А зараз я пишу про матір, щоб у свою чергу в такий спосіб відродити її на світ.

Минули два місяці, як я написала на аркуші паперу: «Моя мати померла в понеділок, сьомого квітня». Відтепер я можу сприймати і навіть читати цю фразу, відчуваючи ті емоції, якби цю фразу мовили про когось іншого. Але я ще не можу повернутися в той квартал, де перебуває лікарня і притулок, не можу згадувати подробиці останнього дня, коли вона була ще жива і які я вже забула. Спочатку мені здавалося, що я швидко напишу книжку. Насправді я багато часу витратила на обмірковування, в якому порядку я викладатиму події, яким буде розташування слів, начебто існує ідеальний порядок слів, здатний донести правду про мою матір, — але я не знаю, в чому вона полягає, — і більше нічого в той момент не мало для мене значення.

Підсумок: вона поїхала із сусідами на Ніор, спала на складах зерна, пила «місцеві вина», потім сама повернулася на велосипеді, минаючи німецькі застави, щоб через місяць народити дитину вдома. Вона не відчувала ніякого страху і повернулася така брудна, що мій батько ледве впізнав її.

Під час окупації жителі Валє тіснилися навколо бакалії в надії на продовольче постачання. Вона намагалася нагодувати всіх, особливо багатодітні родини, у неї було бажання бути корисною. Під час бомбардувань вона не хотіла йти в бомбосховище на схилі пагорба, воліла «померти вдома».

Після полудня, після двох сигналів тривоги, вона прогулювалася, везучи мене в дитячій колясці. Це були часи, коли люди легко заводили дружбу, вона примикала до молодих розважливих жінок, що сиділи на лавах у громадському парку, які плели, спостерігаючи за дітьми в пісочниці, у той час як мій батько доглядав за порожнім кіоском. У Лілєбон увійшли англійці та американці. Через Валє просувалися танки, розкидаючи шоколадні цукерки і пакетики з помаранчевим порошком, які люди підбирали в пилюці, щовечора кафе було повне солдатів, кілька разів були великі бійки, але також відзначали свята, навчилися говорити shit for you. Пізніше вона розповідала про воєнні роки як про роман, як про велику пригоду в її житті. (Вона так любила «Звіяні вітром».) Можливо, у загальному нещасті невелика пауза в боротьбі за її благополуччя була вже марною.

Моя мати на той час була гарною жінкою, вона фарбувала волосся в рудий колір. У неї був гучний голос, вона часто кричала, у її тоні часто чулися грізні інтонації. Вона також багато сміялася, реготала, показуючи всі зуби та ясна. Коли прасувала білизну, вона наспівувала «Коли цвітуть вишні», «Рікіта, гарна квітка Джави», вона носила тюрбан, сукню в широку синю смужку, іншу бежеву, м’яку і гофровану. Вона пудрилася пушком перед дзеркалом над раковиною, фарбувала губи помадою, починаючи із центра губ, користувалася парфумами. Щоб застебнути свій корсет, вона відверталася до стіни. Перехрещені шнурівки, які вона зав’язувала внизу на вузол і бант, перетягали її шкіру. У мене не було нічого від її фігури. Я думала, що, можливо, я буду на неї схожа, як стану дорослішою.

Пам'ятаю, як якось у неділю родина улаштувала пікнік на схилі біля лісу. Спогади перебування серед них зводяться до спогадів про гамір, купи тіл, тривалий сміх. Повертаючись додому, ми потрапили під бомбування, я сиділа на рамі батькового велосипеда, а мати спускалася на своєму поперед нас, сидячи випрямившись на сидінні, що встромилось їй у сідниці. Я злякалася снарядів і того, що моя мати може загинути. Мені здається, що ми, батько і я, ми були закохані в неї.

1945 року вони виїхали з Валє, де я постійно кашляла і не могла позбутися кашлю через постійні тумани. Ми повернулися в Івето. Існувати в повоєнні роки було складніше, ніж у воєнні. Тривала недостача продовольства, розбагатіти можна було, тільки «торгуючи на чорному ринку». Чекаючи поліпшення економічного стану, я гуляла з мамою в центрі зруйнованого міста серед сміття, вона водила мене молитися в каплицю, розташовану в театральному залі, бо церква була спалена. Мій батько зашпаровував діри, наслідки бомбардувань, ми займали дві кімнати без електрики, де стояли поламані меблі, виставлені в ряд уздовж стін.

Через три місяці вони пожвавішали, батько знову став хазяїном напівсільського кафе у кварталі, що пощадила війна, осторонь від центру. Лише маленька кухонька, на поверсі одна кімната і дві мансарди, щоб було де спати та їсти не на очах у клієнтів. Але був також великий двір, ангари для зберігання дров, сіна й соломи, прес, і найважливіше — клієнти, що платили зверху. Пораючись у кафе, мій батько стежив також за своїм садом, розводив курей і кролів, робив сидр, який він продавав. Після того як він був робітником двадцять років, він знову повертався до життя напівселянина. Мати займалася бакалією, замовленнями та бухгалтерією, була хазяйкою грошей. Мало-помалу вони досягли становища більш високого, ніж робітничий клас, що їх оточував. Наприклад, їм вдалося стати власниками торговельного майданчика й суміжного з ним маленького низького будиночка.

У перші роки клієнти з Лілєбона цілими родинами приїздили на машині відвідувати моїх батьків улітку. Були обійми та сльози. Ставили поряд столи в кафе, учиняли бенкет, співали пісень і згадували часи окупації. Вони перестали приїздити на початку п’ятдесятих. Вона казала: «Це минуле, потрібно жити майбутнім».

Її образ між сорока й сорока шістьма роками: зимовий ранок, вона насмілилась увійти в клас, аби вимагати у вчительки пошукати мій шарф, який я забула в туалеті і який дорого коштував (я теж знала його вартість); літо, на березі моря, вона збирає мідії у Вель-лє-Роз зі своєю невісткою, молодшою за віком. Її сукня, бузкова в чорну смужку, підібрана і зав’язана спереду. Багато разів вони ходили випити аперитиву і посмакувати тістечками у кафе, влаштованому в бараках біля пляжу, вони постійно сміялися; у церкві, вона голосно співала гімн Діві «Одного разу я побачу її на небі, на небі». Це викликало в мене бажання плакати, і я її ненавиділа за це; у неї були сукні яскравих кольорів і чорний жіночий костюм, вона читала «Конфіданс» і «Петіт Еко де ля Мод». Вона кидала свої серветки, заплямовані кров’ю, в кут на горищі, до вівторка, коли передбачалося прання; коли я довго на неї дивилася, вона дратувалася, «ти хочеш мене купити?»; по неділях, опівдні, вона лягала спати в білизні й панчохах. Вона дозволяла мені забиратися до неї в постіль. Вона швидко засинала, а я читала, притулившись до її спини; на банкеті з нагоди першого причастя вона напилась і її знудило мало не на мене. Після цього на будь-якому святі я спостерігала за її рукою, в якій вона тримала келих, і щосили бажала, щоб вона не пила.

Вона стала дуже сильною, важила вісімдесят дев’ять кілограмів. Вона багато їла, у кишенях її блузки завжди можна було знайти шматочки цукру. Щоб схуднути, вона купила крадькома від батька спеціальні таблетки в аптеці в Руані. Вона утримувалася від хліба й олії, та втратила всього лише десять кілограмів.

Вона грюкала дверима, стукала стільцями, перевертаючи їх на столи, щоб підмести підлогу. Все, що вона робила, вона робила гучно. Було відчуття, що вона не ставить предмети, а кидає їх.

По ній одразу ж було видно, коли щось викликало її незадоволення. У родині вона висловлювала все, що думає, в різких виразах. Вона називала мене потворою, замазурою, поганим дівчиськом або просто «неприємною». Вона могла мене вдарити, постійно давала мені ляпаса, іноді могла навіть дати штурхана у спину («я її коли-небудь уб’ю!»), а через п’ять хвилин притискала мене до себе і називала «лялечкою».

Вона дарувала мені іграшки та книжки з найменшої нагоди, чи то свято, хвороба, вихід у місто. Вона водила мене до дантиста, фахівців із бронхів, вона любила купувати мені гарне взуття, теплі речі, все необхідне для школи, все, що рекомендувала вчителька (мене відправили в приватну, не громадську школу). А якщо я раптом зауважувала, що в мого однокласника є щось особливе, вона запитувала мене, чи хочу я таку саму річ: «Я не хочу, щоб ти була гірша за інших». Її найбільше бажання було дати мені все те, чого не мала вона. Але для неї це означало більше працювати, більше заощаджувати на іншому. Така турбота про щастя дітей при нинішній системі освіти коштувала недешево, вона не могла стриматися й іноді констатувала: «Ти нам дорого обходишся» або: «Маючи все, що в тебе є, ти й досі нещаслива?!»