Мати чекала на нас біля входу в жакеті з-під костюма, натягнутому на білу блузку, та хустці, що прикривала сиве волосся, вона перестала фарбувати його після мого весілля. Дитина, мовчазна через втому та розгублена з самого початку цієї нескінченної подорожі, дозволила себе обійняти й потримати на руках. Спека трохи спала. Мати завжди ходила швидко, але короткими кроками. Раптом вона зупинилася і вигукнула: «Але ж тепер з нами йдуть малі ніжки!» Батько чекав на нас на кухні. Він не здався мені постарілим. Мати розповіла, що напередодні батько ходив до перукаря на честь мого малого хлопчика. Безглузда сцена з вигуками, із запитаннями до дитини, не чекаючи відповідей, втома та задоволення. Вони вирішували, на кого він більше схожий. Мати відвела внука до коробок із цукерками. Батько провів його в садок і показував полуниці, потім кролів та гусаків. Він повністю взяв на себе турботу про дитину, ніби я залишилася маленькою дівчинкою і не в змозі була сама займатися сином. Він із сумнівом прийняв мої принципи виховання: спати вдень та ніяких солодощів. Ми всі снідали за столом перед вікном, дитина на моїх колінах. Це був тихий спокійний вечір.

У моїй колишній кімнаті ще затрималася спека дня. Батько прилаштував маленьке ліжко біля мого для малого. Я не могла заснути до двох годин ночі, я спробувала почитати. Тільки я увімкнула лампу, дріт почорнів, посипались іскри, світло погасло. Лампа у формі кулі на підставці з мармуру, кролик зі складеними лапками. Колись мені здавалося, що вона дуже красива. Але тепер вона була зіпсована. Батьки ніколи нічого не лагодили, завжди залишалися байдужими до речей.

Тепер інший час.

Я повернулася пізно. У сусідній кімнаті мати тихо розмовляла з батьком. Вона розповіла мені, що йому стало погано на світанку, він навіть не встиг добігти до туалету. Вона припустила, що він отруївся напередодні залишками птиці. Він хвилювався, чи вона підмела підлогу, та скаржився на біль у грудях. Мені здалося, що його голос змінився. Коли малий підійшов до нього, він навіть не поворухнувся, залишився лежати на спині.

Лікар одразу пройшов до кімнати. Моя мати була готова допомогти в разі потреби. Пізніше вони разом вийшли до кухні. Внизу на сходах лікар шепотів матері, радив перевезти батька до лікарні в Руан. Мати дуже засмутилася. З самого початку вона казала мені: «Він завжди просить те, чого йому не можна», а батькові, приносячи йому мінеральну воду: «Тримай, але ти ж знаєш, що тобі треба бути обережнішим зі шлунком». Вона жмакала чисту серветку, яку використовували при прослуховуванні, вона не розуміла, відмовлялася розуміти всю важливість лиха, яке ми не помічали. Лікар пішов, можна було почекати вечора та вирішити.

Я пішла по ліки. День обіцяв бути важким. Аптекар мене впізнав. Я помітила, що кількість машин збільшилася порівняно з минулим роком, коли я була тут останнього разу. Все було надто знайомим та нагадувало моє дитинство, щоб я могла уявити свого батька дійсно хворим. Я накупила овочів для рагу. Відвідувачі схвильовано запитували про патрона, який іще не вставав з ліжка в такий гарний ранок. Мати приводила резонні доводи: «Вчора було щонайменше сорок градусів у садку, я б не витримала такої спеки, впала б од сонячного удару, якби залишалася так довго, як він», або: «Вчора була така спека, я навіть їсти нічого не могла». Як і мати, вони вважали, що мій батько захворів через те, що не корився природі, він був покараний, але не слід поводитися так знову.

Проходячи повз ліжко батька, малий спитав: «Чому месьє спить?»

Мати завжди була з клієнтами. З кожним дзвоником я їй кричала, як колись: «Мамо, прийшли!» — щоб вона йшла до клієнтів. Батько нічого не їв, пив тільки воду, але його стан не погіршився. Ввечері прийшов лікар, він більше не говорив про лікарню.

Наступного дня, щоразу, як я чи мати запитували його, як він почувається, він зітхав і скаржився, що не їв два дні. Лікар навіть пожартував: «Ви потрапили в скрутне становище». Мені здається: завжди, коли я бачила, як лікар спускається сходами, я завжди чула ті чи інші жарти. Ввечері мати, приховуючи погляд, прошепотіла: «Я не знаю, що робити». Вона не уявляла, що батько може померти. Ми разом обідали, займалися малим, ми не розмовляли між собою про його хворобу. Я відповіла: «Побачимо». До вісімнадцяти років я часто від нього чула: «Якщо ти потрапиш у халепу, ти знаєш, що робити». Не варто було говорити, в яку саму халепу, все було зрозуміло без слів, малось на увазі, якщо завагітнієш.

Уночі з неділі на понеділок дихання батька стало переривчастим і глибоким. Потім було чутно клекотання. Це був жах, бо ми не могли зрозуміти, чи то з легень, чи то з кишечника. Було враження, що в нього «говорять» всі органи. Лікар зробив йому заспокійливий укол. Він заспокоївся. Після обіду я складала випрані речі до шафи. З цікавості витягнула клаптик рожевого тику і розклала його на краю ліжка. Він підвівся на ліжку, дивлячись, що я роблю, і сказав якимось чужим голосом: «Це для того, щоб оббити твій матрац, мати вже оббила мій». Він відгорнув покривало, показуючи мамину роботу. Це вперше після початку його хвороби він цікавився чимось, що відбувалося навколо нього. Пригадую ті хвилини, мені здається, що не все було втрачено, але він говорив тоді зі мною, аби показати, що він не був дуже хворим, та насправді це значило, що він хапається за останнє, віддаляючись од цього світу.

Пізніше він більше не розмовляв. Він був у СВІДОМОСТІ, повертався до сестри, коли вона приходила робити уколи, відповідав «так» чи «ні» на запитання матері, чи йому боляче, чи хоче він пити. Інколи він протестував, ніби ключ до одужання крився саме в цьому: «Якби ж я міг хоча б щось з’їсти». Ми вже не рахували, який день він нічого не їв. Мати повторювала: «Невелика дієта не зашкодить». Малий грався у садочку. Я слідкувала за ним, читаючи «Мандарини» Симони де Бовуар. Але я не могла второпати змісту книжки, на якійсь сторінці мого батька вже не було на цьому світі. Клієнти постійно питали про новини. Їм було цікаво, що з ним сталося конкретно, інфаркт чи інсульт, відповіді матері їх не задовольняли, вони вважали, що від них щось приховують. Для нас назва хвороби вже не мала значення.

Зранку в неділю мене розбудило бурмотання. Солодкі пісні катехізису. Це було так неприємно, що я занурила голову в подушку. Моя мати встала дуже рано, щоб зустріти протоієрея з його першої меси.

Пізніше я піднялася до батька, щоб побути з ним, поки мати обслуговувала клієнтів. Він сидів на краю ліжка, понурив голову, дивився на стілець перед ним. Він тримав на витягнутій руці склянку. Я спочатку не зрозуміла, що він хотів поставити склянку на стілець. Він був у відчаї. Я відібрала у нього склянку і вклала його на ліжко. «Я і сам можу це зробити» чи «Я достатньо дорослий, щоб робити це самостійно». Я насмілилася поглянути на нього. Його обличчя зараз тільки нагадувало мені того, яким він колись був. Його губи тремтіли навколо його штучної щелепи, яку він заборонив вийняти. Він став схожий на одного зі старих чоловіків, які лежать прикуті до ліжка в богадільнях. Але навіть у такому стані, мені здавалося, він міг би прожити ще довго.

Опівдні я вклала малого спати. Але той не хотів лягати, він гоцав на ліжку, що було сили. Батько важко дихав, його очі були широко розплющені. Мати зачинила крамницю та кафе десь о п’ятій годині. Поки я мила посуд, приїхали дядько з тіткою. Після того як вони піднялися до батька, вони улаштувалися на кухні. Я чула, як мати ходила нагорі, потім почала спускатись. Я подумала, що випита напередодні кава їй не допомагає, вона рухалася дуже повільно. Вона вийшла на сходи й тихо мовила: «Все скінчено».

Крамниці більше не існує. Тепер це окремий будинок, колишні вітрини, завішані тергалевим сукном. Будинок залишався темним із того часу, коли моя мати переїхала до студії поблизу центру. Вона замовила красивий пам’ятник із мармуру. А… Д… 1899–1967. Стримано і не потребує догляду.