— А хто малював? — На малюнку стояла дата в кутку: «1936».
— Анрі. Тоді минуло шість років, як вони познайомилися. А рік потому я покинув Париж. Йому тоді було тридцять чотири роки, мені двадцять чотири, а Оде п’ятдесят шість. Тож я маю портрет Оде його роботи, а в нього є намальований мною — чудова симетрія. Я вам казав, що вона не була красунею, а ось він був красенем.
Кайє обернувся спиною до нас, наче бесіда підійшла до свого логічного завершення — гаразд, якщо він так вирішив. Я швидко уявив собі їх усіх: він поїхав до Мексики якраз перед початком війни, уникнувши таким чином не тільки мук розбитого кохання, а й жахів катастрофи, що насувалася на Європу. Він молодший за Анрі на десять років, і йому, художнику двадцяти чотирьох років, Оде в її п’ятдесят шість мала видаватися зовсім старенькою (лише на чотири роки старшою, ніж я тепер, подумалося мені, й серце моє стислося). Але на начерку жінка не здавалася старою, й вона не була схожою на Беатрису де Клерваль, якщо довіряти портрету роботи Віньйо. Нічим не схожа, хіба що вогниками в очах. Де ж і в який спосіб пережили війну Оде й Анрі? Вони ж обоє пережили її.
— Так ви кажете, Анрі Робінсон ще живий? — не втримався я від запитання, поки ми йшли слідом за Кайє до вітальні-галереї.
— Минулого року був живий, — відповів Кайє, не обертаючись до мене. — Він надіслав мені листа у свій дев’яносто сьомий день народження. Коли тобі виповнюється дев’яносто сім, то пригадуєш усіх, кого любив колись, я так гадаю.
Коли ми знову дісталися до канап, він не зробив широкого жесту, запрошуючи нас сідати, натомість сам залишився стояти посеред кімнати. Я збагнув, що йому має бути вісімдесят вісім, якщо не помилився в підрахунках. На погляд це видавалося неможливим. Він стояв перед нами — стрункий, прямий, з гладкою червонуватою шкірою, з густим білим волоссям, акуратно зачесаним з лоба назад, у добре відпрасованому чорному френчі незвичного покрою — людина, яка чудово збереглася, немов натрапила на секрет еліксиру вічності, а потім утомилася й від того.
— Я вже втомився, — сказав Кайє, хоча на вигляд міг би простояти так весь день.
— Ви були дуже люб’язним до нас, — одразу відказав я. — Але в мене, пробачте, є ще останнє прохання до вас. З вашого дозволу я хочу написати Анрі Робінсону, щоб отримати деякі подальші відомості про творчість Беатриси де Клерваль. Можливо, у вас є його адреса й ви дасте її мені?
— Дам, звичайно, — відгукнувся він, схрестивши руки на грудях (перший прояв хвилювання, який я в нього помітив). — Для вас я розшукаю адресу. — Він обернувся й вийшов із кімнати, ми почули, як він тихо покликав когось своїм добре поставленим голосом. За хвилину повернувся зі старезним блокнотом, переплетеним у шкіру, й тим слугою, який приносив нам напої. Вони про щось порадилися, й слуга виписав для мене рядки з блокнота під наглядом Кайє.
Я подякував їм обом: то була паризька адреса разом з домашнім телефоном. Кайє перевірив, заглядаючи мені через плече.
— Можете передати йому привіт від мене — одному французу від іншого. — Він посміхнувся так, неначе дивився на щось знайоме з великої відстані, й мені зробилося ніяково, що я просив його про таку суто особисту послугу.
Кайє обернувся до Мері.
— На все добре, моя мила. Мені було приємно знову побачити красиву жінку. — Вона простягнула йому руку, й Кайє поцілував ту руку з повагою, але без теплоти. — На все добре, mon ami. — Він потис руку мені своєю міцною сухою рукою. — Скоріше за все, ми більше не побачимося, тож я бажаю вам повного успіху у вашому дослідженні.
У мовчанні він провів нас до вхідних дверей і притримав їх; слуги поблизу не було.
— На все добре, на все добре, — повторив Кайє, але так тихо, що ми ледь почули його слова. Я обернувся до нього, вже на доріжці, й помахав рукою, а він стояв у рамці троянд і бугенвілій, неймовірно стрункий, вродливий, немов захищений від впливу часу, самотній. Мері теж помахала рукою й похитала головою, нічого не сказавши. Він не відповів нам помахом руки.
Тієї ночі, коли ми кохалися — вже вдруге, впевненіше занурюючись у течію, досвідчені тепер коханці, — я побачив, що у Мері щоки мокрі від сліз.
— Що трапилося, люба?
— Нічого… але сьогодні…
— Кайє? — висловив я припущення.
— Анрі Робінсон, — відповіла вона, — котрий стільки років доглядав стару жінку, яку кохав. — І вона погладила мої плечі.
Розділ 91
Вона трохи спізнилась на сніданок, але має свіжий вигляд, умита, лише очі стомлені. Тіло в неї зовсім нове, вона сама не може його впізнати, а волосся зачесане просто, як робить зазвичай, коли поблизу немає Еме. Душа в неї не на місці. Можливо, так завжди трапляється з грішниками: вони відчувають докори сумління, й душа не дає їм спокою. Але на серці у неї безсоромно-легко, й від того ранок здається їй чудовим, а море за вікнами бачиться величезним дзеркалом. Її руки із задоволенням відчувають тонкий муслін спідниць. Беатриса безхитрісно запитує хазяйку про Олів’є, намагаючись дивитися тій прямо в очі. Старенька відповідає, що мсьє вранці пішов на прогулянку, а для Беатриси залишив конверт на столику в передпокої. Але, коли вона підходить до столика, записки там немає: непевно, він сам забрав, щоб віддати Беатрисі пізніше. Вона потім йому нагадає.
Хазяйка ставить перед нею гарячу каву з булочками, домашній пиріг з повидлом. Ця товста жінка в синій сукні, згорблена в плечах, зігнута в попереку — ровесниця Олів’є. Беатриса відчуває своєрідну образу за стару жінку, яку Олів’є міг би природним чином взяти за себе й зробити щасливою. Потім згадує маленький епізод з минулої ночі — певні пестощі, які тривали, може, дві або три хвилини, проте її шкіра досі їх не забула. Беатриса запитує, чи не знайдеться ще трохи масла, чує у відповідь «oui»,[144] вимовлене на вдиху, й відчуває на своєму плечі потиск теплої байдужої руки. Вона не може збагнути, чому почуває більшу провину перед цією чужою їй жінкою у фартуху, завжди задоволеною, ніж перед Івом — завжди заклопотаним і наразі зрадженим чоловіком. Утім, так воно є — так вона почуває.
І раптом з’являється він — Ів Віньйо. В її житті настає один з найнеймовірніших моментів. Ів, мов привид, входить до їдальні, знімає рукавички (циліндр і тростину вже залишив у передпокої) — тепер Беатриса усвідомлює, що дійсно чула звук дверей, які відчинялися, а потім зачинялися. Ів одразу заповнює собою маленький готель, усюди вона бачить пляму його чорного сюртука, посмішку крізь щілину в бороді, чує вигук «Eh, bien».[145] Він розраховував зробити їй сюрприз, але від цього сюрпризу вона мало не непритомніє. На якусь мить в її свідомості мішаються ця затишна провінційна кімната, така простенька й свіженька, і їхні кімнати в Пассі, немов її задоволення, її провина приклали його до неї — або її до нього.
— Дивись, я тебе прямо налякав! — Він скидає нарешті рукавички й підходить поцілувати її, вона ж примушує себе вчасно підвестися з-за столу. — Вибач, моя мила, мені слід було краще подумати. — На його обличчі написаний жаль. — Ти ж іще досі не одужала, як же я міг розраховувати на несподіванку? — Він з любов’ю цілує її в щоку, немов вважає, що це заспокоїть.
— Яка приємна несподіванка! — примушує себе сказати Беатриса. — А як ти зміг утекти з роботи?
— Сказав їм, що моя кохана дружина хворіє, мені неодмінно потрібно її побачити… Ні-ні, я не називав якусь страшну хворобу, але мій керівник — людина співчутлива й ставиться до мене з порозумінням, як і всі інші… — Він посміхається.
Вона не може відповісти не це нічого такого, від чого її голос не затремтів би, або такого, що приховало б її нещирість. На щастя, він такий радий бачити її, так схвильований подорожжю, що, коли вони сідають знову до її вже вистиглої кави, він доходить висновків: вона має вигляд набагато кращий, ніж він сподівався, і залізнична колія набагато краща, ніж була раніше, до того ж йому так приємно опинитися подалі від свого кабінету. Після того, як Ів помив руки, випив дві філіжанки кави, з’їв багато хліба з маслом і пирога з повидлом, він просить показати її кімнати. На кімнату для себе він зробив попереднє замовлення: не бажає зазіхати на її маленьку царину, — пояснює він, злегка потискаючи їй плече. Він такий громіздкий, такий поважний, а в той час і зраділий; густа борода акуратно підстрижена. Який же він молодий, подумала Беатриса.