Не було змоги здогадатися, повірить він моїм словам чи ні. Коли я прийшов назавтра, сестра доповіла, що він не розмовляв з нею весь ранок, утім, трохи поснідав і виглядав спокійним. У мовчанку він грав не тільки зі самими сестрами — зі мною він також не розмовляв, ні того дня, ані наступного, ані наступні дванадцять місяців. Протягом усього того часу колишня дружина жодного разу його не відвідала. Взагалі ніхто його не відвідував. Як і раніше, Роберт виявляв багато ознак клінічної депресії, а часом траплялися напади мовчазного збудження і, можливо, тривоги.

Майже весь час, поки він був у нашій лікарні, я ніколи не розглядав серйозно можливість звільнити Роберта від мого нагляду — частково тому, що не був упевненим, чи не становить він небезпеки для себе самого та для інших, частково ж через свої власні почуття, які час від часу міцнішали; про них я ще згодом розповім — я вже визнав раніше, що маю причини вважати цю розповідь особистою справою. У перші тижні я продовжував давати йому той нормотимічний препарат, який призначив іще Джон, продовжував і лікування антидепресантом.

У єдиній медичній картці від попереднього психіатра, що її переслав мені Джон, зазначалося, що в хворого виявлено важкий поворотний афективний розлад[16] і те, що його намагалися лікувати літієм — від цього препарату Роберт відмовився за кілька місяців, пояснивши, що ліки викликають сильну втому. Поряд із цим, у картці було сказано, що хворий зазвичай буває цілком адекватним, працював викладачем у невеличкому коледжі, продовжував роботу над новими картинами, намагався порозумітися зі своєю родиною та колегами. Я сам зателефонував його попередньому психіатру, але той виявився дуже заклопотаним і небагато мені розповів, окрім одного: свого часу він виявив, що Олівер — незацікавлений хворий. Він з’являвся до лікаря виключно на прохання своєї дружини і припинив ці відвідування ще до того, як розлучився з нею, а це трапилося вже понад рік тому. Роберт жодного разу не проходив тривалого курсу психотерапії і не лікувався в стаціонарі. Його лікар навіть не знав, що Роберт більше не живе в Ґрінхілі.

Тепер Роберт приймав ліки без заперечень, з таким само відсутнім виглядом, як і їжу — незвичний прояв співпраці з лікарями у хворого, який так уперто тримався за свою «обітницю мовчання». Їв він мало, із цілковитою байдужістю, але попри всю депресію суворо дотримувався чистоти. З іншими хворими не спілкувався зовсім, проте щоденно гуляв під наглядом медсестри — і коридорами, й на лікарняному подвір’ї; часом він сідав у великій вітальні, займаючи стілець у сонячному кутку.

У періоди збудження, які спершу повторювалися щодня або через день, він вимірював кроками палату, стискав кулаки, тіло його помітно тремтіло, а обличчя тіпалося. Я пильно стежив за ним і вимагав того самого від персоналу лікарні. Одного ранку Роберт розбив кулаком дзеркало у ванній кімнаті, хоча сам не поранився. Іноді він сідав на краєчок свого ліжка, сховавши обличчя в долонях, і кожні декілька хвилин підскакував, щоб подивитися у вікно, а потім знову сідав, піддаючись відчаю. Коли ж він не був збудженим, то ставав млявим.

Єдина річ, яка, здається, цікавила Роберта Олівера, — то був стосик старих листів, які він постійно тримав під рукою, часто відкривав їх і читав. Не раз і не два, коли я приходив до нього, він тримав перед собою листа. Якось у ті перші тижні я помітив, перш ніж він устиг скласти листа й повернути його до вицвілого конверта, що сторінки вкриті чітким красивим почерком, а чорнило коричневого кольору.

— Мені впало в око, що ви частенько читаєте одне й те саме — ці листи. Це щось старовинне?

Він накрив стос листів рукою й відвернувся вбік, а на обличчі відобразилося таке страждання, яке я нечасто бачив за багато років роботи з пацієнтами. Ні, виписувати його не можна, незважаючи на те, що він іноді кілька днів поспіль був цілком спокійним. Іноді вранці я пропонував йому поговорити зі мною — безуспішно, — а іноді приходив просто посидіти з ним разом. Кожного дня (крім вихідних) я питав, як він почувається, й з понеділка по п’ятницю він дивився убік, на найближче вікно.

Така поведінка малювала яскраву картину душевного неспокою, але що викликало такий нервовий зрив? Звідки було дізнатися, коли мій пацієнт відмовлявся обговорювати це зі мною? Серед багатьох припущень було в мене й таке: Роберт, на додаток до основного діагнозу, міг страждати від посттравматичного стресу. Але, якщо це й так, що то була за травма? Чи могло так статися, що тією травмою стали його відчайдушний вчинок і арешт у музеї? У небагатьох медичних документах, які потрапили до мене, ніщо не вказувало на якусь трагедію в минулому, хоча розлучення з дружиною повинно було його засмутити. Дуже обережно, коли видавалася слушна нагода, я намагався підштовхнути його до розмови. Він продовжував мовчати, так само як і вперто перечитувати оті листи. Одного ранку я спитав, чи не погодиться він дозволити мені поглянути на ті листи, суто між нами, тому що вони вочевидь так багато для нього значать.

— Слово честі, я не залишу їх у себе, ясна річ, а якщо ви мені їх позичите, я можу зробити копії, а самі листи поверну вам цілими й неушкодженими.

Він обернувся до мене, й на обличчі промайнуло щось схоже на зацікавленість, але вже за мить він знов похмурнів та заглибився в себе. Він старанно зібрав листи, більше не дивлячись мені в очі, і повернувся на ліжку спиною до мене. Ще хвилина, і мені не залишалось нічого іншого, як залишити палату.

Коли на другому тижні перебування Роберта в нашій лікарні я завітав до його палати, то побачив, що він малював у своєму альбомі. То був просто начерк жіночої голівки у три чверті з ледь наміченим кучерявим волоссям. Я відразу визнав легкість та виразність малюнка, ці якості були помітні з першого погляду. Легко сказати, від чого ескіз стає слабким, значно важче пояснити ті злагодженість і внутрішню силу, які роблять його живим. Малюнки Олівера були живими, навіть більше, ніж просто живими. Я спитав, чи він малює з власної уяви, чи то портрет реальної особи, але він проігнорував мене так відверто, як ніколи раніше — закрив альбом і відклав подалі. Коли я прийшов до нього наступного разу, він вимірював кроками палату, і я побачив, як він раз за разом стискає щелепи.

Спостерігаючи за ним, я знов подумав: його небезпечно виписувати, доки ми не пересвідчимося, що він не впаде знову в агресію від якихось поштовхів буденного життя. Я не знав навіть, з чого саме складалося це життя для нього. Секретарка з реєстратури «Ґолденґров» на моє прохання зробила попередні розшуки, але ми не знайшли поблизу Вашингтона жодного місця, де він міг би влаштуватись на роботу. А чи були в нього гроші, аби сидіти вдома й малювати цілими днями? У телефонній книзі федерального округу Колумбія Роберта Олівера не було, а та адреса, яку Джон Ґарсіа отримав від поліції, виявилася адресою колишньої дружини Роберта в Північній Кароліні. Він був розлючений, пригнічений, він наближався до справжньої слави й, напевно, в нього не було власної домівки. Випадок з малюнком в альбомі сповнив мене надією, але потому він виявив ворожість глибшу, ніж будь-коли.

Мене зацікавила його очевидна майстерність у малюнку, як і той факт, що він був дійсно відомим художником. Хоча зазвичай я уникаю зайвих пошуків в Інтернеті, все ж подивився, що є про нього там. Виявилось, що Роберт одержав ступінь магістра мистецтв в одному з провідних художніх закладів Нью-Йорка, короткий час викладав там, а також у коледжі Ґрінхіла та ще в одному коледжі у штаті Нью-Йорк. Він посів друге місце на щорічному конкурсі Національної портретної галереї, був обраний членом двох асоціацій образотворчого мистецтва США, мав персональні виставки в Нью-Йорку, Чикаго та Ґрінхілі. Його роботи з’являлись на обкладинках декількох відомих часописів з мистецтва. Було в Інтернеті й кілька фотографій картин, проданих ним за багато років: портрети й пейзажі, у тому числі два портрети без назви — чорнявої жінки, схожої на ту, кого він малював тоді в палаті. Мені здалося, що в цих портретах було щось від манери імпресіоністів.