Я приділив найбільшу увагу повідомленню Мері про те, що Роберт Олівер уперше зустрів жінку, яка зробилася його маною, у натовпі в музеї «Метрополітен», і тепер розмірковував, чи варто прямо запитати Роберта про цей випадок. Те, що там трапилося, те, що він побачив у жінці, захопило його цілковито — і, напевно, визначило його душевний розлад, з того часу й донині. Якщо він уявив собі ту жінку в натовпі — іншими словами, якщо то була галюцинація, — то потрібно переглянути діагноз Роберта й відповідно змінювати курс лікування. Виходить, він тепер малює її з пам’яті — однаково, чи він спочатку побачив реальну жінку, чи галюцинацію? Або ж він марить і досі? Сам факт того, що він малює вочевидь сучасну жінку, яку побачив одного разу, у вбранні дев’ятнадцятого століття, натякає на певну схильність до вигадок, можливо, підсвідомих. А чи були в нього інші галюцинації? Якщо й так, він їх не малював, принаймні, наразі.

Як би там не було, але на той час, коли вони з Кейт переїжджали до Ґрінхіла, він уже уявляв собі обличчя тієї жінки — принаймні, інколи. Врешті-решт, Кейт же знайшла малюнок у кишені Робертової сорочки якраз тоді, коли вони їхали на південь. Таж якщо запитати Роберта про те, як він уперше побачив ту жінку й згадати при цьому музей, він одразу здогадається, що я розмовляв з кимось дуже близьким до нього. А коло можливих співбесідників має бути дуже обмеженим — можливо, навіть однією особою, він же чув, що мені відоме прізвище Мері. Здається, він довірився Мері, але нічого не сказав Кейт, тож з іншими, вірогідно, взагалі розмовляти на цю тему не буде, хіба що в Нью-Йорку в нього були друзі, з якими він міг поділитися враженнями, коли побачив ту жінку вперше. У розмові з Мері він стверджував, що бачив незнайомку лише декілька разів, але мені важко було в це повірити, особливо після того, як я бачив у Кейт ті могутні картини. Зрозуміло ж, він повинен був знати її близько й вивчити обличчя, звикнути до її присутності за певний час. Роберт запевняв, що не малює з фотографій, але що заважало йому переконати незнайому людину позувати до тих пір, коли він накопичить достатньо матеріалу для майбутніх портретів?

Утім, я не міг наражатися на ризик і ставити Роберту такі запитання: якщо розкрию йому, скільки всього мені вже відомо, то ніколи не завоюю його довіри. Напевно, я вже припустився помилки, сказавши йому, що знаю прізвище Мері. Я наважився лише спитати, під час одного з ранкових візитів до великого крісла в його палаті, де він уперше познайомився з жінкою, що надихала на більшість його творів. Він кинув на мене погляд і повернувся до роману, який тоді читав. За хвилину-другу я сказав йому «на все добре» й пішов. Роберт на той час призвичаївся читати детективи у паперових обкладинках — ці замацані книжки стояли на полицях у вітальні для пацієнтів. Коли він не займався живописом, то читав з таким виглядом, немов то був нудний обов’язок; жував кожну книгу приблизно тиждень, до того ж вибирав завжди найбільш низькосортну халтуру: про мафію, про ЦРУ, про вбивства, які відбувалися обов’язково в Лас-Вегасі.

Мені прийшлося замислитися, чи не відчуває Роберт певної симпатії до злочинців у тих книжках, бо його ж самого заарештувала поліція — з ножем у руці. Кейт сказала мені, що він часом читав трилери (я бачив їх на полицях в його домашньому кабінеті), але також він, за її словами, читав каталоги виставок і книги з історії. У вітальні для пацієнтів були книги набагато кращі, ніж ті детективні романи — між іншим, було кілька біографій художників і письменників (зізнаюся, деякі я приніс зі свого дому й власноручно поклав на полиці, щоб подивитися, чи не візьме Роберт бодай одну з них), але тих книг він навіть не торкався. Мені залишалося тільки сподіватися, що він не плекає думок про нові злочини, черпаючи їх з розповідей про вигадані вбивства; щоправда, ознак такого настрою я в нього не бачив. З усього виходило, що Роберт згоден розповідати мені про свою першу зустріч з улюбленою моделлю не більше, ніж пояснювати, чому він обмежує читання наймізернішим мотлохом з усієї бібліотеки.

Однак, розповідь Мері про першу зустріч Роберта з тією жінкою наштовхнула мене й на іншу ідею; можливо, саме через те, що вона жартома згадала про Шерлока Холмса, я знову й знову повертався до аналізу того маленького епізоду. Одного дня я навіть зателефонував до Мері й попросив її повторити ту розповідь саме так, як Роберт описував їй у коледжі Барнетт. Вона так і зробила й переповіла все майже тими самими словами. А чому я запитую? Вона ж пообіцяла, що пізніше розповість більше, тож напише обов’язково. Я чемно подякував їй за листи, які вона надсилала, й був дуже обережним, щоб не наполягати на будь-якій зустрічі.

І все одно, я не міг позбутися в ту хвилину своїх сумнівів щодо цієї історії, до того ж мене захопила ідея в дусі Шерлока Холмса — місце пригоди потрібно оглянути самому. Це ж було не так далеко — музей «Метрополітен», за багато років я відвідував його безліч разів, але мені кортіло відшукати місце, на якому Роберт почав галюцинувати, а може, відчув натхнення — чи ж закохався? Навіть якщо на місці пригоди не буде револьвера, не звисатиме зі стелі мотузка, нічого такого, що можна роздивитись під збільшувальним склом — що ж, нехай це виглядає нісенітницею, але я поїду туди: заодно зроблю важливішу справу — побачуся з батьком. Уже майже рік минув з того часу, як я востаннє був у Коннектикуті, а зазвичай я бував там кожні півроку; батько ж, хоча голос його завжди лунав по телефону бадьоро, такими ж були невеликі листи, що він надсилав мені на бланках своєї парафії (бо потрібно ж їх використовувати, казав він, до того ж не терпів електронної пошти), все одно нічого не скаже в такий спосіб, якщо почуватиметься погано, і я побоювався того. Погано було б, якби він занепав духом, а про це він ніколи не скаже.

Розмірковуючи про це, я обрав наступні вихідні й купив два квитки на потяги: один до Нью-Йорка й назад до Вашингтона, а інший — з Нью-Йорка до мого рідного міста й назад до Нью-Йорка. Я остаточно розщедрився й замовив номер у дещо сумнівному, але дуже приємному готелі на площі Вашингтон-сквер у Нью-Йорку — колись у тому готелі я провів вихідні з молодою жінкою, і ледь з нею не одружився. Якщо замислитися, як давно то було, я вже й забув її, жінку, з якою обіймався на ліжку в готелі, з якою сидів на лаві в парку біля Вашингтон-сквер, а вона тим часом розповідала мені про всі види дерев, які там росли.

І гадки не маю, де вона тепер: напевно, вийшла заміж за когось іншого й стала бабусею.

Грайливо подумав, чи не запросити Мері здійснити мандрівку до Нью-Йорка вдвох, але так і не зміг відповісти собі: що саме я маю на увазі та як вона сприйме таке запрошення, надто ж — як вирішити або навіть поставити перед нею питання про номер у готелі. Звичайно, піти з нею разом до музею було цілком слушно, тому що минуле Роберта Олівера захопило її навіть більше, ніж мене самого. Але проблема поїздки в цілому виявлялася занадто складною. Кінець кінцем я не сказав їй нічого про свої плани: однаково вона не дзвонила мені приблизно два тижні, і я сподівався, що вона надішле мені продовження своєї розповіді про Роберта, щойно буде готова. Зателефоную їй одразу як повернусь — так я вирішив. У клініці попередив, що пропущу один робочий день, щоб завітати до свого батька, а потім дав звичайні розпорядження щодо особливого нагляду за Робертом і деякими іншими пацієнтами, які викликали певну тривогу.

З Пенсильванського вокзалу в Нью-Йорку я одразу переїхав на вокзал Гранд-Сентрал, щоб сісти там на потяг до Нью-Хейвена:[109] матиму змогу провести з батьком увесь вечір і ніч, перш ніж повернуся до Нью-Йорка. Їхати було приємно, мені завжди подобався цей потяг — у ньому можна й почитати, й помріяти. Цього разу я трохи почитав книгу, що захопив із собою — «Червоне й чорне», а потім спостерігав, як за вікном вагона пропливають пейзажі початку літа, прикро пошкоджене серце Північно-Східної магістралі: цегляні склади, занехаяні двори в районах, прилеглих до залізниці, у маленьких містах і на околицях великих міст — он жінка, мов у повільній зйомці, розвішує білизну, діти граються на шкільному подвір’ї, а онде величезне звалище, над яким кружляють чайки, немов ті стерв’ятники, там і тут з-під землі зблискують уламки металу.