— Але ж вам повинна подобатися література дев’ятнадцятого століття, — наполягала я. — Принаймні французьких авторів, тому що ви любите імпресіоністів.

— Я не говорив, що люблю їх, — не погодився зі мною Роберт. — Я сказав, що пишу певні картини, це так — зі своїх власних міркувань. Деякі з них дійсно нагадують імпресіонізм, так сталося.

Нічого такого про свої картини він також не говорив, але я не стала виправляти його. Пригадую, що тоді він іще розповів мені, як одного разу мало не розбився на літаку.

— Того разу я повертався до Нью-Йорка з Ґрінхіла — якраз під час мого викладання у вашому коледжі, у Барнетті. З одним двигуном літака щось сталося, тож пілот звернувся до пасажирів і попередив, що маємо робити аварійну посадку, хоча ми були вже майже на підході до аеропорту Ла-Гуардіа.[125] Жінка, яка сиділа поряд зі мною, дуже злякалася. Жінка вже літня, на вигляд така собі домогосподарка. Перед цим вона щось розповідала мені про свого чоловіка — здається, про його роботу, не пам’ятаю вже. Коли ж літак почав перехилятися на один бік й загорівся напис «Пристебнути ремені», вона потяглася й охопила мене за шию. — Роберт скатав серветку в тугу трубочку.

— Я теж був наляканий — пам’ятаю, думав лише про те, що хочу жити, а тут вона охопила мою шию, й від того я остаточно втратив душевну рівновагу. Соромно про це говорити, але я відштовхнув її. Мені завжди здавалося, що у критичну хвилину я виявлю хоробрість, що це я буду героєм, який витягує інших з палаючих будинків — навіть не замислюючись. — Він підвів голову, знизав плечима. — Навіщо я вам усе це розповідаю? Коли ми благополучно приземлилися за кілька хвилин, вона не бажала дивитися на мене. Відвернулась від мене й ридала. Навіть не дозволила мені допомогти їй винести багаж, так і не поглянула на мене жодного разу.

Я не знала, що на це відповісти, хоча мене пронизувало гостре співчуття до нього. Обличчя в нього потемніло, зробилося суворим; саме таке було у нього тоді, в коледжі, коли розповів мені про жінку, чийого обличчя не здатен був забути.

— Моїй дружині я про це нізащо б не розповів. — Він обома руками розгладив серветку. — Вона й без того гадає, що я не дуже вмію дбати про інших. — Потім Роберт посміхнувся. — Тільки подумайте, на які дивні зізнання ви мене викликаєте!

Я була задоволена.

Нарешті Роберт змахнув своїми довгими руками й заходився наполягати на тому, що він сплатить рахунок, потім дав мені змогу наполягти, що потрібно поділити витрати між нами обома, й потому ми підвелися з-за столу. Він вибачився й пішов до туалету (я вже двічі туди ходила — головним чином, щоб побути хвилинку на самоті й роздивитися себе у дзеркалі), а без нього в ресторані зробилося якось порожньо. Потім ми разом вийшли на темну автостоянку, від якої пахло океаном і смаженою рибою, зупинилися біля моєї машини.

— Гаразд, тепер мені потрібно їхати й не зупинятися, — сказав він, але цього разу не буденним тоном, що було б мені неприємно. — Я люблю сидіти за кермом вночі.

— Зрозуміло, вас же чекає тривала подорож. Мені також час вирушати в путь. — Натомість я бажала, щоб він виїхав першим і рухався швидше: тоді я могла б розшукати перший пристойний мотель у першому-ліпшому місті. Вже пізно, до Портленда мені не встигнути, до того ж я надто втомилася й засмутилася. У Роберта ж був такий вигляд, начебто він був готовий їхати без перепочинку до самої Флориди.

— Сьогодні все було просто чудово. — Він повільно обвив мене своїми руками, а мене вразило, що він вимовив це так пестливо. Хвилину тримав мене й поцілував у щоку, а я намагалася не ворухнутись. Урешті-решт повинна була закарбувати його у своїй пам’яті.

— Так, дійсно чудово. — Я відсторонилася від нього й відімкнула свою машину.

— Стривайте. Ось вам моя адреса й телефон. Повідомте, якщо подорожуватимете на південь.

«Іще чого!» У мене не було із собою візитних карток, але я розшукала клаптик паперу й написала йому свій номер телефону й адресу електронної пошти.

Роберт швидко глянув на адресу.

— Я нечасто користуюся електронною поштою, — сказав він. — У справах, звичайно, користуюся, тільки якщо не можна без цього обійтися. Не могли б ви дати мені звичайну адресу, а я надсилав би вам час від часу свої картини?

Я дописала звичайну адресу.

Він погладив моє волосся, неначе в останній раз.

— Гадаю, ви мене зрозумієте.

— Аякже. — Я швидко поцілувала його в щоку. Смак був гострий, навіть масний, як в олії найвищого ґатунку — ще кілька годин я відчувала залишки того смаку на своїх губах. Сіла в машину. Поїхала геть.

За десять днів я знайшла в пошті його перший малюнок. То був просто начерк, примхливий, написаний поквапом, на складеному аркуші паперу. Намальована була постать на зразок сатира, що виходив з хвиль, а неподалік на скелі сиділа дівчина. До малюнка додавалася записка: Роберт розмірковував про наші бесіди, вони йому дуже сподобалися; наразі він працює над великим полотном — це розвиток картини, написаної на узбережжі. Я миттю подумала: а чи включив він туди постаті жінки й дитини? Він написав адресу своєї абонентської поштової скриньки й просив, щоб я користувалася цією адресою, а ще писав: я повинна надіслати йому кращий малюнок, ніж його власний, аби поставити його на місце.

Ми з Робертом листувалися тривалий час, і ці листи мені й досі дорогі. Кумедно: у наш час електронної пошти, голосової пошти й інших винаходів, яких не існувало ще в роки мого дитинства, простенький лист на аркуші старого паперу створює дивовижну близькість між людьми. Я, траплялося, повертаюся додому після робочого дня й знаходжу такого листа (а бувало, не знаходжу — багато днів поспіль) або начерк, або й те, й інше — в конверті з моєю адресою, нашкрябаною рукою Роберта. Я зробила колаж із цих малюнків на дошці над письмовим столом. Удома в мене одна кімната править і за кабінет, і за спальню, і вкладаючись спати з книгою в руках, прокидаючись вранці, бачила, як зростає колекція його малюнків.

Дивно, але варто мені було прикріпити на дошку два-три його начерки — і я вже не відчувала себе такою самотньою, коли весь час розшукуєш якусь людину для спілкування, того, з ким тобі буде добре. Я почала належати Роберту — це я, та, котра ніколи не бажала належати будь-кому! Напевно, врешті-решт ми завжди належимо тим, кого кохаємо. Не в тому справа, нібито я вважала, що можу бути з Робертом насправді, або дала якусь обітницю зберігати вірність йому. Спершу це було просто відчуття, що я не бажаю, аби чиїсь сторонні очі бачили ці малюнки з мого ліжка. Він малював дерева, людей, будинки, мене — з пам’яті. Намалював він і себе — як «жахається» своєї останньої роботи, над якою схилився. Я й досі не знаю точно, яке для нього мало значення, що він надсилав мені ті малюнки: може, він і без того намалював би ті образи, а потім запхав у шухляду столу чи кинув би на підлогу в своєму службовому кабінеті, або він робив більше тих малюнків чи робив з більшою наснагою тому, що призначав їх мені.

Одного разу Роберт надіслав мені уривок з вірша Чеслава Мілоша разом із запискою, де зазначалося, що це одна з його найулюбленіших поезій. Перш ніж вона приєдналася до колекції на дошці, я кілька днів проносила ту поему в кишені, тому що не була впевнена, що саме вона означала — чи не звернення до мене самого Роберта:

Утім, листи Роберта я не вивішувала на дошці. Вони інколи приходили разом з начерками, іноді й без них, частіше за все були дуже короткими — якась думка, спогад, образ. Як на мене, Роберт був… є в душі письменником не менше, ніж художником. Якби хтось зібрав і довів до ладу всі ті його численні записочки до мене, то утворився б короткий, у манері імпресіоністів, але дуже добрий роман про його щоденне життя й про природу, яку він постійно намагався писати на полотнах. Я відповідала на кожний лист. Узяла собі за правило віддзеркалювати те, що робив він, щоб досягти рівноваги: якщо він надсилав мені лише один начерк, то й я у відповідь надсилала йому малюнок, а якщо надходила лише сама записка, то я також відправляла йому короткого листа. Якщо ж він надсилав одразу й те, й інше, то я, згідно зі своїм правилом, писала йому довшого листа й ілюструвала його прямо на сторінках.