Не могла уявити собі нічого гіршого, ніж цей вираз провини на його обличчі, те, як він уникав мого погляду, але за мить сталося ще страшніше — він підвів очі, а мене, здавалося, взагалі не бачив, дивився в якусь точку за моїм плечем. І одразу погляд його пом’якшав. Це було страхітливо, я з жахом відчула, немов хтось нечутно з’явився у дверях за моєю спиною. У мене насправді волосся почало ставати дибки. Я примушувала себе не обертатися, а він тим часом дивився, не бачачи нічого навколо себе, дивився так лагідно… Раптом я злякалася того, про що можу довідатися ще. Якщо він закохався в якусь іншу, я й без того невдовзі довідаюся. Мені хотілося лише одного: лягти в ліжко, обійняти свою дитину й заснути.

Я пішла з кухні. Якщо він втратить роботу через власну безвідповідальність, переїду знов до матусі й житиму з нею в Анн-Арборі. Народиться дівчинка, і ми всі троє, три покоління жінок, житимемо тихо й спокійно, піклуватимемося одна про одну, доки вона не зросте й не зможе знайти собі кращої долі. Пішла у спальню, лягла (ліжко застогнало під моєю вагою) й натягла на себе теплу ковдру. Сльози жалю до себе потекли з очей, покотилися по щоках, я витирала їх рукавом.

За кілька хвилин почула, що Роберт підійшов до спальні, й заплющила очі. Він присів на краєчок ліжка, від чого те провисло ще дужче.

— Пробач мені, — вимовив він. — Я не хотів поводитися брутально. Просто заняття в коледжі й робота ночами виснажили мене остаточно.

— Чого ж ти тоді не зупинишся, не перепочинеш? — запитала я. — Я тебе більше не бачу вдома. А втім, здається, ти більше спиш, ніж працюєш. — Крадькома подивилася на нього. Обличчя знов виглядало нормально. Я подумала, що той дивний вигляд мені примарився.

— Сплю, але не вночі, — відповів Роберт. — Ночами не можу спати. Я натрапив на багатий матеріал, дуже багатий, і мені необхідно використати його весь, без залишку. Я мрію про нову серію картин, велику кількість портретів, і просто не можу спати, доки не завершу принаймні кілька з них. А потім я втомлююся, мені потрібно заснути. Здається, я три ночі не спав.

— Ти міг би спинитися, — повторила я. — Все одно, коли народиться дитина, будеш змушений спинитися. — І подумки додала: «А це може статися кожної хвилини». Але вголос не сказала — бодай не наврочити чого!

Роберт погладив мене по голові.

— Так, — погодився він, а голос звучав відсторонено, і я відчула, що він знову поринув у свої мрії. Деякі мої приятельки, в яких були маленькі діти, розповідали, що чоловіки часом «з’їжджають з глузду» перед народженням дитини, й сміялися, начебто в тому не було нічого серйозного. «Але коли вони побачать ту дитину…» — додавали звичайно, і всі дружно піддакували. Ясно, що перший погляд на дитину здатен був усе залагодити. Можливо, й Роберт прийде до тями. Зробиться «жайворонком», малювати буде в слушний час, без проблем залишиться на роботі, а спати лягатиме в один час зі мною.

Ми ходитимемо на прогулянки з коляскою, а ввечері разом укладатимемо дитину спати. Я знов повернуся до живопису, ми зможемо робити це по черзі: один доглядає дитину, інший малює. Можливо, ми певний час триматимемо дитину в нашій кімнаті, а другу спальню використаємо під мою студію.

Я міркувала, як поділитися з Робертом цими думками, як попросити його про це, але почувалася надто стомленою, щоб відшукувати необхідні слова. Крім того, якщо він не збирається з власної волі робити всі ці речі разом зі мною й заради мене, тоді який же з нього батько? Мене вже не раз непокоїло те, що він ніколи не знав, скільки в нас грошей — чи багато, чи мало (а частіше за все їх було занадто мало) — або коли потрібно сплачувати рахунки. Я завжди сплачувала їх сама, облизуючи марки й наклеюючи їх рівно у верхньому кутку конверта з почуттям виконаного обов’язку, хоча й розуміла: коли адресат перетворить чеки на готівку, на нашому банківському рахунку майже нічого не залишиться. Роберт стис моє плече.

— Піду закінчувати картину. Гадаю, завтра можна її завершити, якщо я попрацюю як слід.

— Вона студентка? — спитала я відчайдушно, побоюючись, що пізніше вже не насмілюся запитати.

Його це запитання, здається, не налякало. Він взагалі не зрозумів, про що я питаю, й не відчував будь-якої провини.

— Хто?

— Жінка з картини, що на горищі. — І знов я примушувала себе промовляти слова, вже шкодуючи про свої запитання. Сподівалася, що він не відповість.

— A-а. Я не використовую модель, — сказав він. — Просто намагаюся уявити її собі. — Це звучало дивно: я не вірила йому, але й не схоже було, що він бреше. Зі страхом збагнула, що відтепер буду вдивлятися в обличчя всіх молодих дівчат з коледжу, в усіх, хто має кучеряве волосся. Втім, навіщо? Він же малював її, коли ми ще не залишили Нью-Йорк, принаймні, у той час, коли ми від’їжджали. У тому, що обличчя — те саме, не було жодного сумніву.

— Найважче там — вірно передати її вбрання, — зауважив Роберт за хвилину. Він насупився, почісував собі лоба, потирав носа — цілком нормальний, розгублений, задумливий. Боже мій, подумалося мені, я стаю шизофренічкою. Він же художник, справжній художник, зі своїм особливим баченням світу. Він пише те, що йому хочеться, що спадає йому на думку, а результати досі були блискучими. Ніщо не свідчить, буцімто він спить зі студенткою або з якоюсь моделлю в Нью-Йорку. Він навіть не їздив туди з того часу, як ми оселилися тут. І чого сумніватися, чи вийде з нього добрий батько?

Він підвівся, схилився зі своєї висоти до мене, поцілував, дійшов до дверей і зупинився.

— Зовсім забув тобі сказати: кафедра обрала мене для персональної виставки на факультеті. Взагалі, всім надають таке право по черзі, але я не гадав, що мене оберуть так швидко. Виставка проходитиме у міському музеї. А заодно мені підвищують заробітну плату.

Я підвелася на ліжку.

— Це ж чудово! А ти мені не сказав!

— Я тільки вчора дізнався про це. Може, позавчора. Я хочу, щоб ця картина була на виставці обов’язково, тож потрібно її закінчити. Можливо, і всю серію вдасться зробити.

Він пішов, а я лежала усміхнена й ще півгодини все підтягала ковдру. Напевно, я заслужила сон, як і Роберт.

Коли наступного разу я піднялася на горище в пошуках Роберта, то побачила, що він зішкріб з полотна геть усе, що було намальовано, й приготувався до нової картини — може, йому врешті не сподобалась ота сукня з червоними стрічками? У мене було враження, нібито я вдруге вигадала її обличчя, на якому ясно була написана сумовита любов до нього.

18 грудня

Mon cher oncle et ami!

Як же добре, що Ви вчора прийшли, щойно починався дощ, а він завжди віщує нудний вечір. Як чудово було бачити Вас і слухати Ваші розповіді! А сьогодні знову дощить! Шкода, що я не вмію написати дощ — як це взагалі можна зробити? Мсьє Моне, без сумніву, спромігся на таке. А в кузини Матильди, яка захоплюється всім японським, у вітальні є серія гравюр — французькі художники можуть лише мріяти з ними зрівнятися. Можливо, в Японії дощ веселіший, ніж у Парижі? Я була б така щаслива, якби знала, що моєму пензлю підвладна вся природа, як пензлю Моне — нехай деякі люди й ставляться вороже до нього, його колег та їх експериментів у мистецтві. Разом з ними виставляє свої картини подруга Матильди, Берта Морізо — Ви про це, напевно, знаєте, і взагалі вона вже досить добре відома (на публічних виставках вона носить надто відкриті вбрання; що ж, це потребує певної сміливості). Краще б скоріше знову пішов сніг, але цього року найкрасивіша пора зими чомусь не поспішає до нас.

На щастя, сьогодні вранці прийшов лист від Вас. Як ласкаво, що Ви написали не тільки татусеві, а й мені теж. Я не заслуговую на Ваші доброзичливі слова про мої успіхи, але «студія на веранді» дійсно багато чого мені дає. Я проводжу там час, коли татусь спить. Із сьогоднішньою поштою також прийшов лист від Іва: він мусить затриматися у справах і повернеться до Парижа не раніше, ніж за два тижні. Це вельми неприємна новина для нас, особливо для татуся. Напевно, краще взагалі не мати дітей, як у нас з Івом, аніж мати одну-єдину дитину, як у мого свекра, коли так любиш ту дитину, а вона весь час має виїжджати кудись далеко від дому. Я співчуваю татусеві; ми сидимо біля каміна, тримаємося за руки й читаємо вголос нашого улюбленого Війона.[61] Його рука стала такою слабкою, що могла б слугувати Леонардо або комусь із давньоримських скульпторів для етюду «похилий вік». Як чудово, що Ваше велике полотно просувається вперед, а Ваші статті знайдуть тепер ширшу аудиторію читачів — я мушу наполягати на своєму праві пишатися цим, як і кревні родичі. Будь ласка, прийміть найщиріші поздоровлення відданої Вам племінниці

Беатриси
вернуться

61

Війон (справжнє прізвище — де Монкорб’є), Франсуа (1431 — після 1463) — видатний французький поет пізнього Середньовіччя.


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: