— Привіт! — гукнув голосно. — Здається, нікого немає.

Я мовчала, бо не мала ані сил, ані бажання пояснювати йому, що живу тут сама. Однаково, він це миттю зрозуміє, тому що в мене була одна кімната з крихітною кухонькою, сяк-так відгородженою шафою. Ліжко правило мені й за канапу; на ковдрі були розкладені старенькі подушки — ностальгічний спогад про дитинство, а у верхній шухляді туалетного столику зберігалися тарілки, яким не вистачило місця на кухні. На підлозі лежав заяложений палас із домівки моєї тітоньки у штаті Огайо, на письмовому столі розкидані рахунки й начерки, притиснуті зверху замість прес-пап’є філіжанкою для кави. Я дивилась на це, немов уперше бачила власну кімнату, і вражалась — яка ж вона убога! Мені було дуже важливо мешкати в квартирі самій, і заради цього я погодилась на пошарпаний будинок з миршавим хазяїном.

Незнайомець допоміг мені ввійти й обережно посадовив мене на край ліжка-канапи.

— Хочете ковток води?

— Ні, дякую, — проскиглила я, пильнуючи за ним.

То був чистий сюрреалізм — щоб хтось отак перетнув мій поріг просто з нью-йоркської вулиці! Наразі єдиною людиною, яка мене відвідала, був хазяїн: він якось завітав на дві хвилини — подивитися, чому не запалюється духовка, й показав, як потрібно стусонути ногою її дверцята. А цей чоловік (я навіть не знала, як його звуть) стояв собі посеред моєї кімнати й видивлявся чогось — напевно, того, що допомогло б мені припинити блювання. Я намагалася не вдихати на повні груди.

— Будь ласка, принесіть мені з кухні тазик.

Він приніс тазик, ще й вологий паперовий рушничок — витирати обличчя, і тоді я трошки відкинулася на канапі. А гість впер руки в боки й роздивлявся мою «галерею». До неї входила чорно-біла фотографія моїх батьків, які розмовляли між собою, сидячи на ґанку нашого будинку — це фото я зробила, коли ще навчалась у школі, у старших класах. Далі йшли декілька нещодавно зроблених замальовок молочних пакетів, а завершував експозицію плакат з репродукцією муралу Дієго Рівери:[41] троє чоловіків тягнуть величезний камінь, засмаглі бронзові тіла вигинаються від напруги. Гість з хвилину вдивлявся в це зображення, а я відчула миттєвий укол розчарування: чи ж йому зовсім не цікаві мої власні малюнки? Багато хто сказав би за таких обставин: «О! Це ви самі малювали?» А він стояв і дивився лише на робітників-мексиканців Рівери, на їх скривлені від натуги обличчя й масивні тіла ацтеків. Нарешті обернувся до мене.

— Ну що, попустило вас?

— Так, — прошепотіла я, але щось у поставі незнайомця, що стояв посеред кімнати у своїх мішкуватих джинсах, з волоссям, кучері якого вигиналися, мов ті змії, знов спричинило до нападу нудоти (а може, то сталося й не через нього?). Я зірвалася з ліжка й прожогом кинулася до ванної. На цей раз мене вивернуло в унітаз, причому сидіння було підняте. Від цього я сповнилася відчуттям безпеки, я була в себе вдома. Нарешті, я блювала там, де годиться це робити.

Він підійшов під самісінькі двері ванної або дуже близько, так, що я чула, хоча й не бачила, кожний його рух.

— Хочете, я викличу «швидку допомогу»? Я маю на увазі: може, у вас щось серйозне? Можливо, ви отруїлися їжею? Ми можемо взяти таксі й поїхати до лікарні.

— У мене немає страхування, — відповіла я.

— У мене теж. — Я чула, як він переступає з ноги на ногу біля дверей.

— Моя мати не знає про це, — додала я, чомусь забажавши розповісти йому бодай дещицю про себе.

Він засміявся, і я вперше почула сміх Роберта.

— А ви гадаєте, моя мати знає?

Обережно визирнувши, я побачила, як саме він сміється — широко роззявивши рота, всі зуби бачити. Його обличчя заворожило мене.

— А це її засмутило б? — Я відшукала рушник, витерла обличчя, а тоді ще прополоскала рота рідиною для освіження.

— Напевно. — Я майже бачила, як він знизав плечима. Я вийшла з ванної і він мовчки допоміг мені дістатися ліжка знову, неначе я хворіла вже давним-давно, а він доглядав мене не перший рік.

— Не заперечуєте, якщо я залишусь ненадовго?

Із цього я зробила висновок, що йому потрібно кудись поспішати.

— Ні-ні, немає потреби. Я дійсно вже добре почуваюсь. Усе гаразд. То вже був останній раз.

— Я не лічив, — сказав він, — але здається, вам уже й нічим буде блювати.

— Сподіваюсь, я вас нічим не заразила.

— А я ніколи не хворію, — сказав він, і я йому повірила. — Ну що ж, я тоді піду, раз вам добре, але залишу вам свій номер телефону.

Він записав своє прізвище й номер на клаптику паперу, який знайшов на столі, навіть не запитавши, чи не потрібен мені цей клаптик для чогось іншого. Якось затинаючись, я назвала йому й своє ім’я та прізвище.

— Зателефонуйте мені завтра вранці й розкажіть, як почуваєтеся. Я тоді буду впевнений, що у вас дійсно все гаразд.

Я кивнула, вже готова розплакатись. Я була далеко-далеко від рідного дому, а рідний дім — одна самотня жінка, якій ніхто не допомагає, і їхати звідси туди коштувало сто вісімдесят доларів.

— Що ж, на все добре, — попрощався він. — І обов’язково випийте хоч трохи води.

Я знов кивнула, він посміхнувся мені й пішов. Мене вразило, що цей незнайомець зовсім не вагається: прийшов, допоміг, а потім пішов без будь-якої метушні. Я підвелася й оперлась о стіл, щоб кинути погляд на його номер. Почерк нагадував його самого — не дуже витончений, проте рішучий, з міцно витисненими на папері літерами й цифрами.

Наступного ранку я вже почувалася майже добре, тож зателефонувала йому. Себе я запевняла, що телефоную тільки для того, щоб подякувати.

Ми з Робертом прожили в Нью-Йорку майже п’ять років. Досі не второпаю, куди сплив той час. Колись я читала, буцімто існує така можливість, що всі-всі події зберігаються десь у всесвіті. Історія будь-якої людини — я хочу сказати, геть усе, що з людиною трапилось — згорнута десь у звивинах і чорних дірках часу й простору. Я щиро сподіваюсь, що ті п’ять років мають десь зберігатися. Не впевнена, що мені хочеться, аби зберігся весь час, який ми провели разом, тому що були й жахливі речі, вже під кінець — але той час у Нью-Йорку… нехай би зберігся. Пізніше я відчула, що той час промайнув мов одна мить, адже коли ми разом жили в Нью-Йорку, я була впевнена, що все так і йтиме далі, без упину й кінця, поки не стала сама трохи дорослішою. Це було ще до того, як я зажадала дітей, зажадала, аби Роберт знайшов собі постійну роботу. Тоді ще кожний день здавався чудовим і хвилюючим, або обіцяв виявитися хвилюючим.

Оті п’ять років стали наслідком мого дзвінка Робертові в той день, коли почувалася вже добре — і того, що розмовляла з ним досить довго, аж поки він не сказав, що вони з друзями збираються наступного вечора до свого факультету мистецтв на спектакль, а я можу до них приєднатись, якщо бажаю. Не те, щоб він дійсно мене запросив, але можна було вважати й так. Це також було дуже близько до того, як уявляла собі вечори в Нью-Йорку, коли щойно приїхала туди з Мічигану. Тож я погодилась. Звичайно ж, спектакль виявився геть незрозумілим: натовп студентів факультету читав рядки прямо з тексту, який під кінець вони пошматували на клапті, а тоді заходилися розмальовувати обличчя глядачів у першому ряду білою та зеленою фарбами, у задніх же рядах майже нічого цього не було видно. Там я й сиділа, розглядаючи потилицю Роберта: він сидів дещо ближче до сцени й напевно забув притримати для мене місце поруч із ним.