— Тож Іву відомо, що ви взяли її? — Чомусь їй не хочеться вимовляти ім’я свого чоловіка тут, в апартаментах Олів’є.

— Зрозуміло, йому відомо. Я попросив спершу його, а не вас, тому що знав: він погодиться, а ви заперечуватимете.

— Я дійсно заперечую, — вимовляє вона, сльози переповнюють її очі й котяться по щоках. Вона відчуває себе приниженою, тому що нечасто дозволяє собі плакати, навіть у присутності свого чоловіка. Не можна пояснити, яке це почуття — бачити власну роботу в цьому чужому оточенні, а ще більше — чути, як її вихваляють. Вона витирає сльози, шукає хусточку в оксамитовій сумочці під рукою. Він присунувся ближче до неї, щось витяг з кишені. Тепер він обережно витирає їй обличчя: погладжує, висушує, наводить лад руками, що багато років тримали пензель, олівець і мастихін.[87] Він бере її лікті у свої долоні, неначе зважує їх, а потім пригортає її до себе.

Уперше вона притискається до його шиї, щоки, вважаючи, що зараз це можна — він же її заспокоює. Олів’є гладить її волосся, потилицю, й від його дотику прохолодні локони ллються дощем по шиї. Він перебирає її кучері, обережно, не порушуючи примхливої зачіски, обвиває рукою її плечі. Притискає до грудей, тож вона мусить покласти руку йому на спину, щоб зберегти рівновагу. А він гладить її щоку, вухо, він уже зовсім близько, так що його губи знаходять її вуста раніше, ніж рука. Губи в нього теплі й сухі, але товсті, мов добре вироблена шкіра, а подих має запах кави й хліба. До того вона багато разів цілувалася, але тільки з Івом, тож перше, що вона відчуває, — чужість цих нових для неї губ. І тільки потому усвідомлює, що вони більш вправні, ніж у її чоловіка, а ще й більш наполегливі.

Від неймовірності того, що він її цілує, а вона прагне того, щоб він її цілував, хвиля жару захльостує їй обличчя й шию, всередині все стискається — то піднялося бажання, незвичне, тому що досі вона ніколи такого не відчувала. Він тепер тримає її за плечі, немов боїться, щоб вона не відсахнулася. Тримає міцно, й вона знову відчуває всі ті роки, коли вони не знали один одного, а Олів’є розбудовував свою міць просто тим, що жив і працював.

— Я не можу дозволити вам… — вона намагалася це сказати, але він закрив їй вуста цілунком, і вона вже й сама не знала, чого не може дозволити: чи то відсилати її картину до Салону, чи то цілувати її. Саме він першим легенько відстороняє її від себе. Він увесь тремтить, схвильований не менше за неї.

— Вибач мені. — Він вимовляє це так, немов йому перехопило горло. Він зблизька дивиться їй в очі, але нічого, здається, не бачить. Тепер вона може знову дивитися на нього й помічає, що він дійсно старий. І сміливий, як вона збагнула. — Я не збирався тебе ображати. Просто я втратив голову.

Цьому вона вірить: він втратив голову, тому що дбав тільки про неї.

— Ви не образили мене, — говорить вона й сама майже не чує свого голосу; розправляє рукави, сумочку, рукавички. На підлозі біля них лежить його хусточка. Беатриса в своєму корсеті не може нахилитися й підняти її, вона боїться втратити рівновагу. Олів’є нахиляється, піднімає хусточку, але не віддає Беатрисі, а повільно засуває в свою кишеню.

— Це моя провина, — говорить він. Вона раптом помічає, що дивиться на його черевики з коричневої шкіри — трохи пошарпані, в одного край заплямований фарбою. Вона бачить черевики, в яких він працює — частку його справжнього життя.

— Ні, — ледь чутно вимовляє вона, — це мені не слід було приходити.

— Беатрисо! — вихоплюється в нього. Він бере її руку — серйозно, якось офіційно. Вона з гострим болем пригадує ту хвилину, коли Ів багато років тому просив її вийти за нього заміж — він тоді був таким само офіційним. Урешті-решт вони — дядько й племінник, як можуть не бути в них однаковими й жести, й родинні риси характеру?

— Мені потрібно йти, — каже вона, намагається відібрати руку, але Олів’є втримує її.

— Перш ніж ви підете, будь ласка, зрозумійте, що я вас поважаю і кохаю. Ви засліпили мене своєю особистістю. Ніколи ні про що вас не попрошу, крім дозволу цілувати ваші ноги. Дозвольте, я вам усе скажу, лише один раз. — Її зворушує сила почуттів, з якою він це промовляє, незвична для цієї людини з таким знайомим обличчям.

— Ви робите мені честь, — безпорадно говорить вона, оглядаючись у пошуках свого плаща й капелюшка. Потім пригадує, що вони знаходяться в іншій кімнаті.

— Я також закоханий у ваш живопис, ваш природний нахил до мистецтва, і люблю це незалежно від мого кохання до вас. У вас дивовижне обдарування. — Тепер він говорить дещо спокійніше. Вона усвідомлює, що він, попри характер обставин, говорить від щирого серця. Він засмучений, він відвертий, цей чоловік, у якого так багато часу позаду й так мало попереду. Ще хвилину він стоїть перед нею, потім зникає в іншій кімнаті й повертається з її речами. Тремтячими пальцями вона зав’язує свій капелюшок, а Олів’є дбайливо огортає її плащем, поки вона застібає ґудзики на шиї.

Обернувшись до нього, вона бачить у нього на обличчі такий вираз втрати, що приникає до нього, не дозволяючи собі розмірковувати. Цілує його в щоку, трохи вагається, а тоді — швидко в губи. Шкода, що й на смак, і на дотик вони вже їй знайомі.

— Мені дійсно час іти, — каже вона.

Жоден з них не згадує ані про чай, ані про картину. Він відчиняє їй двері, мовчки вклоняється. Вона, спускаючись сходами, до самої вулиці міцно тримається за поручні. Прислухається, чи не зачинилися його двері, але того не чути: напевно, він усе ще стоїть біля відчинених дверей на верхньому поверсі. Її карета повернеться на раніше, як за півгодини, тому вона мусить або йти до конюшень у кінці вулиці, або їхати додому в найманому екіпажі. На хвилину вона спирається на стіну будинку, відчуває пальцями крізь рукавичку шорстку поверхню фасаду й намагається навести лад у своїх думках. Нарешті, це їй вдається.

Пізніше, коли вона одна сидить на веранді, намагаючись якось просто все для себе пояснити, до неї повертається той поцілунок, немов усе повітря навкруги сповнене ним. Як повінь, він заливає високі вікна, килим, складки її сукні, сторінки книжки. «Будь ласка, зрозумійте, що я вас поважаю і кохаю». Вона не здатна позбавитися відчуття того поцілунку. Наступного ранку вже й не хочеться, щоб це відчуття залишило її. Нічого поганого вона й не думає, і не зробить, але хочеться зберегти ту мить якнайдовше.

Ще вдосвіта я завантажив усі свої речі в машину й побачив перед очима увесь шлях до самої Віргінії дорогами, узбіччя яких зробилися ще зеленішими, ніж коли я подорожував звідти у ці краї. День був помірно прохолодний, час від часу накрапав дощ на кілька хвилин, потім вщухав, знов капав і знову вщухав, а я почав нудьгувати за домом. Одразу поїхав на Дюпон-серкл, на єдиний вечірній прийом. Пацієнт багато розповідав, я ж за довгою звичкою ставив йому потрібні запитання, уважно слухав, виписав рецепт та й відпустив його, впевнений у діагнозі та своїх призначеннях.

Увечері приїхав додому, швиденько розпакував речі, розігрів бляшанку супу. Після непривітно-похмурого котеджу подружжя Хедлі (тепер можу це визнати: я б розвалив його миттю дощенту й побудував щось таке, де вікон було б удвічі більше) моя квартира виглядала затишною, привітною, кожна картина чудово освітлена лампами, полотняні штори гладенькі: минулого місяця я віддавав їх до хімчистки. Тут пахло фарбами й розчинниками — я цього зазвичай не помічаю, хіба що після того, як десь подорожував кілька днів, — а ще нарцисом, який розквітнув на кухні якраз коли мене не було вдома. Я вдячно полив його, втім обережно, щоб не перестаратися. Підійшов до полиці, де стояв старий набір енциклопедій, що належав моєму батькові, простяг руку до одного тому й змусив себе спинитися. Для цього ще буде час. Прийняв гарячий душ, вимкнув світло й ліг спати.