Повільно я ввійшла до його студії й поглянула на мольберт. Жінка була там. Мені здавалося, я призвичаїлася до неї, до її присутності в нашому житті. Над цим полотном він працював уже декілька тижнів. На картині вона була сама, обличчя ще не домальоване повністю, але я була здатна самостійно заповнити приблизно окреслений овал належними рисами. Вона стояла біля вікна, одягнена у напівпрозору вільну сукню світло-блакитного кольору. В одній руці тримала пензель. За день чи два почне посміхатися йому або дивитися на нього серйозно, уважно, а чорні очі засяють коханням. Я вже почала була вважати її плодом уяви, вигадкою, частиною того внутрішнього бачення, яке рухало його талант. Я довіряла йому, надмірно довіряла, а виявилося, що інтуїція не обманювала мене від самого початку. Вона була справжньою, і він писав до неї листи.

Раптом у мене з’явилося бажання розгромити цю кімнату, пошматувати його зошити для малюнків, скинути на підлогу ту незакінчену пані, залити фарбами й потоптати ногами, розірвати репродукції й безладно наліплені на стіну листівки. Зупинила мене трафаретність такого способу дій — принизливо чинити, як ревнива дружина в кіно. А також певна підступність, хитрощі, що отрутою проникли в мій мозок: я ж можу більше дізнатися, якщо Роберт не знатиме про те, що мені відомо. Я поклала клаптик паперу на свій письмовий стіл, уже вирішивши переписати цього листа для себе, а оригінал покласти назад на підлогу біля незачинених дверей — про всяк випадок, якщо він згадає й почне розшукувати. Уявила собі, як він нахиляється й питає себе: «Як! Я загубив це? Мало не піймався!» А потім покладе листа до кишені або до шухляди свого столу.

Це наштовхнуло мене на думку. Я обережно пройшлася по шухлядах його столу, акуратно, мов архівіст-фахівець, покладаючи на місце все, що брала: великі графітні олівці, сірі гумки, касові чеки за олійні фарби, напівз’їдену шоколадку. В дальньому кутку одної шухляди — листи, написані незнайомим мені почерком, відповіді на його листи, як той, що я знайшла. «Дорогий Роберте! Милий Роберте! Любий мій Роберте! Згадувала про тебе сьогодні, коли працювала над новим натюрмортом. Як ти гадаєш, варто взагалі писати натюрморти? Навіщо писати те, що виглядає таким мертвим? Я думаю, як вкласти уві щось життя лише рухами своєї руки, думаю про ту загадкову силу, що прохоплюється, подібно до електричного струму, між тим, що бачиш, і оком, потім перетікає в руку, в пензель і далі… А потім знову потрапляє до ока. Здається, все зводиться до того, що бачиш — правда? Бо якою вправною не була б рука, вона не здатна покращити те, що бачиться неясно. Мені потрібно зараз бігти на заняття, проте я весь час думаю про тебе. Я кохаю тебе, й ти це знаєш. Мері».

Руки в мене тремтіли. Почало нудити, вся кімната круг мене немов дрижала. Отже, довідалася її ім’я та здогадалася, що вона має бути студенткою — можливо, викладачем факультету, але в такому разі я б, напевно, впізнала ім’я. Їй потрібно бігти на заняття. У коледжі повно студентів, яких я не знала й навіть ніколи не бачила, не могла побачити усіх навіть тоді, коли ми там жили. А потім згадала той етюд, який знайшла у нього в кишені, коли ми переїжджали до Ґрінхіла кілька років тому. Значить, це тягнеться вже так давно! Напевно, він познайомився з нею ще в Нью-Йорку. З того часу він декілька разів подорожував на північ, в тому числі на цілий семестр — то що ж, він їздив туди, щоб мати нагоду бачитися з нею? Саме тому він погодився на довгий від’їзд, відмовився брати нас із собою? Зрозуміло, вона теж була художницею, студенткою факультету мистецтв, фахівцем, справжнім художником. Він же сам малював її з пензлем у руці. Звичайно ж, художниця, як і я сама багато років тому.

І все ж таки Мері — звичайне ім’я, дуже розповсюджене; його можна зустріти в казках і дитячих віршиках, так звали й матір Ісуса. А також шотландську королеву[78] й зовсім не схожу на неї Марію Криваву,[79] а ще була Марія Магдалина. Ні, ім’я не гарантувало ані невинності, ані наївності. Почерк, як у підлітка, літери великі, проте спритно написані, без помилок, фрази побудовані людиною, яка звикла до роздумів, часом її думки вражають, висловлені не без почуття гумору, іноді дещо цинічно. Час від часу вона дякувала йому за малюнок або прикладала до листа власний вдалий етюд. Один такий займав цілу сторінку, на ньому зображені люди, що сидять у кафе за кухлями пива й чашками чаю. На одному листі стояла дата — кілька місяців тому, але на більшості дати не були позначені, й жодного конверта. Якось він додумався викидати їх, а можливо, відкривав конверти не вдома й просто викидав їх, а самі листи носив без конвертів у кишені — декілька були потерті, немов їх довго носили в кишені. Вона не згадувала про їхні зустрічі, не писала, що хоче побачити його, лише одного разу згадала, як вони цілувались. Більше в листах не було нічого насправді сексуального, хоча вона скаржилася часто, що сумує за ним, кохає його, весь час мріє про нього. Одного разу вона назвала його «недосяжним», з чого випливало, що нічого серйозного між ними, цілком можливо, й не існувало.

Утім, все могло трапитися, якщо вони кохають один одного. Я поклала листи на місце. Саме Робертів лист засмутив мене більш за все, проте інших листів від нього я не розшукала, лише листи від неї. І я не знайшла більше нічого ані в студії, ані в його кабінеті, нічого не знайшла в його другому піджаку, й у машині, яку я теж обшукала того ж вечора — нібито забула там ліхтарик у бардачку — нічого. І він не стежив, що й як я шукаю, взагалі не звернув на те уваги. Грався з дітьми, посміхався за обідом, виглядав бадьорим, але думками був десь далеко, бачила по очах. У тому й річ, і це мене переконало.

Посварилася я з ним наступного дня. Дочекалась, коли матуся піде на прогулянку з дітьми, й попросила його затриматися на кілька хвилин, тому що знала: у той день заняття в нього починалися лише після обідньої перерви. Листи я заховала до серванта в їдальні, за винятком лише того, що був написаний Робертовим почерком (той поклала в кишеню), і змусила його присісти за стіл, поговорити. Йому кортіло скоріше йти до коледжу, але він застиг, коли я спитала, чи знає він, що мені все відомо. Насупився. Втім, тремтів не він, а я — чи від обурення, чи з переляку, навіть не знаю.

— Про що ти кажеш? — Його похмурий вигляд був непідробним. Одягнений він був у щось темне, й на мене одразу вплинула його краса, як то вже бувало не раз у минулому: королівська статура, вольове обличчя.

— Питання перше: ти бачишся з нею в коледжі? Кожного дня бачишся? Може, вона приїхала сюди з Нью-Йорку?

Він відкинувся на спинку.

— Бачусь у коледжі — з ким?

— З тією жінкою, — звинуватила його я. — З жінкою, що є на всіх твоїх картинах. Вона позує тобі тут, у коледжі, чи в Нью-Йорку?

Він починав сердитися.

— Про що мова? Мені здавалося, ми все вже з’ясували щодо цього.

— Ти бачишся з нею кожного дня? Чи вона надсилає тобі листи здалеку?

— Мені — листи? — Виглядав він приголомшеним — без сумніву, відчуваючи свою провину.

— Можеш не відповідати. Я знаю, що надсилає.

— Знаєш, що надсилає? Що саме ти знаєш? — У його очах тепер палав гнів, змішаний з розгубленістю.

— Я все знаю, тому що знайшла її листи до тебе.

Зараз він дивився на мене так, немов йому бракувало слів, неначе він дійсно не знав, що сказати. Нечасто я бачила його таким спантеличеним — принаймні, коли йшлося про реакцію на зовнішній світ, а не на те, що він відчував у собі самому. Він поклав руки на стіл, поряд з пачкою порошку, яким матуся полірувала меблі.

— То ти знайшла листи від неї до мене?

Дивна річ: у його голосі не чутно було сорому. Якщо мені потрібно було б описати його обличчя й голос у ту хвилину, то мусила б сказати, що він виглядав одразу нетерплячим, стривоженим і оптимістичним. Мене це розлютило: щось у його тоні підказувало, що він кохає її до нестями, кохає навіть саму згадку про неї.