— Навіщо це мені? — сміялась вона. — Я провізор, а не лікар. Крім того, існує рентген.

— Ми надто покладаємось на сучасну техніку, — повчально відгукнувся Сергій. — Прогрес — це прекрасно, але залежати від машин повністю не можна. Що то за ескулап, котрий не може поставити діагноз без ультразвуку та енцефалографа? От уяви собі, що ти опинилась там, де нема ніякого рентгену.

— І ніяких інших хвороб, окрім запалення легенів. — Вона все ще сміялась. — Може, навчиш мене і решті того, що ти знаєш? Чому б мені не стати лікарем?

— А справді, чому? — Сергійко поцілував її. — До слова, а чи відомо тобі, хто винайшов рентген?

— Аякже. Німецький фізик на прізвище Рентґен. Він…

— А ось і ні, — перебив її Сергій і знову поцілував. — Рентґен у дванадцятому сторіччі винайшов київський дяк Нестор Махно. Згідно літопису, він неодноразово казав своїй тещі: «Я тебе, стерво, наскрізь бачу!»

Лана зітхнула, підводячись, і в її довгих віях зависли кришталеві сльозинки. Сергійко теж хотів стати пульмонологом, і став би, і був би найкращим з усіх, якби не хвороба, боротьбі з якою він збирався присвятити своє життя. Натомість пневмонія забрала те його життя, як жадібне, квапливе божество ковтає позачергову жертву. Не витримало серце — воно було недужим. Цього ніхто не знав, крім Лани, Сергій примудрився обдурити навіть медкомісію — недарма його вважали найперспективнішим студентом на всьому курсі, проте серце він мав слабке. Таке велике і таке слабке.

— Це саме те, що я думала, — оголосила Світлана, споглядаючи, як короля знову завалюють шкірами.

— І що ж ти думала, чаклунко?

Лана підібрала губи. Ні, цей чорнявий опеньок її вже дістав! В його голосі так ясно прозвучав сумнів у її здатності до цього розумового процесу, ніби він оформив це словесно.

— Тобі не зрозуміти. А зараз, якщо ви теж вийдете звідси, я зможу почати лікування.

— Починай його в нашій присутності, — зажадав опеньок, поглядом шукаючи допомоги у Світозара. Той мовчав і дивився в підлогу.

— Ні, — Лана швидко перейняла в брюнета його уривчасту манеру говорити. — Не можу. Ваша присутність дратує мене і заважає сконцентруватись.

— Ти будеш варити зілля? — поцікавився Світозар.

— Я маю готове.

— Нічого й думати, що я залишу повелителя наодинці з цією приблудою, — із деяким запізненням відреагував брюнет. — Я стежитиму за кожним твоїм кроком, — це попередження вже адресувалось безпосередньо Світлані. — За кожним жестом. За всіма гримасами. Я…

— Ти замовкнеш і дозволиш мені зайнятись ділом, — рикнула вона. — Я можу піти звідси будь-якої миті. І хто тоді лікуватиме короля? Може, твоя підозрілість впорається?

— Та як ти…

— Годі, — Світозар гримнув так, що здалося, немов на вулиці почалась гроза. — Замовкни, Романе! Ти радник, то краще порадь самому собі триматись розважливо! Тобі ще щось треба, чужинко?

— Заради неба, в мене є ім’я!

— Дитино, чи потребуєш ти ще чогось, окрім твого зілля, щоб врятувати короля?

— Поки що ні. Проте в разі…

— В передпокої буде чатовий — поклич його в разі необхідності. Ходімо, Романе. Нехай вона залишиться сама.

Вже не зважаючи на них, Лана кинула свою торбинку на ложе, де неспокійно метався король, і витягла з неї ампулу та шприц. Жаль, що нема чим протерти шкіру, думала вона, вправно відламуючи вузьке горлечко ампули, ані спирту, ані борної кислоти, проте альтернативи для короля теж не існує — доведеться ризикнути, краще гематома на гепі, аніж смерть. Випустивши повітря, Світлана перевірила шприц, і оголила стегно короля, жбурнувши при цьому шкури, які почали її вже дратувати, на підлогу. Слід сказати, щоб цей розсадник мікробів узагалі звідси винесли, а ще краще зробити це самій. Не варто покладатись на чоловіків — навряд чи вони здатні на щось конструктивне, якщо при цьому не сперечаються і не доводять тобі з піною на губах, що вони значно розумніші за жінок. Лану завжди дивувало те, із яким жаром точаться суперечки навколо цього віковічного питання. На її погляд, той, хто дійсно розумний, не кричить про це і не намагається доказати це оточуючим при першій-ліпшій нагоді, а частенько і без неї. Це стосувалось як мужчин, так і жінок.

Лана присіла на краєчок ложа і взяла короля за руку. Той все ще марив, з його вуст злітали напівбожевільні, п’яні від болю слова, і вона прислухалась — а чи не кличе він когось… яку-небудь жінку? Але ні, він нікого не кликав, він шепотів щось про річку, хмари, небесну синь, і раз у раз стискував пальці Лани, та вона не протестувала, бо знала, що він страждає, що йому важко дихати, що пече у грудях, а головний біль такий, ніби скроні в лещатах затискують, і співчувала йому, бо чула відгомін тієї трагедії, яка забрала в неї перше і допоки єдине кохання, в його поверхневому диханні. До того, як згас день, вона ще тричі колола йому ліки, розмовляла з ним, говорячи переважно якісь нісенітниці, а в короткі хвилини просвітління поїла його водою. Уже в присмерках зазирнув Світозар — він приніс плошку з ґнотом, наповнену доволі смердючим жиром, і срібний кубок, ущерть налитий якоюсь рідиною.

— Я подумав, тобі знадобиться світло, — висікаючи вогонь кресалом, зауважив він. — Ти голодна?

— Що? — Лана стрепенулась. — Ні. Дякую, я не хочу їсти.

— А пити? — Світозар скупо всміхнувся, вказуючи на кубок, який він примостив на табурет. — Це вино для тебе.

— Вино… — Світлана наморщила лоба. — І мед. У вас є мед?

— Звичайно.

— А алое?

— Не знаю, що це.

— Рослина. В неї товсте, м’ясисте листя, цілющий сік, і…

Божевілля. Неможливо уявити, щоб у країні, котра лежить за межами реальності, вирощували алое в горщиках.

— О, ти говориш про столітник? В нас його дуже багато. Що треба зробити?

— Взяти одну частину листя столітника, дрібно посікти, скласти в глиняний посуд, залити двома частинами червоного вина й меду, настоювати дев’ять днів. Якщо зробити це зараз, король буде одужувати, маючи хороший бальзам для зміцнення легень.

— Ти вважаєш, він одужає? — голос Світозара затремтів, однак на його лиці, окрім танцюючих тіней, нічого видно не було. Він підійшов до ложа, схилився над королем, і похитав головою. — Особисто я ніяких змін не бачу.

— Не всі зміни помітні відразу.

Світозар кивнув.

— Я велю, щоб тобі подали вечерю, чужинко. Окрім всього, ти наша гостя.

— Чия? Чия гостя? Хто ви? — викрикнула Світлана, та голова Ради Старійшин уже пішов, і безпомічне відлуння тих питань летіло йому вслід, намагаючись догнати, але не впоралось, упало, наштовхнувшись на кам’яні стіни дивовижного палацу, похмурого зовні і світлого всередині. Обіцяну вечерю подало якесь тендітне дівча, зовсім ще зелене, з яскравими аквамариновими очима і ретельно заплетеним в косу золотавим волоссям. На глиняній таці стояла миска з сиром, густо политим сметаною, та ще одна таріль, повна почищених і порізаних дольками яблук. Сир довелося їсти виточеною з дерева ложкою, більше схожою на лопатку, а шматочки яблук Лана брала руками, відправляючи їх до рота і насолоджуючись соковитістю і вишуканим, кисло-солодким смаком. Ґніт догорів, принесли нову плошку і при її вбогому світлі дівчина зробила ще два уколи. Після останнього король перестав марити і заснув — в’язким, тягучим сном важкохворого, але заснув. І це була перша перемога Світлани.

Лана просиділа біля короля всю ніч, та якби на ранок хтось спитав, як виглядає її пацієнт, вона навряд чи зуміла б відповісти хоч щось визначене, не кажучи вже про те, щоб описати його докладно. Вона не пам’ятала ані його статури, ані загального враження, яке він справив на неї — ну не міг же він, насправді, не справити на неї зовсім ніякого враження, щось таке було, та вона забула. Вона чомусь пам’ятала лише його волосся, на вигляд жорстке, мов суха солома, на колір — неначе солома мокра, а на дотик — як шовк. Лана відчувала це кожного разу, коли клала долоню йому на чоло, щоб перевірити температуру, і, не стримавшись, гладила його по голові, а одного разу навіть притулилась до лоба вустами — відчути жар, як сказала вона собі. Тоді король усміхнувся — чи їй це здалося, бо було дуже темно, і хтозна, може, то гірка складочка біля його вуст видавалась посмішкою. Лана почула, як десь далеко, за межами палацу, а може, і за межами міста, проспівали півні — голосисті, задиристі віщуни світанку, і зчудувалась — невже так швидко минула ніч? Для неї час летів, мов сполохана чапля, що втікає від шуліки. Перевертаючись уві сні, король поскидав із себе шкури, і Світлана, скрутивши їх в пухнатий оберемок, викинула ті вовчі рештки з вікна, навіть не потрудившись перевірити, куди вони впали — се ж не камінь, недбало вирішила вона. Вже встало сонце і кімната була залита тим золотаво-рожевим, недовговічним світлом, яке нагадує малиновий сироп на вершковому морозиві, коли король розплющив очі, спрямував погляд на Лану, що куняла, сидячи на краєчку його ложа, і стиха сказав: