— Не годиться, — похмуро мовив Світозар, і сиві вуса його висіли вздовж старечого, в зморшках рота так само похмуро, як і падали з вуст слова, — не годиться королю, забувши свій обов’язок і честь, кохатися з чужинкою.

В юрбі знову зчинився гомін, спочатку суцільний, такий, що не можна було розібрати речі, потім Лана почала розрізняти окремі вигуки, далекі від приязних: «Чужинка!», «Зайда!», «Геть із міста!». Вона хотіла закричати у відповідь, що радо пішла б звідси, якби знала дорогу, та старійшина підняв руку і вигуки припинилися.

— Я не скінчив, — із ледь помітним осудом сказав він, і Світлана могла заприсягнутись, що не менш як половина громади почервоніла, сховавши погляди. — Король, який знехтував власною сім’єю, зрадив дружину і сина заради примарної насолоди, що її дарувала чужинка, може втратити корону. І хоча, — тут уперше за весь час промови в блакитних очах Світозара, що ковзнули по ній, дівчина відзначила щось, схоже на пом’якшення — чи співчуття? — я можу зрозуміти його, король повинен зробити вибір!

— Король має зробити свій вибір! — відгукнулась громада, втупивши різнокольорові нетерплячі погляди в Олеся. Він стояв мовчки, трохи схиливши голову, довге волосся, цього разу нічим не перехоплене, спадало йому на шию, а в блакитних очах читалось вагання. Він роздумує! Після всього, що між ними було — він роздумує! Це відкриття мов вогнем опекло Світлану, і, перш ніж вона встигла нагадати собі, що все це — мара, що це відбувається не насправді, що його рішення ніяк її не зачепить, вона простягла руки до короля в жесті, який одвіку означав благання, і крикнула:

— Ні!

Він почув сей крик, бо здригнувся так, наче його вдарили, і зробив крок — один, крихітний, як надія Лани, крок у її бік, та вмить зупинився і схилив голову ще нижче. Вона більше не бачила його очей, і це стало для неї відповіддю. Його рішенням. Його вибором. Визнаючи себе переможеною, вона відступила до краю помосту, туди, де починались дерев’яні сходи. Туди, звідки вона могла піти геть.

З гурту придворних, які стояли на помості за спинами старійшин, наперед виступила королева, притискаючи до себе сина з підкресленим відчаєм. На її обличчі, втім, не читалось нічого, окрім спокійного торжества, і Світлана не могла звинувачувати її за це. Королева знала — що б там не трапилось, її муж обере корону.

Сама не розуміючи, навіщо, Лана озирнулася, впіймавши гнівний, не по-дитячому зневажливий погляд юного королевича. І знову спитала себе, як в королеви з бурштиновими очима і блакитноокого Олеся міг народитись хлопчик з очима, зеленими, мов соковита трава на літньому лузі. Відповідь стояла ліворуч від королеви. Молодий ратник — Іванко, здається, так його звали — прилюдно, нікого соромлячись, стискав їй руку, одночасно поклавши долоню на плече свого сина. Королевича, але не сина короля. І Олесю це було відомо — Світлана враз дізналась це з тієї туги, яка відбилась на його обличчі. Та надто пізно — вибір зроблено. Згорбившись, дівчина почала спускатися сходами.

— Чужинко! — гукнув її Світозар.

— У мене є ім’я! — зле і вже в котре огризнулась вона, повертаючись до старійшини. У відповідь Світозар тільки всміхнувся в сиві вуса.

— Сподіваюсь, ти не забудеш нас, дівчино?

— Хіба я зможу? — дивлячись на башти зі шпилями, будинки, що щільно обступали центральну площу, вигукнула вона. — І як я зможу? — додала вона вже тихіше, та всі, хто був у ту мить на судовому майдані, почули її — така запанувала тиша. Королева знітилась і вирвала руку в Іванка, а Олесь простягнув до Лани руки так, як хвилину тому простягала вона. Вуста Світлани тремтіли, їхні куточки категорично не бажали складатися в усмішку, і як вона їх не силувала, вийшла лише гримаса — гримаса поразки. Руки короля безсило опустились.

— Ти можеш бути вільна, і кара не торкнеться тебе, чаклунко, якщо ти залишиш місто впродовж доби, і ніколи більше не з’явишся тут, — оголосив її вирок голова Ради Старійшин. — Ми не судимо за кохання.

— Так, — погодилась Світлана мертво, застигнувши на сходинці. — Ви судите кохання.

— О, хлопчику мій, — вражена годувальниця притулила до серця обидві долоні, — я не вірю ні вухам своїм, ні очам. Ти зрадив Світлану? Леле, та чи мій же ти син?!

— Мамо, ви ж знаєте краще за неї — її можуть скарати, якщо я стоятиму на своєму!

— Дурниці! Ніхто не наважиться виконати несправедливий присуд!

— Я виконаю, якщо через добу вона ще буде тут!

— Ти, Світозаре? Ти хочеш сказати, що позбавиш її світла своїми руками? — ткаля Ганна гнівно підібрала вуста. — А знаєш, що потім буде з тобою?

Позбавити світла… а як? Невже вони тут… І зненацька вона зрозуміла. Уявила собі ніж, що чиркає по повіках, вгрузає в очниці, і ледь не закричала від жаху.

— У вас тут що, осліпляють за подружню зраду? — не вірячи в це, і одночасно розуміючи, що так воно і є, тремтячим голосом спитала Лана.

— Не за подружню зраду — а лиш за зраду країни!

— І чим же я так зашкодила Рутенії? Врятувала вам короля?

— Та ліпше б він помер, ніж так ганьбитись! — голова Ради Старійшин уже себе не тямив. — Бо соромно, забувши королеву, любитися із зайдою…

— Не більше, ніж мала б застилатись королева, — єхидно докинула Ганна, очами вказуючи і на Ію, і на зеленоокого Яся, який називався її онуком, — та де їй щось про честь та сором знати, як батько того не годен навчати! А ти не бійся, — це вже говорилось до Світлани, — не зможе він виконати вирок, бо знає, що він неправий. А кожен, хто виконає несправедливий присуд, буде тяжко покараний.

— Він що, теж не бачитиме світла?

— Ні, от якраз світло він і бачитиме. Це єдине, що він узагалі зможе робити — бачити. А ось поворухнутися — не зможе. І їжу проковтнути теж не зможе. Отак ізсохнеться, немов відламана гіллячка, і помре.

— Я тут у вас не бачила сліпих.

— Бо присуд цей виносити не можна, як достеменно не доведена вина, — годувальниця зітхнула. — У нас і непорушних-бо немає.

— Та все ж володар вибрав не її, — встряла Ія, вся сяючи тріумфом, — а дружину й спадкоємця престолу!

— Помилуй, Світло, і збережи престол, — фиркнула ткаля Ганна, — якщо на ньому сей наступник буде. О, сину, — знову звернулась вона до Олеся, — та Лана ж кохає тебе. Ти залюбив її в себе, а тепер відіймаєш віру з її душі! Схаменися, хлопчику, це гріх!

— Це все заради неї!

— Ні, поясни ще раз — заради Лани чи заради цяцьки, яку Світозар зняв у тебе з голови, і пообіцяв назад навісити за файну поведінку?! — годувальниця, вичерпавши запас блискавок у своїх хмарно-сірих очах, таки розвернулась і подалась геть.

— Мамо! — у відчаї вигукнув Олесь. Ганна озирнулась, і, не притишуючи ходи, зронила через плече:

— Ви кого кличете, мій пане… мій володарю? Ваша мати померла. Щойно.

— Я, мабуть, теж піду, — промовила Світлана, не в силах споглядати, як тяжко мучиться її король. — Вже присуд оголошено, Олесю, і вибір твій я схвалюю, — вона поспішно ковтала сльози, а вони все текли і текли по щоках, падаючи на губи, солоні, гарячі крапельки розпуки. — Це дуже… по-державному. І дуже мудро.

— Я все одно люблю тебе, мій світлячку! — Олесь кричав це, стискуючи в кулаки довгі пальці. Спотворене мукою лице коханого розпеченим тавром відбилося в її душі.

— Пізно. Надто пізно, — прошепотіла вона, підібравши довгу спідницю, щоб зробити той, останній крок — із помосту на землю. — Така любов мені не потрібна. Така… несправжня.

«Справжня, справжня», — насмішкувате відлуння — і як могло воно розчути її шепіт? — підхопило ці слова, закрутило їх, мов пожухле жовте листя, що падало звідкілясь — бо на майдані не росли дерева, чи то в раю вже осінь? — на її понурі плечі, на чорні коси, недбало покриті напівпрозорим серпанком — вона, єдина зі всіх жінок, включаючи і королеву, яка наважилась явити світові колір свого волосся. Світлана йшла, не розбираючи дороги, юрба слухняно розступалась перед нею, обличчя були сердитими, недоброзичливими, деякі роти роззявлялися, аби кинути на її адресу щось брутальне, та жодного кривого слова не було вимовлено — Світозара тут поважали. Діставшись до воріт, завбачливо розчахнутих для неї білявим велетнем, дівчина озирнулась — і судовий майдан, і люди на ньому, і Рада Старійшин на помості танули, немов затягнуті туманом, перетворюючись у розмиті кольорові плями. І тільки фігура короля — її короля, її Олеся — залишалась такою чіткою, що різала очі, і такою трагічною у своїй самотності, що у Світлани краялось серце.