і пристойне місце в душниці. І тепер у Сашка було два виходи: вчитися на самі десятки чи вилетіти зі школи в державний ліцей, значно гірший і на іншому кінці міста.

Кульки він соромився. Відтоді, як батьки забрали кульку з аніматорію, Сашко жодного разу з нею не розмовляв.

Не знав про що. Не знав як.

Замкнувся в кімнаті — вона тепер належала тільки йому одному — і сказав своїм, що готує уроки. Справді: готував. За півтора тижні надто багато пропустив.

Кулька висіла над дідовим столом і ледь помітно гойдалася. Увечері першого ж дня Сашко не втримався, обережно обхопив її руками й притиснувся вухом до пружного боку.

Всередині була тиша. Коли б не підвішений біля основи жетон із нержавійки — ні за що не відрізнив би від звичайної гелієвої кульки.

Але із жетоном, з мідним ланцюжком, з надто помітним візерунком з нанодроту, вживленого у тканину, кулька виглядала саме тим, чим була: втіленням дешевизни, несмаку, жалюгідності.

Сашко говорив собі і Лебедю, що дратується через діда: той був гідний більшого. Поет і тому подібне.

Лебідь мовчки кивав. Співчував.

На перерві Сашко не знав, куди себе подіти. Кулька здавалася тягарем, ходити з нею було незручно, вона відчутно смикала руку догори, розгойдувалася — навіть коли не було протягу. Сашко думав залишити її в класі, але не наважився. Це виглядало б непристойно: дід тільки недавно помер, не можна ж ось так одразу. Курдін обов'язково почав би кпинити з приводу дикунів, котрі не шанують своїх померлих.

Сам Курдін уже ходив без кульки. За Сашчиними підозрами, не без його з Лебедем допомоги; але здається, Курдін навіть зрадів визволенню. Награвся, зло думав Сашко.

Коли вони з Лебедем поверталися після великої перерви, Курдін із Вадьком і Бобирком стояли біля сходів і про щось стиха перемовлялися. Сашко на мить завмер, але потім вирівняв крок і рушив просто на них, дивлячись Курдіну в очі. Той, певно, щось таке побачив на Сашчиному обличчі; замовк і дав дорогу.

І жодного слова не кинув услід.

На фізиці Сашко тягнув руку, і на біології, і на історії. Лебідь заздрісно гмикав. Дві вісімки й десятка — трохи ліпше, ніж зазвичай. Але радості Сашко не відчував… ні радості, ні гордості. Лише втому, гіркоту і пустку.

Повернувшись додому, він дістав із кишені складену учетверо замітку, розвернув й укотре перечитав. Замітку писав Антон-Григорич. Загалом вийшло тепло й душевно.

Сашко уявив, як відреагував би на неї дід. Напевно б сипав чортами, потелефонував би Антон-Григоричу і, не маніжачись, повідомив усе, що думає стосовно «людини з непростою долею», «борця за гуманізм без кордонів, посвідки й національності», щодо «складних внутрішніх протиріч, які відобразились у його поезії останніх років».

Він подивився на кульку, прив'язану над дідовим столом. Та гойдалася, наче квітка на воді, якась дивовижна актинія у плавному, невидимому плині.

Підвівшись, Сашко став перед кулькою і почав стиха читати замітку. Голос лунав по-дурному. Це й була дурня: читати в порожній кімнаті статтю, наче кулька могла почути й відповісти.

Навіть коли б дід був там, у ній, — він не відповів би, не в його це характері.

Сів робити уроки. Намагався. А натомість розмірковував про всілякі дурниці. От фізика — ідеальний газ, ретбоунівський рух частинок… Сашко уявив собі, що душа в кульці схожа на газ: вона мусить рівномірно тиснути на стінки. І бути набагато легша за повітря, щоб кульку тягло догори.

Потім газ-душа з роками просочується назовні, тиск на стінки кульки зменшується, і відбувається те, до чого всі давно звикли. Кульки поступово здуваються, видихаються, «концентрація душі» падає, і розчути її з кожним роком стає дедалі складніше.

То чи означає це, що душа «подільна»? Чи вона схожа на пальто, яке затирається до дірок, втрачає вагу, колір, щільність?..

Він хотів запитати про це тата, але передумав. Батьки повернулися втомлені, у тата на роботі трагедія: у сусідньому районі маршрутка втратила керування і влетіла в шкільний автобус.

Сашко сам приготував вечерю і сидів за столом мовчки. Мама поцікавилася, як успіхи, — похвалився оцінками.

Жевріла надія, що більше ні про що не питатиме, але вона, звісна річ, запитала:

— Як дідусь? Ти з ним сьогодні розмовляв? Він тобі щось відповідав?

Сашко зітхнув і похитав головою.

Він наперед знав, що мама засмутиться, але брехати було б безглуздо й нечесно.

Вона сиділа, потупивши погляд і міцно стуливши губи.

— Нічого, — сказав батько, — це нормально. Ти, головне, не припиняй із ним говорити. Пам'ятаєш, що я розповідав?

Сашко кивнув:

— Душам потрібен час, аби звикнути.

— Саме так. Уяви, вони ж втрачають тіло, позбавляються всього. Світ лишається, а вони в ньому існують вже за зовсім іншими законами.

Уночі Сашко лежав без сну і думав про це. Намагався собі уявити. Ти досі існуєш, але це «існуєш» — уже геть не те, що колись. Тіла немає, немає нічого, що відокремлювало би тебе від світу. Ти змішуєшся з ним. Танеш, розчиняєшся. Як кристалик цукру в окропі.

Продовжуєш існувати, але в такому «розбавленому» стані, що опиняєшся одночасно скрізь і всюди.

Хочеш доторкнутися до рідних — а рук немає, хочеш закричати — а немає вуст.

А якщо перед смертю потрапив до аніматорію і тебе помістили в кульку, тоді все, що є поміж тобою і рештою світу, — тонкі пружні стінки. Тільки вони втримують тебе від остаточного розчинення.

Сашко уявив собі, що зараз поряд із ним, навколо нього перебувають душі всіх, хто колись жив на Землі. Стало моторошно.

Він усе куйовдився у ліжку і зрештою зрозумів, чому не може заснути. Заважало мовчання… мовчання присутності. Його випромінювала кулька над дідовим столом. Уперше Сашко відчув, що кулька — не просто річ. Неначе дід зараз був там, мовчав і чогось чекав — великий, похмурий, вічно собі на умі.

Такий, котрого Сашко побоювався, а в дитинстві — лякався більше за бабая та сірих вовків.

Він встав, намацав капці і, відв'язавши кульку, переніс її до вітальні. Світло не вмикав, вистачало того, що просочувалося до кімнати з вулиці, від ліхтаря.

Намагаючись не шуміти, прив'язав кульку біля бабусиної — в кутку, під іконою.

Ліг спати. Уві сні чув, як дідусева кулька, погойдуючись, час від часу стукає пружним боком у бабусин. Наче кров пульсує.

Про новеньку знали мало. Вона ні з ким не товаришувала.

Майже.

— А тобі навіщо? — запитала Сидорова. У дитинстві Сашко ходив із нею до одного садочка, вона вже тоді була вреднюча. — Закохався, еге ж?