Минув певний час після описаних подій, і я зважився на експеримент: пробув разом з Робертом у його палаті у мовчанці цілу годину. Прихопив із собою альбом для малювання, сів у своє крісло й замальовував Роберта, який, у свою чергу, робив малюнок Беатриси де Клерваль. Мені кортіло розповісти йому, що знаю, хто вона, але мене зупинила звичка до обережності. Врешті-решт, перш ніж це робити, мені потрібно більше довідатися про неї — а можливо, й про нього. Роберт кинув на мене перший погляд — його дратувала моя присутність; потім другий, палаючий — помітив, що зробився натурщиком для мого малюнка; потім вже не звертав на мене уваги. Але в палату прокралася ледь відчутна атмосфера товариськості — а можливо, то лише уявлялося мені. Ніщо не порушувало тиші, крім шурхоту наших олівців, а цей звук був заспокоюючим.

Ранкова перерва на малювання зарядила мене відчуттям гармонії на весь день, що нечасто трапляється зі мною в «Ґолденґров». Профіль у Роберта був дуже цікавий, а той факт, що він не розсердився, не вийшов геть, взагалі не намагався нічим перешкоджати моїй роботі, був для мене приємною несподіванкою. Існувала можливість того, що він просто сильніше заглибився в себе, і йому просто байдуже, але інтуїція підказувала мені, що він свідомо мириться з моїм вчинком. Закінчивши малювати, я сховав олівець до кишені, вирвав аркуш з альбому й мовчки поклав малюнок на краєчок його ліжка. Як на мене, малюнок вийшов досить непоганий, хоча йому, зрозуміло, бракувало блискучої виразності портретів, які робив Роберт. Коли я залишав палату, він не ворухнувся, але за день-два я помітив, що він включив мій дарунок до своєї імпровізованої галереї, дарма що повісив не на почесному місці.

Мері неначе знала, що я провів годину з Робертом — вона зателефонувала мені того ж вечора.

— Можна звернутися до вас з проханням?

— Будь ласка, я ваш боржник.

— Я хочу прочитати ті листи. Беатриси й Олів’є.

Я вагався не більше секунди.

— Згоден. Я зроблю для вас копії вже перекладених, а решту — коли сам їх отримаю.

— Дякую вам.

— Як у вас справи?

— Чудово, — запевнила вона. — Працюю, тобто малюю, тому що семестр уже закінчився.

— А хочете поїхати до Віргінії малювати — у вихідні? Лише на один день. Погоду обіцяють теплу, тиху, я збираюсь поїхати. І листи передав би вам заодно.

Вона помовчала протягом одного удару серця.

— Згодна, мені це подобається.

— А я телефонував вам раніше, вас не було.

— Так, дійсно. Мені шкода. — Судячи з її голосу, вона відчувала це насправді, не вдавала.

— Нічого страшного. Я добре уявляю, яким важким був для вас останній рік.

— Уявляєте — як лікар?

— Ні, — зітхнув я мимоволі, — як ваш друг.

— Дякую, — сказала вона, й мені почулося, що в її голосі забриніли сльози. — Друг мені потрібний.

— Мені теж, якщо казати відверто. — Ще півроку тому я нікому такого не сказав би, це я прекрасно усвідомлював.

— Тож у суботу чи в неділю?

— Нехай буде субота, але з огляду на погоду.

— Ендрю? — Голос у неї був ніжний, і вона, здається, посміхалась.

— Слухаю.

— Ні, це просто так. Ще раз дякую.

— Це я повинен дякувати — радий, що погодилися.

У суботу вона вдягла товсту червону куртку, волосся зачесала догори й закріпила двома шпильками; більшу частину дня ми присвятили малюванню. Потім влаштували пікнік під гарячим не до сезону сонцем, побалакали. Обличчя в неї розчервонілося, й коли я потягся поцілувати її, вона обхопила руками мене за шию й притягла до себе — ми обмежилися тільки цілунком, але на цей раз хоч сліз не було. У передмісті ми пообідали, потім я довіз її до помешкання на заваленій сміттям вуличці у Північно-східному районі. У сумочці в неї вже лежали копії листів. Піднятися до себе вона не запропонувала, але, дійшовши вже до дверей, повернулася й поцілувала мене ще раз, а потім зникла в під’їзді.

Вона відкладає перо й оглядає спальню з обклеєними шпалерами стінами. В першу ніч вона заснула швидко лише з утоми, а третьої ночі майже не спала, все згадувала міцні сухі губи Олів’є, які притискалися до її руки — чуттєві губи немолодого чоловіка й біла шкіра її власної руки.

Вона розуміє, як потрібно зробити: сказати Олів’є, що їй тут погано — можна послатися на нерви, універсальну поважну причину — й не гаючи часу, повертатися додому. Але ж Ів саме через нервові розлади й відправив її сюди. Навіть якщо вона й наважиться на це, Олів’є відразу збагне, в чому річ. Під свіжим вітром з Ла-Маншу вона розквітає, її захоплюють простори моря й неба, тут так вільно після паризької задухи. Їй дуже подобається малювати на березі, загорнувшись у теплий плащ. Їй так добре бути поряд з ним, розмовляти з ним, цілими годинами читати, сидячи вечорами разом. Він зробив її світ набагато ширшим, ніж вона собі уявляла.

Проганяючи ці думки, вона закреслює останнє слово листа й розмірковує, чи не додати завиток до літери «д» у слові «добре». Якщо вона наполягатиме на поверненні, Олів’є одразу зрозуміє, що вона нещира. Він вирішить, що вона просто втікає. Йому це завдасть болю, а так робити вона не сміє: він довірив їй свої таємниці, він такий вразливий, він вклав свою руку в її руки, коли вже, напевно, не зможе доторкнутися до іншої жінки. Тим більше, що вона здатна образити його, використовуючи перевагу своєї молодості.

Беатриса підходить до вікна й відчиняє його. У самому кінці вулиці бовваніє сіра водна гладь і бежевий простір прибережної смуги. Свіжий вітер з моря роздуває портьєри, грає складками її вранішньої сукні, яка висить на стільці, складена вдвоє. Беатриса намагається зосередити думки на Іві, заплющує очі, але тут же бачить відразливу карикатуру на кшталт тих, що малюють у газетах: Ів у пальті й циліндрі, голова в нього величезна, непропорційна, під пахвою він тримає тростину, одягаючи рукавички, перш ніж поцілувати її та йти на службу. Уявити Олів’є їй куди легше: ось він стоїть поряд з нею на березі, високий, стрункий, волосся сріблясте, зморшки на обличчі рожеві, очі блакитні, трохи побляклі; на ньому гарно пошитий коричневий сюртук, який він носить зі смаком, руки майстра з трохи опухлими пальцями міцно тримають пензля. Цей уявний образ сповнює її таким смутком, якого вона ніколи не відчуває поруч нього.

Утім, навіть це видіння вона не здатна втримати довго: його змінює сама вулиця з фасадами кам’яних будинків і примхливими прикрасами над рядом нових крамниць, які наполовину затуляють їй вид на море. Що чекає тут на неї? — ось у чому питання. Скільки ще ночей вона здолає у такому непевному стані? У другій половині дня вони підуть кудись широкою смугою берега, малюватимуть, повернуться до своїх кімнат — перевдягнутися до обіду, знов обідатимуть разом з іншими постояльцями, сидітимуть у вітальні з надмірною кількістю меблів, обговорюватимуть прочитане. Вона знову відчує, що подумки вже знаходиться в його обіймах. Хіба цього не достатньо? А потім вона підніметься до своєї спальні й почне чергову безсонну ніч.