Я відвела погляд від Френка й почала готувати власну палітру: зелений, палена умбра, ніжно-блакитний з додаванням краплі сірого, потроху білого й чорного. Вже встигла пошкодувати, що не замінила два пензлі на нові ще до початку семінару. Пензлі були дуже якісними, але я користувалася ними так давно, що вони почали «лисіти». Заробіток викладача не дозволяв мені купувати дороге приладдя — майже всі гроші витрачалися на квартиру й продукти. А життя у Вашингтоні недешеве, хоча я й знімала квартиру в такому районі, якого б Мазі ніколи не схвалила (на щастя, вона мене ніколи не відвідувала). Все одно, я б і не подумала просити в неї грошей, особливо після того, як обрала собі не ту спеціальність, що бажала Мазі. («Але ж багато хто з мистецькою освітою стає в наші дні адвокатами, хіба не так, люба моя? А ти ж народжена для того, щоб сперечатися й доводити свою думку»). Подумки я знову дала собі обітницю, як робила майже щодня: працюватиму з усіх сил, щоб зібрати досить робіт для солідного портфоліо, братиму участь у достатній кількості виставок, зберу потрібні схвальні відгуки, а тоді подам заяву на посаду викладача у справжньому закладі. Кинула сердитий погляд на Френка, користуючись тим, що він не дивиться на мене. Можливо, Роберт Олівер зуміє мені якось допомогти, якщо я добре покажу себе на цьому семінарі. Крадькома поглянула на Роберта й побачила, що він захоплено малює, як і решта. Я не могла бачити його полотна звідси, тільки те, що воно велике й що він почав накладати фарби довгими рішучими мазками.

Колір води, зрозуміло, повсякчасно змінювався, його неможливо було вловити з певністю, до того ж виявилося, що зовсім не так легко намалювати гору на Іль-де-Рош. На моєму полотні гора вийшла надто ніжною, нагадуючи не так світло-сіре каміння, як крем або збиті вершки, а село під горою виглядало в найкращому випадку неясною плямою. Роберт, дещо нижче нас на схилі, вже багато часу малював, і я не знала, чи він підійде коли-небудь подивитися на наші роботи — цього я боялася.

Нарешті настав час обідньої перерви. Роберт випростався, потягнувся, зчепивши високо над головою свої довгі руки, а всі ми дивилися на нього й наслідували приклад, хто як міг: відклали вбік пензлі, підняли вгору руки, підвели очі. Я знала, що їстимемо ми швидко, й коли Роберт присів на сонці й витяг з полотняного мішка свій ленч, всі зробили те ж саме, збившись зі своїми сандвічами докупи навколо нього. Він усміхнувся до мене — може, він ще за мить до того відшукав мене поглядом? Френк розпочав бесіду з двома подругами про успіх його недавньої виставки у Саванні, а Роберт нахилився й спитав, як просувається мій пейзаж.

— Дуже погано, — відповіла я, а він чомусь на це посміхнувся. — Можливо, — продовжила я вже сміливіше, — ви замовляли колись десерт, що зветься «Плавучий острів»?[121] — Роберт розсміявся й пообіцяв підійти подивитися на мою картину.

Ми покінчили зі сніданком, і Роберт пішов від нас до лісу — помочитися, як я одразу збагнула; я й сама зробила те саме, як тільки всі троє чоловіків заглибилися в роботу. У мене було із собою трохи туалетного паперу, і я закопала його під вологим листям та порослими мохом гілками. Після перерви ми почали малювати на нових полотнах, щоб врахувати зміну в освітленні, й працювали ще чотири години. Потроху я усвідомлювала, що Френк цілком слушно розповідав про Робертове захоплення природою. Врешті-решт, він так і не підійшов до нікого поглянути на роботу, мене це водночас і заспокоїло, й розчарувало. У мене розболілися ноги й спина, а перед очима бачила вже не море й смереки, а тарілки з обідом.

Наприкінці, вже майже о четвертій, Роберт повільно обійшов нас усіх, давав поради, вислухував запитання, а потім зібрав усіх разом і запитав, що ми думаємо про різницю між вранішнім та денним освітленням цього краєвиду. Пояснив, що малювати скелю чи повитицю — все одно: потрібно пам’ятати, що саме освітлення визначає форму будь-якого об’єкта. Нарешті він зупинився біля мого мольберта й, схрестивши руки, уважно вивчав картину.

— Дерева дуже гарні, — сказав він. — Дійсно дуже гарні. А ось тут, із цього боку острова, можна зробити тінь густішою — дозвольте? — Я кивнула, й він узяв мій пензель. — Якщо вам потрібний контраст, не бійтеся зробити тінь густішою, — пробурмотів він, і я побачила, як під його рукою мій острів перетворюється на геологічну реальність. Не заперечувала проти того, що Роберт покращує мою роботу. — Ось так. Не буду більше втручатися: я хочу, щоб ви продовжували. — Своїми великими пальцями торкнувся моєї руки й пішов далі, а я наполегливо працювала, мало не осліпнувши, доки сонце не почало сідати — вже не все можна було побачити.

— Я зголоднів, — прошипів Френк, схиляючись ближче до мене. — Цей чоловік — божевільний. Хіба ви не вмираєте з голоду? А дерева круті, — додав він. — Напевно, вам дуже подобаються дерева.

Спробувала зрозуміти сенс його слів, але не була здатна, не могла навіть перепитати: «Перепрошую?» — я зовсім заклякла, змерзла: тонкий светр і бавовняний шарф, яким я обмотала шию, не захищали від океанського бризу, що ставав холоднішим. Давненько я не малювала так довго й так старанно, хоча й малюю майже щодня — перед початком роботи й після її закінчення. Мені потрібно було почути від Роберта відповідь ще на одне запитання: я так зосередилась на тінях, а потрібно було додати трошечки білих цяток, щоб увесь пейзаж зробився дещо яскравішим. То що ж — зачекати й додати білого завтра, при освітленні, ближчому до того, що було в нас сьогодні на початку, або зробити це просто зараз, швидко, з пам’яті?

Я спустилася пагорбом нижче, до Роберта, який вже починав мити пензлі й відчищати палітру. Щохвилини він зупинявся й кидав погляд на своє полотно, а потім на краєвид. Мені спало на думку, що він наразі забув навчати нас будь-чого, й у серці миттєво спалахнуло співчуття: його теж захоплював до нестями рух пензля в руці, відчуття руки, зап’ястя, пальців. Можна вчитися, просто перебуваючи поряд з такою одержимістю, подумала я. Зупинилася перед його роботою. Він зробив так, що все видавалося дуже легким: роздивитися основні форми й скомпонувати їх як слід, додати кольору, торкнутися світлом і тінями. І ось — дерева, вода, скелі, вузька смужка берега попід пагорбом. Поверхня картини ще не була остаточно оброблена — як і ми, він працюватиме над цим полотном ще цілий день, а може, й більше, якщо матиме час. Намічені форми пізніше набудуть реальності. То там, то тут він додасть маленькі деталі: гілочку дерева, листок, хвилю.

Але одну частину полотна було завершено, й завершено прекрасно. Я замислилася, чому він вирішив закінчити саме цю частину, а не якусь іншу: кам’янистий берег і світло-сірі скелі, що заходять в океан, м’які кольори каменю й червонуваті водорості. Ми знаходилися на певній висоті над рівнем моря, й Роберт передав це відчуття погляду згори й трохи навскіс, а вдалині дві людські постаті прогулювалися берегом, тримаючи один одного за руки; вища постать йшла, високо підвівши голову, нижча нахилилась, немов бажала щось підняти з хвиль, які накочувалися на пляж. Люди були досить близько, намальовані досить чітко, щоб побачити, як вітер грає довгими спідницями жінки, як звисає на блакитних стрічках її дитячий капелюшок. Цим двом було добре удвох, далеко від усіх — але ж на березі сьогодні нікого не було, крім учасників семінару, й ті знаходилися на схилі пагорба. Я не одразу змогла відірватися від тих двох постатей, поглянути на Роберта. Він торкнувся пензлем крихітного черевичка жінки, неначе наводив блиск на носок, потім знову заходився мити соболевий пензель. У мене вже вилетіло з голови питання, з яким ішла до нього — щось про зміну освітлення.

Він з посмішкою на вустах обернувся до мене, немов був упевнений, що я стою в нього за спиною й навіть знав, хто я така.

— Ви задоволені сьогоднішнім днем?