Потім, знову схилившись над книжковими полицями, я побачив таки щось на стіні — не картину, не малюнок, а просто цифри, надряпані олівцем, і кілька слів — поряд з поличками, так що побачити цей напис від дверей було неможливо. Спочатку в мене майнула думка, що то може бути зріст і вік дітей Роберта, дати, коли вони досягли певного зросту, але написано було занадто низько навіть для маленької дитини. Я присів за книжками, все ще тримаючи в руці том «Сера й парижани». Написано було дійсно олівцем, дуже м’яким — такий не залишає чіткого сліду. Я вдивлявся як міг. «1879». І після цього — два слова: «Етрета.[48] Радість».

Я перечитав ще раз і ще. Цифри й літери виглядали кострубатими: йому потрібно було розтягтися на підлозі, щоб їх нашкребти, та все одно зробити напис чітким і красивим було надто важко. Свої довгі ноги Роберт мав зігнути в колінах і підняти догори, мов дитинча, так затісно було в його кабінеті. Чи цей напис, більше схожий на пляму, зробив хтось інший? Я вирішив, що завитки в «Е» та «Р», а також довге «д» схожі на почерк Олівера — такий самовпевнений, з великими літерами, як і на тих нотатках для пам’яті й на сплачених рахунках. Тоді я витяг з кишені чернетку листа й приклав до напису для порівняння. Літера «д» точно була та сама, як і твердо виписане, коротке «т». Чому дорослий чоловік, до того ж такий високий, мав би лягати на підлогу, аби щось написати на стіні свого робочого кабінету?

Я дбайливо повернув листа до схованки в своїй кишені (він уже нагрівся від тепла мого тіла) й заходився розшукувати будь-який чистий клаптик паперу. Згадав жовті зошити на дні нижньої шухляди, поліз, видрав звідти аркуш і старанно скопіював на ньому напис, зроблений на стіні. Слово «Етрета» видавалося знайомим, та однаково я перевірю пізніше за словником.

Пошуки паперу наштовхнули мене ще на одну думку: я взявся за кошик для непотрібних паперів — може, щось і там знайдеться? Рився й поглядав щохвилини на двері. Цікаво, хто так напхав цей кошик — Роберт або ж Кейт? Мабуть, Кейт, це ж вона наводила тут лад. Там були ще клаптики з його почерком, а також з якимись карлючками, деякі розірвані навпіл — то могли бути етюди оголених моделей, а може й просто мазанина від нічого робити — нарешті, хоча б щось свідчило, що тут жив художник! Жодна з нотаток Олівера, зроблених ним для себе, мені ні про що не говорила: кожна з кількох слів, до того ж записи про суто практичні справи. Я перегорнув чергову таку нотатку: «Взяти вина й пива на вечір завтра». Я не наважився забрати щось із цього собі: Кейт почула б шурхіт у мене в кишенях, то було цілком вірогідно й дуже принизливо. А якщо й ні, я сам би чув той шурхіт, і мені було б ніяково. Вистачить і одного сорому — я намацав листа в своїй куртці. «Ти весь час була зі мною, музо моя». Хто була ця муза? Кейт? Жінка з його портретів у «Ґолденґров»? Загадкова Мері?

Схоже, що так. І, можливо, Кейт розповість про неї, якщо я запитаю обережно, щоб не виявляти свого інтересу відверто.

Швидко пробігся рештою книжок, беручи по декілька одразу, весь час прислухаючись до дверей. Знайшов хіба що чисті вузькі смужки паперу, використані як закладки — на улюблених сторінках, а можливо, вони позначали якийсь абзац тексту або репродукцію, потрібні Роберту в його викладацькій праці. Одна така смужка лежала на кольоровій репродукції «Олімпії» Мане. Багато років тому в Парижі я бачив оригінал. Прибрав закладку — Олімпія дивилась на мене, оголена й відверто безжурна. За книжками на верхній полиці я знайшов довгу білу шкарпетку, зім’яту в жмуток. Більше шукати не було де, хіба що зняти килим. Позаглядав за полиці й стіл, іще раз поглянув на той напис на стіні. Етрета — це французьке слово, географічна назва. Що ж такого відбувалося у Франції 1879 року, якщо назва й дата пов’язані між собою, принаймні, в уявленні Роберта? Спробував згадати, але у французькій історії я ніколи не був добре обізнаний, а те, що вчив на уроках з історії західної цивілізації, швидко забув після школи. Хіба не тоді була Паризька Комуна?[49] Чи це трапилося раніше? А коли барон Осман[50] розробив план великих бульварів у Парижі? У 1879 році імпресіонізм вже існував і процвітав, нехай його й критикували з усіх боків, — це я пам’ятав зі своїх візитів до музеїв і прочитаної якось випадково книжки. Тож можливо, це був рік миру й добробуту?

Я відчинив двері кабінету, радий, що Кейт не вдарила мене ними з іншого боку. Після напівтемряви кабінету кухня видавалася неприродно яскравою: сонце визирнуло з-за хмар, і на деревах заіскрилися крапельки води. Отже, поки я переривав папери в кабінеті Роберта, на вулиці йшов дощ. Кейт стояла біля кухонного столу, струшуючи в полумиску салат. На ній поверх гольфа й джинсів був синій кухарський фартух, обличчя розчервонілось. Тарілки — блідо-жовтого кольору.

— Сподіваюсь, вам подобається лосось, — сказала вона так, немов підбивала мене посперечатися.

— Подобається, — сказав я чисту правду. — Я його дуже люблю. Але я й гадки не мав, що завдаю вам такого клопоту цим ленчем. Спасибі вам велике.

— Для мене це не клопіт. — Вона викладала скибочки хліба у вистелений серветкою кошик. — Мені тепер нечасто доводиться готувати для дорослих, а малюки не їдять багато, хіба що макарони із сиром та шпинат. На моє щастя, їм дійсно подобається шпинат. — Вона обернулася й посміхнулась мені, а мене вразила дивність ситуації: ось колишня дружина мого пацієнта, жінка, з якою я познайомився дві-три години тому, жінка, якої майже зовсім не знаю і якої дещо побоююся, й вона готує мені їсти. Посмішка в неї була приязна, невимушена, і наче зближувала нас. Мені захотілося похилити винну голову.

— Спасибі, — повторив я.

— Можете віднести ці тарілки на стіл, — наказала вона, подаючи мені тацю своїми тендітними руками.

Після ленчу, який проходив у мовчанні (втім, у приязному мовчанні, як мені здалося), Кейт сказала, що їй скоро потрібно братися за роботу. Я зрозумів натяк і відкланявся, але перед тим ми домовилися про зустріч наступного ранку. Вона зачинила за мною великі парадні двері, тож коли я обернувся на доріжці, вона все ще дивилась крізь віконце мені вслід. Посміхнулась до мене, потім нахилила голову, немов ховаючи ту посмішку, махнула рукою та зникла, перш ніж я встиг махнути у відповідь. Цегляна пішохідна доріжка яскравіла від дощу, і я обережно перейшов на під’їзну алею з гравію. Сідаючи в машину, доторкнувся до нагрудної кишені, пересвідчився, що аркушик паперу досі там.

І все ж на серці у мене чомусь був такий смуток, якого я давно не відчував. Коли я зустрічався зі своїми пацієнтами, це завжди траплялося в звичайному оточенні лікарського кабінету або в нав’язливо-бадьоро обставлених палатах «Ґолденґров». Тепер же я мав бесіду з жінкою, яка була самотньою — не просто самотньою, а ще й настільки пригніченою, що мала всі підстави сама зробитися моєю пацієнткою. Натомість я побачив цю жінку в оточенні її власного життя: того велетня-гостролиста біля вхідних дверей, клумб із квітучими тюльпанами, меблів, що залишила їй у спадщину бабуся, запаху лосося й кропу в кухні, а за плечима в неї маячила руїна життя її чоловіка, це впадало в око відразу. І все ж вона була ще здатна посміхатися, прощаючись зі мною.