— Ви сказали, що деякі з її картин належали вам. Тобто більше їх у вас немає? — Я не втримався й оббіг очима велику залу. Мері теж роздивлялася навкруги.

— О, дещо залишилося. Більшість я продав у тридцять шостому й тридцять сьомому роках, щоб розрахуватися з боргами. — Кайє пригладив волосся. Не схоже було, що він хоч трохи шкодує про те рішення. — Її картини я купив у Анрі Робінсона — він, до речі, досі живий. Мешкає в Парижі. Ми не підтримуємо зв’язок, але зовсім недавно я бачив його підпис під статтею в одному часописі, він усе ще пише — про літературу, про меблі, про філософію. Про філософію й про різні дурниці. — Мені здалося, що Кайє пирхнув би із цього, якби такий спосіб висловлювати почуття був йому взагалі властивим.

— А хто такий Анрі Робінсон? — запитав я.

Кайє хвилину розглядав мене, потім перевів погляд на кактус або що воно там було.

— Тонкий критик і колекціонер. Він був коханцем Оде де Клерваль до самої її смерті. Беатрисиної дочки. Вона заповіла йому найвидатнішу, поза сумнівом, картину Беатриси — «Викрадачі лебедів».

Сподіваючись, що він продовжить розповідь, я кивнув, хоча доти не зустрічав жодної згадки про цю картину. Проте Кайє, здається, знову заглибився в свою мовчанку. За хвилину він почав нишпорити у внутрішній кишені свого френча й нарешті витяг нову сигару, на цей раз тонку й коротку, ніби дитину тієї, першої. Подальші пошуки скінчилися появою на світ срібної запальнички, і його красиві старі руки з манікюром на пальцях виконали цілий ритуал прикурювання. Затягся, й кільця диму попливли кімнатою.

— А ви були особисто знайомі з Оде де Клерваль? — запитав я нарешті. Вже починав сумніватися, що ми отримаємо від цієї вишуканої людини бодай щось поза межами загальновідомої інформації. Він знову відкинувся на спинку, підтримуючи одну руку іншою.

— Був, — відповів Кайє. — Я був знайомий з нею. Вона відібрала в мене коханця.

Після цієї несподіваної заяви запанувала довга тиша; Кайє палив, не поспішаючи, а ми з Мері, не домовляючись, уникали дивитися один на одного. Я розмірковував, що на це сказати так, щоб не зашкодити нашим розшукам. Нарешті гору взяли професійні навички.

— Для вас це мало бути важким ударом.

— О, свого часу то було дійсно важко, — посміхнувся Кайє, — але тільки через мою тодішню молодість — тоді мені це здавалося важливим. Але все одно, Оде де Клерваль мені подобалася. Вона була в своєму роді чудовою жінкою, тому гадаю, що вона зробила мого друга щасливим. Вона також надала йому можливість викупити мало не половину моєї колекції, а ми з братом, — він кивнув на альбом, — завдяки цьому одержали можливість малювати. Так життя порядкує нами. Оде бажала придбати ті роботи своєї матері, які належали мені, в першу чергу «Викрадачів лебедів». Ця картина була в мене недовго — я придбав її в Парижі на розпродажі речей Армана Тома, молодшого з братів Тома.

Кайє струсив у попільничку попіл зі своєї міні-сигари.

— Оде вважала цю картину найвидатнішим твором матері й останнім її твором, хоча в цьому я не впевнений. Ви можете вирішити, що всі залишилися задоволеними. Але в шістдесят шостому Оде померла, й Анрі залишився доживати вік на самоті. Очевидно ми з ним обоє приречені на довге життя. Він, бідолашний, ще старіший за мене. А Оде була на двадцять два роки старшою за нього. Цікава була пара — колишній гомик і поважна стара дама. Серце до минулого не повертається, тільки розум. — Після цього Кайє замовчав на такий тривалий час, що я почав гадати, чи не приймає він дещо інше, ніж тютюн і текіла. Правда, можливо, така звичка до мовчанки виробилася в нього через життя на самоті.

На цей раз його вивела із задумливості Мері, її запитання було несподіваним для мене:

— Оде розповідала вам про свою матір?

Кайє кинув на неї сторожкий погляд, червонувате обличчя напружилося: він пригадував.

— Інколи розповідала. Я переповім вам, що пам’ятаю, а це небагато. Знайомство з Оде я підтримував недовго: коли Анрі закохався в неї, я поїхав з Парижа й оселився тут, в Акапулько. Знаєте, я ж тут виріс. Мій батько, інженер — француз за походженням, а мати — мексиканка, вчителька. Я пам’ятаю, одного разу Оде сказала, що її матір усе життя була видатною художницею. «Якщо ти художник, це ніколи не закінчується», — запевняла вона нас. Я заперечував: якщо художник припинив писати картини, то він уже не художник. Важить лише сама дія живопису. Ми тоді сиділи в кафе на вулиці Піґаль. Іншого разу вона сказала, що мати протягом усього життя була її кращим другом, а Анрі помітно спохмурнів. Оде сама не писала картини, а збирала лише роботи своєї матері. Коли вона купила в мене «Викрадачів лебедів», то охороняла її дуже ревниво; так само, гадаю, ставиться до картини й сам Анрі, тому що вона ніде не з’являлася, про неї ніколи не писали, наскільки мені відомо. Мені здається, Анрі забажав Оде тому, що вона була такою закінченою, ідеальною, такою parfaite.[139] Їй ніхто не був потрібен. Він має частку англійської крові, по батьківській лінії, тож трохи іноземець, а Оде чистокровна француженка, з якого боку не поглянь. А він, напевно, намагався довести їй, що в неї може бути ще один, останній друг. Вони разом пережили війну в страшенних злиднях. Він до кінця зберіг вірність їй. Помирала вона повільно.

Кайє струсив попіл зі своєї міні-сигари й показав на стелю, піднявши руку. Очевидно, раз почавши, він здатен був розповідати довго.

— Оде не була такою красунею, як її мати, якщо судити з маленького портрета Олів’є Віньйо — тобто з портрета Беатриси де Клерваль. Але Оде була високою, із цікавими рисами обличчя, французи називають це «jolie laide»,[140] тобто воно може здаватися потворним в одну хвилину, а в наступну зачаровує вас. Одного разу, невдовзі після нашого знайомства, я написав її портрет, він залишився в Анрі. Я нечасто пишу портрети, а автопортретам не довіряю. — Він звернувся до Мері. — Мадам, а ви пишете автопортрети?

— Ні, — відповіла вона.

Кайє подивився на неї трохи пильніше, поклавши руку під щоку — неначе вона була посланцем племені, яке він колись вивчав. Потім знову посміхнувся, і зворушлива доброта так змінила його обличчя, що я подумав — без будь-якого зв’язку з нашою бесідою, — яким чудовим дідусем він міг би стати (якщо вже не був, зрозуміло).

— Ви прийшли сюди, щоб побачити не старого балакучого мексиканця, а картини Беатриси де Клерваль. Дозвольте ж мені показати їх вам.

Ми одразу спритно підвелися на ноги, але Кайє повів нас не прямо до робіт Беатриси. Замість того він зробив нам невелику екскурсію, неквапливу екскурсію колекціонера, закоханого в свої картини, який представляє їх глядачам, мов живих людей. У нього було маленьке полотно Сіслея, датоване 1894 роком; сказав, що купив його в Анрі за безцінь, тому що першим визначив автора картини. Були дві картини Мері Кассат, які зображували жінок за читанням, і пейзаж пастеллю Берти Морізо: п’ять мазків зеленим, чотири блакитним, трохи жовтого. Цей пейзаж сподобався Мері найбільше.

— Він такий простий. І довершений.

Іще був імпресіоністичний пейзаж такої краси, що ми обоє надовго затрималися перед ним: із зеленої гущавини, з-поміж пальм, залитих золотом сонця, підносився замок.

— Це острів Майорка, — ткнув пальцем на картину Кайє. — Там жила мати моєї матері, а я ще зовсім малим відвідував її. Звали її Елен Гуревич. Зрозуміло, вона не в замку мешкала, просто ми з нею там прогулювалися. Цю картину написала вона, бабуся була моїм першим учителем малювання. Вона обожнювала музику, книги, образотворче мистецтво. Я зазвичай спав у її ліжку й, якщо прокидався десь о четвертій ранку, вона завжди читала, горіло світло. Я майже нікого так не любив, як бабусю. — Він відвернувся від нас. — Якби тільки вона більше малювала! Я завжди відчував, що малюю начебто за неї, наскільки можу.