— Дід також не визнавав, — нащось раптом заперечив Сашко. — Але… це ж нічого не означало. Він же не був поганим.

— А я й не кажу, що вони там усі «погані». Вони інші. Їх насамперед зрозуміти варто, а не заплющувати на це очі. І вони мають захотіти нас зрозуміти, інакше вийде розмова кота із собакою. Один метеляє хвостом, коли лютиться, а інший — коли радіє. Так і в нас із ними…

У себе в кімнаті Сашко витяг записник, довго сидів над чистою сторінкою і крутив у пальцях олівець. Потім намалював собаку і кота, мультяшних і загалом дуже схематичних. Коли б хтось вирізьбив таких у душниці, на колоні поряд із лицарем, — виглядали б цілком природно.

Дідова кулька висіла над його столом у протилежному куті кімнати. Гойдалася попри те, що протягу не було.

— Я знаю, що ти там, — сказав Сашко самими вустами.

Куля мовчала. Дід мовчав.

Сашко встав і завмер просто перед нею. Як робив це щовечора.

Потім узяв із полиці книжку, яку дід не встиг дочитати, і відкрив там, де вчора зупинився. Сів, увімкнув настільну лампу.

— «Полум'я свічок тремтіло від вітру. За вікном періщила злива, по-осінньому байдужа і, як видавалося, нескінченна. І полум'я, і дощ заколисували. Навівали спокій.

Даргін раптом зрозумів, що отетеріло дивиться на Пандору Еммануїлівну, не насмілюючись повірити почутому.

— Але ж як?..

— Еге ж, голубе, — усміхнулася графиня, — це ж так лишень видається, що пам'ять у всіх однакова! І йдеться мені не про Божий дар запам'ятовування — але ж про здатність згадувати. От, скажімо, сучасні вчені вважають, що саме цим людина відрізняється від звірів.

— Але ж тварини здатні научатися, не потрапляти двічі в одні й ті самі пастки. Випадки відомі, й чимало…

— Відомі. Але що дозволяє нам стверджувати, що звірина пам'ять влаштована так само, як наша? А якщо вони не пригадують? Якщо всі ці „випадки“ фіксуються як нові інстинкти? Так, дійсно: пес, що дивом врятувався від шкуродерів, наступного разу, заледве побачивши їх, біжить геть. Але чи розуміє він, нащо це робить? Бо ж тваринам не властиве самоусвідомлення — тільки набір біологічних механізмів і здатність ці механізми впродовж усього свого життя примножувати. Ґрунтуючись на досвіді, певна річ. А пам'ять людини — складніша, тож має бути різноманітнішою у своїх проявах. Ми вдосконалили подаровані нам природою можливості. Ми формуємо (чи в нас формуються) спогади, які ми здатні аналізувати і тлумачити на власний розсуд. Ще й видозмінювати, мабуть. До того ж ми давно вже почали формувати певну спільну пам'ять, пам'ять, що лежить поза межами досвіду окремого індивідуума. Але при цьому підсумовує головне в кожному з нас.

— Маєте на увазі душниці? Тамтешні „життєписи“?

— Саме так, — кивнула графиня. Полум'я свічок віддзеркалилось у її погляді. Даргіну стало моторошно. — Саме так! Ми постійно творимо людство, єдиний організм вищого щабля, і формуємо для нього особливий вид пам'яті. Ним воно й керуватиметься, може, спочатку мимоволі, наче той собака, який не здатен проаналізувати накази, що виринають із його звіриної пам'яті. Ми відступимо на крок назад, щоби взяти розгін і злетіти у височінь. Перейти до нової якості буття, наблизитися до всезнаючого і всемогутнього Бога. Породити свідомість, яка буде вічною, адже тлінні тіла змінюватимуть одне одне, а спільний розум людства опиниться в безпеці від одномоментності матеріального буття. Але для цього нам потрібно здійснити перший крок. Привести до ладу механізми нашої пам'яті. Або ж змиритися, що нове буття доступне не всім.

— Заледве уявляю собі те, про що йдеться. У вашому описі майбутнє людство скидається більше на бджолиний рій. Та навіть коли й так — за допомогою чого ви маєте намір звести механізми нашої пам'яті до певного спільного знаменника, про який говорите?

— Хіба ж це не очевидно? Спогади завжди оманливі. Ніхто не може стверджувати, наче все, що він пам'ятає, відбувалося насправді. Але ми, люди, віримо в те, що пам'ятаємо, а не в те, що було. Людство ж віритиме в те, що зберігається в його матеріальній пам'яті, у душницях. Зрештою, хіба душа — це не наші спогади?

— Ну от, — ховаючи усмішку, уточнив Даргін, — ви прагнете сотворити з людства таку собі багаточленну звірину, яка…»

Дідова кулька раптом гойднулася й розгнівано стукнулася об книжкову полицю.

Лише за кілька секунд Сашко здогадався, що це через протяг.

— Читаєш? — поцікавилася мама. Вона так і стояла, привідчинивши двері, не наважуючись зайти. — То читай, читай, не відволікатиму вас. Тільки не засиджуйся довго, гаразд? Завтра до школи.

Сашко пообіцяв, що не засиджуватиметься.

— Як він?

Сашко повів плечима:

— Як зазвичай, мамо. Чесно.

— Ну, добраніч. — Вона почекала, наче хотіла ще щось додати, кинула погляд на дідову кульку й пішла.

Сашко якийсь час просто сидів, утупившись у зачинені двері. Інколи йому здавалося, що найгірше з того, що сталося, — не смерть діда, а те, як сприйняла її мама.

Тепер щовечора він читав уголос по три-п'ять сторінок. Настільки виразно, наскільки йому вдавалося. Дід не вельми полюбляв фантастику, тим паче стару, але ж нащось узявся за цю книжку.

Сашкові було байдуже — нащо. Він не вірив, що для діда зараз це має якесь значення. Це мало значення для мами. І для Сашка. Простіше читати щовечора по п'ять сторінок нудотини, ніж розмовляти з дідовою кулею.

Він ліг спати раніше й уві сні знову опинився в душниці, знову загубився в лабіринті стелажів, а потім знову переплутав ліфти й замість того, аби їхати вниз, до колони з лицарем, рушив угору.

Уві сні він дістався самісінької маківки башти, тут не було ані риштувань, ані табличок: «Обережно! Ремонтні роботи». Світ внизу здавався тривимірною картою: мережа дротів-душоловів розділяла його на квадрати, ромби, трапеції.

Сашко задер голову до небес, білих і пласких, наче кришка аптечки. Башта упиралася в них. Там, де шпиль торкався небес, було видно тонку чорну подряпину.

Колись, подумав Сашко, їм таки доведеться будувати не вгору, а вшир.

Він помітив металеві скоби, що тяглися від майданчика, де він стояв, цементним боком башти нагору, до кінчика шпиля. Вітер прослизав під куртку, розпливався спиною, наче підталий сніг, що потрапив за комір. Щоби не змерзнути, Сашко почав дертися вгору.

Невідь звідки з'явився кудлатий мультяшний собака. Він біг собі похилою поверхнею, наче звичайною прогулянковою доріжкою. У руці тримав роздутого так, що скидався на кульку, снігура, до лапок якого кріпився ланцюжок. Снігур виблискував намистинами очей і час від часу зітхав. Потім почав ледве чутно наспівувати знайомий мотив. От тільки Сашко ніяк не міг пригадати, який саме.

— Не згадаєш, — повідомив кіт. Теж із повітряною кулькою, але та була схожа на голову манекена в перуці. І коли встиг наздогнати?.. — Не згадаєш, навіть не намагайся. Зрештою, хіба пам'ять — не зліпок нашої душі?

Зненацька рвучкий порив вітру гойднув кульку з перукою. Почав розвертати. Сашко побачив вухо, щоку й високе чоло.

Не манекен, зрозумів він упевнено й чітко. Не манекен. Жива.

Вітер дув, голова, погойдуючись, поверталася і ніяк не могла повернутися, Сашко невідривно дивився на неї, аж раптом зіслизнув униз, скоби виявилися поруччям ліфта, замиготіли поверхи, поряд було дзеркало, у дзеркалі — голова, яка й далі поверталася, і Сашко здогадався, що вона належить йому, йому — і більш нікому!..

Підскочив у ліжку, хапаючи ротом повітря.

Було тихо. Але в темряві наче вібрувала луна знайомої, невпізнаної мелодії.

Так іноді трапляється; особливо коли несподівано прокинешся.

— Слухай, — промовила Настя, — приходь завтра після уроків на день народження, у «Теремок», це через дорогу.

Сашко повів плечима й чомусь зашарівся.

— Звичайно, прийду. Віш-лист є чи самому вигадувати?..

Вони мерзли на зупинці вже хвилин п'ятнадцять. Патякали про всілякі дурниці, проте час від часу надовго замовкали. Так, наче кожен на щось чекав і ніяк не міг наважитися сказати про те, що давно збирався.