Я попрощався з Кейт, висловивши їй щиру подяку й несучи у своїй валізці нотатки про наші бесіди. Вона сердечно потисла мою руку, але водночас відчула полегшення від того, що я прощаюся з нею. Трохи не доїжджаючи до центру міста, я зупинився біля кав’ярні, але з машини не вийшов, а витяг свій мобільний телефон. Шукати довелося недовго. Телефоністка у Ґрінхільському коледжі відповідала мені доброзичливо, без офіціозу. Було чути якесь хрупання, неначе вона їла ленч на робочому місті. Я попросив з’єднати мене з факультетом мистецтв, а там знайшов таку ж доброзичливу секретарку.

— Вибачте, що телефоную так несподівано, — сказав я. — Мене звуть доктор Ендрю Марлоу. Я готую статтю про одного з ваших колишніх викладачів, Роберта Олівера, для часопису «Арт ін Америка». Ваша правда. Так, мені відомо, що він тут більше не працює — я вже брав у нього інтерв’ю у Вашингтоні, округ Колумбія.

Відчув, що на лобі виступили краплі поту, хоча до цієї миті був абсолютно спокійний. Даремно я згадав назву конкретного часопису. Чи відомо в коледжі, що Робер'т був заарештований, а потім госпіталізований — ось у чому питання. Сподівався на те, що про пригоду в Національній галереї писали здебільшого вашингтонські газети. Згадував Роберта, що простягся на ліжку, немов повалений колос, закинувши руки за голову, ногу на ногу, й дивиться на стелю. «Можете розмовляти, з ким вам заманеться».

— Сьогодні опинився проїздом у Ґрінхілі, — бадьоро продовжував я розмову. — Розумію, що заявився без попередження, але можливо, хтось із колег знайде кілька хвилин, щоб посидіти й побесідувати зі мною — сьогодні вдень або завтра вранці, — проаналізувати його роботи. Так. Дякую.

Секретарка відійшла й напрочуд швидко повернулася — я уявив собі велику студію завбільшки зі склад, у вишуканому стилі, де вона могла відшукати за мольбертом будь-кого з викладачів і з’ясувати питання. Навряд чи така уява відповідала дійсності.

— Професор Лідл? Дуже, дуже вам вдячний. Будь ласка, перекажіть йому мої вибачення, що не попередив заздалегідь, а також запевніть, що відберу в нього небагато часу.

Виключив телефон, увійшов до кав’ярні й замовив каву з льодом, промокнувши лоба паперовою серветкою. Цікаво, чи бачить молодик за стойкою з мого вигляду, що я брехун. «Я ніколи не був таким у минулому, — хотів я йому пояснити, — мене змусили обставини». Ні, не зовсім вірно. «Це сталося нещодавно, цілком випадково». Випадок звався Робертом Олівером.

Їхати до коледжу було недалеко, хвилин зо двадцять, але від хвилювання дорога видавалася безкінечною: величний небосхил, що нависав над горами, смуги шосе, розмежовані трикутниками з дикими квітами — якимись рожевими й білими, не впізнав, якими саме, рівна стрічка асфальту. «Можете навіть з Мері бесідувати», — сказав мені Роберт. Згадувати, що він казав, було легко, бо він так мало розмовляв у моїй присутності.

Існують три можливості, розмірковував я. Перша: з часу розлучення його стан погіршився настільки, що почалися галюцинації й він тепер вважає, що померла жінка насправді жива й досі. Втім, як лікар я не спостерігав жодних ознак такого стану. Зрозуміло, якби в нього були галюцинації, він не був би здатним так уперто дотримуватися своєї мовчанки. Друга можливість: він навмисно збрехав Кейт, і Мері не померла. Або ж… Ні, третя можливість ще не сформувалася в моїй голові, я припинив свої міркування, тому що потрібно було не проґавити в’їзд на дорогу до коледжу.

Студентське містечко не відповідало моєму уявленню про глибинку Апалачів; можливо, ту глибинку можна побачити, якщо поїхати далі від федеральної автостради. Ґрінхільському коледжу належала стрічка акуратної місцевої дороги, на яку я повернув, згідно з вивішеним тут знаком, а додатковим доказом цього була група молодих людей у помаранчевих куртках: вони збирали якийсь мотлох у рові й недбало перекидали його за спину. Дорога звивалася, підіймаючись у гори, повз ту вивіску, що, напевно (як я швидко збагнув), згадувала Кейт: різьблену, побиту дощем і снігом, оточену сірими валунами; нарешті я опинився на під’їзній доріжці коледжу.

Тут також мало що нагадувало глибинку, хоча поблизу воріт було декілька приємних на вигляд старих хатинок, наполовину схованих заростями тсуги й рододендронів. Простора невисока будівля, що виглядала офіційною, виявилася студентською їдальнею. За нею піднімалися вгору дерев’яні гуртожитки й цегляні навчальні корпуси, а поза всім тим, навкруги — ліси; ніколи ще не бачив студмістечка, настільки схованого в лісі. Дерева на території коледжу були навіть вищими за своїх братів у «Ґолденґров» — аристократи дикої природи: дуби мало не до похмурого неба, величезний платан, смереки, які нагадували хмарочоси. На лужку три студенти, розташувавшись правильним трикутником, грали у «літаючі тарілки», а на дворі перед корпусом професор із золотавою борідкою проводив заняття; його студенти сиділи навпочіпки й тримали зошити на колінах. Цілковита ідилія. Мені й самому захотілося знову зробитися студентом, почати все спочатку. І у цьому маленькому раї кілька років знаходився Роберт Олівер, хворий і почасту пригнічений депресією.

Факультет мистецтв розташувався у бетонному кубі на краю студмістечка. Я припаркував машину перед цією спорудою й сидів, роздивляючись будинок художньої галереї поряд з нею — довгий вузький сарай з весело розфарбованими дверима. На дошці оголошень біля них сповіщалося про виставку робіт студентів. Не думав, що так сильно хвилюватимусь. Чого, власне, я боявся? Мене привели сюди перш за все міркування людяності й милосердя. Якби ж сказав відверто про свою професію й про те, яке відношення вона має до колишнього викладача живопису Роберта Олівера, то будь-якої інформації не отримав би взагалі. Можливо, мені щось і розповіли б, але зовсім мало.

Секретарка на вигляд була студенткою — принаймні молодою особою, що могла виявитися студенткою, в джинсах на широких стегнах, у білій футболці. Сказав їй, що прийшов на зустріч із професором Арнольдом Лідлом, і дівчина провела мене довгими коридорами до дверей його кабінету. Краєчком ока побачив якусь людину, що поклала ноги на стіл: ноги були кістляві, у вицвілих сірих штанах і шкарпетках. Щойно ми увійшли, ноги миттю опустилися на підлогу, а людина, що розмовляла перед тим по телефону, швиденько повісила слухавку — то був телефон старого зразку, не бездротовий, тому ще дві-три секунди пішли, аби виплутати руку зі шнура. Тоді він підвівся й потис мені руку.

— Професор Лідл? — уточнив я.

— Просто Арнольд, будь ласка, — запропонував він. Секретарка вже зникла. Обличчя в Арнольда було тонким, живим, на комір сорочки спадало світле, трохи рудувате волосся. Великі приязні сині очі й довгий червоний ніс. Він посміхнувся і вказав мені на крісло в куточку, навпроти нього, а сам знову поклав ноги на стіл. Мені захотілося теж скинути черевики, проте робити цього я не став. У кабінеті панував безлад: на дошці оголошень листівки з повідомленнями про виставки, поряд — великий плакат, що зображував Джаспера Джонса[85] за робочим столом, а також фотографії худеньких дітей на велосипедах. Арнольд влаштувався зручніше в кріслі, воно йому явно подобалося. — Чим можу бути корисний?

Я склав долоні й намагався виглядати невимушено.

— Можливо, секретарка вам переповіла, що я беру в деяких людей інтерв’ю про творчість Роберта Олівера; вона сказала, що ви, напевно, зможете мені допомогти. — У той же час я уважно спостерігав за Арнольдом.

Він, здається, обмірковував мої слова, мовчки, але без якихось певних емоцій. Можливо, він взагалі не чув про те, що трапилося в Національній галереї. Мені трохи полегшало.

— Авжеж, — нарешті сказав він. — Роберт був… він є моїм колегою близько семи років. Здається, я непогано знайомий з його творчістю. Не стверджуватиму, що ми близькі друзі — ми не зустрічалися, скажімо, у вільний час, — проте я завжди його поважав.