Кейт поставила філіжанку, окільцьовану візерунком з ягід ожини, на стіл біля себе і розвела руками, немов прохаючи в мене дозволу трохи помовчати. Я кивнув і одразу розслабився; чи дійсно на її очах заблищали сльози?

— Давайте зробимо перерву, — запропонувала вона, хоча, як на мене, то розповідь і без того перервалась. Тільки сподівався, що Кейт все ж не припинить її остаточно. — Хочете поглянути на студію Роберта?

— А він багато працював удома? — цим запитанням я намагався приховати своє палке бажання погодитися на пропозицію.

— Так, він працював і вдома, і в коледжі, хоча на роботі, зрозуміло, більше.

На другому поверсі, прямо над передпокоєм, була невеличка бібліотека, заслана побляклим килимом, вікна виходили на просторий лужок. Знов романи, збірки оповідань, енциклопедії. В одному кінці приміщення стояв стіл з приладдям для малювання, олівцями у високій склянці, розкритим великим зошитом — здається, хтось зробив начерк вікна. Можливо, нарешті бодай це залишилося від Роберта в його будинку? Але Кейт вже перехопила мій погляд.

— Тут я працюю, — лаконічно пояснила вона.

— Ви, напевно, багато читаєте, — насмілився зауважити я.

— Дійсно. Роберт, наприклад, завжди казав, що я витрачаю на читання надто багато часу. А більшість цих книжок належала ще моїм батькам.

Виходить, і книжки ці — її, а не його. Я помітив двері, що вели до кількох кімнат — деякі зачинені, інші ж відчинені, крізь них можна бачити акуратно прибрані ліжка. В одній з кімнат я врешті побачив дитячі іграшки, розкидані пустотливо по підлозі. Кейт відчинила одну з кімнат і запросила мене ввійти.

Тут іще відчувався запах розчинників для олійних фарб, як і запах самих фарб. Подумки я здивувався: як така турботлива хазяйка, якою мені здалася Кейт (охайніша навіть за мою маму), могла терпіти цей запах на другому поверсі, де розташовані спальні? Напевно, їй подобався цей запах, як і мені самому. Ми ввійшли до студії мовчки; щось у цій кімнаті нагадало мені цвинтар. Художник, який працював тут зовсім нещодавно, був живий, але зараз він знаходився далеко звідси, лежав, роздивляючись стелю в палаті психіатричного лікувального центру. Кейт підійшла до великих вікон, закритих складаними віконницями, відчинила їх, і до студії полинуло сонячне світло, за яке Роберт Олівер, напевно, й уподобав саме цю кімнату. Воно заяскріло на стінах, на прибраних до одного кутка полотнах, на довгому столі, на бляшанках з пензлями. І висвітився висувний мольберт з майже закінченою картиною, від погляду на яку в мене перехопило подих.

Крім того, стіни були щільно вкриті репродукціями картин — здебільшого листівками, які продають у музеях; там була вся історія західного мистецтва. Десятки цих картин були мені знайомі, але чимало було й таких, які я не впізнавав. Куди не поглянь — всюди обличчя, фрукти, кораблі, собаки, руки й груди людей, гуси, вази, будинки, забиті фазани, мадонни, вікна, капелюхи, дерева, коні, дороги, святі, вітряки, солдати, діти. Переважали картини імпресіоністів. Я легко вирізнив безліч творів Ренуара, Дега, Моне, Морізо, Сіслея, Пісарро, хоча там було багато інших, що належали, без сумніву, імпресіоністам, але я бачив ті картини вперше.

Сама студія виглядала так, немов хазяїн залишив її зненацька: на столі все ще лежали перемащені фарбами пензлі (гарні пензлі, дарма пропадають) і заплямована ганчірка. Він навіть не прибрав за собою — це мій пацієнт, який у психіатричній лікарні приймав душ і голився щодня. Сонце осяяло піщане волосся його колишньої дружини, що стояла посеред кімнати, освітило красу обличчя, на якому вже почала в’янути молодість, і мені здалося, що вона чимось розгнівана.

Поглядаючи крадькома на неї, я наблизився до мольберта. Звідти дивилася знайома героїня Роберта, жінка з чорнявими кучерями, червоними вустами й сяючими очима. На ній було просторе гофроване вбрання блакитного кольору, що могло виявитися і старомодним пеньюаром або халатом, а її біленька ручка притримувала це вбрання на грудях. То був живий, романтичний портрет, вельми чуттєвий; він не виглядав сентиментальним лише завдяки своїй відвертій еротичності: вигин однієї груді виднівся з-під руки, якою жінка намагалася втримати своє вбрання. На мій подив, у тій руці, що затискала одяг, був і пензель, умочений у синю кобальтову фарбу, — немов художник відбив на полотні той момент, коли вона потяглася до свого власного полотна. Фоном слугувало, здається, освітлене сонцем вікно в кам’яній рамі, з маленькими ромбами скляних шибок. А за вікном, у далечині, виднілася безмежна водна блакить і хмари над океаном. Решта фону — кімната, в якій працювала жінка, — не була закінчена, у верхньому правому кутку залишився чистий клапоть полотна.

Обличчя було мені вже добре знайоме, як і чудове живе кучеряве волосся, проте на цьому портреті були дві відмінності від того образу, який без упину малював Роберт у палаті «Ґолденґров». По-перше, сам стиль роботи, цілком реалістична манера живопису: тут Роберт відмовився від звичаю робити час від часу грубі мазки — його сучасної версії стилю імпресіоністів. Картина вищою мірою реалістична, місцями вона наближалася до фотографії — наприклад, текстура шкіри була гладенька, як на полотнах пізнього середньовіччя, коли увага приділялася тонкій передачі поверхні. Мені це нагадало детальні жіночі портрети, написані прерафаелітами:[58] тут була така сама міфологічна атмосфера — з просторим вбранням, міцною статурою жінки та її шляхетністю. Декілька чудових чорних локонів не затуляли її щік та шиї. Мені спало на думку: а чи не писав він цю картину дійсно з фотографії? Втім, хіба Роберт з тих художників, що користуються фотографіями?

Друга річ, яка збентежила мене — краще сказати, приголомшила — це вираз обличчя моделі. На тих малюнках, які Роберт робив у лікарні, жінка виглядала серйозною, навіть похмурою, принаймні задумливою, а часом, як я вже розповідав, і сердитою. На цьому ж полотні, яке зберігалося більшість часу, напевно, у темряві, вона сміялася! До того я ще ніколи не бачив, як вона сміється. Незважаючи на те, що жінка була напівоголена, то був не безглуздий регіт, а веселий сміх чистої радості, любові до життя з почуттям гумору — прекрасні вуста рухалися так природно, відкриваючи перли зубів, а очі променилися веселощами. На полотні вона виглядала зовсім, аж до жаху, живою. Здавалося — ось-ось, і жінка рушить з місця. Коли дивишся на картину, відчуваєш бажання простягти руку й торкнутися її живої шкіри — саме так: нестримно бажаєш наблизитися до неї, щоб її сміх лунав тобі просто у вуха. Сонячні промені заливали картину. Мушу визнати: я бажав цю жінку. То був шедевр, один з найкраще задуманих і найкраще виконаних сучасних портретів, які я бачив на власні очі. Хоча він і не був завершеним, я з першого погляду збагнув, скільки часу на нього пішло — довгі тижні, місяці. Так, місяці.

Я обернувся до Кейт і не міг не прочитати відрази на її обличчі.

— Вам теж сподобалось, я бачу, — промовила вона крижаним тоном. Поряд з пані на картині Кейт виглядала якоюсь маленькою, постарілою, навіть зіщуленою. — Ви гадаєте, мій колишній чоловік — талановитий художник?

— Поза сумнівом, — відповів я. Мимоволі я понизив голос, немов Роберт міг стояти десь за нашими спинами й прислухатись — я не забув, яке невдоволення з’являлося в нього на обличчі кожного разу, коли я намагався обговорювати його малюнки й картини. Це колишнє подружжя, можливо, тепер розділено важким минулим, але дивитися з такою зневагою вміли вони обоє, тут і сперечатися немає про що. А цікаво, чи дивилися вони коли-небудь з таким виразом одне на одного? Кейт вдивлялася в жінку, яка виглядала такою на диво живою, а у тієї погляд, сяючий веселощами, був спрямований кудись убік від нас. Мене раптом охопило відчуття того, що вона шукає Роберта Олівера, свого творця, і теж бачить його десь за нашими спинами. Я ледь утримався, щоб не обернутися. Це нервувало, і я майже не шкодував, коли Кейт знов зачинила вікна й закрила їх віконницями, так що пані на портреті сміялася тепер знов у напівтемряві. Ми залишили студію, Кейт зачинила двері. Коли я вже наберуся сміливості запитати у Кейт, хто ж, власне, та жінка на портреті? З якої моделі він писав її? Але слушну мить я вже проминув. Якщо спитаю зараз, то вона може взагалі припинити свої розмови зі мною — ось чого я побоювався.