Навіть мешкаючи далеко від неї, я все ще належала їй, тому що я не була заміжня. Родині, відвідувачам, які розпитували її про мене, вона відповідала: «У неї все ще попереду, які її роки для заміжжя, — і скрикувала, — я не тримаю її. Це життя — мати родину та дітей». Вона затремтіла і почервоніла, коли влітку я сказала їй про свої наміри вийти заміж за студента, що вчиться на дипломата в Бордо, вона шукала перешкоди, висловлюючи недовірливість селянки, хоча вважала, що давно залишила таку поведінку позаду: «Цей хлопець не з наших країв». Потім, побувавши в маленькому містечку, де йшла підготовка до весілля, вона заспокоїлась і навіть здавалася задоволеною, вона не могла сказати, що я виходжу за «робітника». Каструлі та ложки, підготовка до «великого дня», пізніше турботи про дітей об’єднали нас, утворивши нову форму злагоди. Крім цих турбот, між нами більше нічого не було.

У мене й у мого чоловіка був однаковий рівень освіти, ми обговорювали Сартра і питання свободи, ми ходили на «Авентуру» Антоніоні, у нас були однакові ліві погляди у політиці, але ми не були вихідцями одного суспільства. Його батьки не були багатіями, але вчилися в університеті, могли підтримати будь-яку розмову, грали в бридж. Мати мого чоловіка, ровесниця моєї матері, була сухорлява, із гладенькою шкірою на обличчі, з доглянутими руками. Вона вміла грати на піаніно з листа будь-які ноти та вміла «приймати гостей» (тип жінок, яких можна побачити в мильних операх, їй п’ятдесят, на шовковій блузі ряд перлин, «чудово простодушна»).

Стосовно цього світу, моя мати розривалася між захопленням, яке викликали в неї гарна освіта, елегантність і культура, між гордістю, що її дочка стала частиною цього світу, й острахом, що вона не така, острахом помилитися, не бути такою ввічливою. Її міра негідності, частку якої вона перенесла й на мене (можливо, потрібно було ще одне покоління, щоб стерти такі забобони), полягає в цій фразі, що вона сказала мені напередодні весілля: «Добре господарюй, не вистачало, щоб тебе відправили назад». А через кілька років казала про мою свекруху: «Видно, що ця жінка вихована не так, як ми».

Вважаючи, що її не будуть любити як таку, вона сподівалася, що її полюблять за те, що вона дає. Вона хотіла нам допомогти грішми в останній рік навчання, пізніше завжди цікавилася, що б ми бажали мати. Родина чоловіка мала гумор, оригінальність, вони не брали на себе ніяких інших зобов’язань.

Ми виїхали в Бордо, потім в Аннесі, де мій чоловік дістав посаду адміністративного працівника. Розриваючись між заняттями в ліцеї, який був за сорок кілометрів у горах, дитиною та кухнею, я у свою чергу перетворилася на жінку, що їй бракує часу. Я зовсім забула про свою матір, вона була так само далеко, як і моє життя до весілля. Я коротко відповідала на листи, які вона нам надсилала кожні два тижні, і які незмінно починалися з «мої дорогі діти», і в яких вона постійно скаржилася, що так далеко, що не може нам допомогти. Я бачила її двічі на рік, кілька днів улітку. Я описувала їй Аннесі, квартиру, лижну станцію. З моїм батьком вони говорили: «Ви щасливі, і це головне». Коли я залишалася з нею сам на сам, вона чекала від мене розповіді про мого чоловіка і наші з ним стосунки і залишалася розчарована моїм мовчанням на питання, які, напевно, постійно в неї виникали, «чи зробив він її щасливою?»

1967 року мій батько помер через чотири дні після інфаркту. Я не можу описувати ці моменти ще раз, тому що вже описала все у своїй іншій книзі, а це значить, що не буде іншої розповіді з іншими словами та іншою побудовою фраз. Скажу тільки, що я знову бачу матір, яка обмиває тіло мого батька після смерті, одягає його в чисту сорочку, його вихідний костюм. У той же час вона казала йому ласкаві слова, начебто заколисуючи дитину, яку купала й укладала спати. Бачачи її такою, я подумала, що вона завжди знала, що він помре раніше за неї. У перший вечір вона лягла спати поруч із ним. Поки його не віднесли службовці похоронного бюро, вона піднімалася в кімнату провідати його між двома відвідувачами, як вона робила це протягом чотирьох днів його хвороби.

Після похорону вона здавалась утомленою та смутною, казала мені: «Це важко — втрачати супутника життя». Вона продовжувала займатися торгівлею, як і раніше. (У якійсь газеті я прочитала: «Розпач — це розкіш». Книжка, на яку в мене є час і яку є можливість написати, відколи я втратила матір, без сумнівів, теж перетворилася на розкіш.)

Вона більше стала спілкуватися з родиною, годинами розмовляла з молодими жінками в крамниці, пізніше зачиняла кафе, де часто збиралася молодь. Вона багато їла, знову погладшала, стала балакучою, відвертою, немов молода дівчина, розповідаючи мені, що до неї залицяються два вдівці. У травні 68-го вона кричала мені по телефону: «У нас теж передбачаються зміни!» А наступним літом стежила за подіями, як наводили порядки у країні (пізніше обурювалася, що ліві сили розорили в Парижі бакалію Фошон, начебто це була її бакалія, але більша розміром за її власну).

У листах вона писала, що їй не дають нудьгувати. Але між рядків читалася її єдина надія — мешкати зі мною. Якось, дуже боязко, «якби я переїхала до тебе, я могла б поратися по господарству».

В Аннесі я думала про неї з відчуттям провини. Ми мешкали в «великому буржуазному будинку», у нас народилася друга дитина: а вона не могла з цього скористатись і бути корисною. Я уявляла її в оточенні внуків, у комфорті, що, мені здавалося, вона має оцінити, тому що вона хотіла цього для мене. 1970 року вона продала свій заклад як окремий будинок, бо не могла знайти покупця на крамницю, і переїхала до нас.

Це був теплий січневий день. Вона приїхала після полудня, коли я була на заняттях у коледжі. Повертаючись, я побачила її в саду, на руках у неї був однорічний онук, вона стежила за тим, як переносили меблі та ящики з консервами, що залишилися в неї після закриття торгівлі. Голова її була повністю сива, вона сміялася, повна життєвої енергії. Вона гукнула мені здалеку: «Ти не спізнилася!» І раптом я пригнічено піймала себе на думці, що «тепер мені доведеться завжди мешкати з нею».

Спочатку вона була не така щаслива, як очікувала. Звичне для неї життя торгівлі день у день закінчилося, закінчився страх перед невиконаними зобов’язаннями, втома, але також закінчилося ходіння туди й назад і розмови із клієнтами, гордість за те, що вона «самостійно» заробляє гроші. Тепер вона була тільки «бабусею», у місті її ніхто не знав, і вона могла поговорити тільки з нами. Світ навколо неї різко потьмянів і став обмеженим, вона більше нічого не відчувала.

І це: жити зі своїми дітьми значить розділяти їхній стиль життя, яким вона так пишалася (вона казала родині: «У них відмінний стан!»). Це також означало, що не треба більше сушити ганчірки на радіаторі в коридорі, потрібно «дбайливо ставитися до речей» (платівки, кришталеві вази), дотримувати «гігієни» (не витирати ніс дітям своєю хусткою). Вона виявила, що ми не надавали великого значення тим речам, які для неї були важливими: різні події, злочини, катастрофи, добросусідські відносини, постійне побоювання «перешкодити» людям (її шокував наш сміх щодо її побоювань). Це було життя у світі, що з одного боку приймав її, а з другого — виштовхував. Одного разу вона гнівно вигукнула: «Я не пасую таким умовам!»

Вона не відповідала на телефонні дзвінки, навіть якщо телефон дзвонив поруч із нею, голосно стукала, перш ніж увійти в кімнату, де її зять дивився матч по телевізору, вимагала завантажувати її роботою, «якщо мені тут нема чого робити, мені залишається тільки піти», і в жартівливому тоні: «Мушу ж я відпрацьовувати своє проживання!». Коли ми залишалися сам на сам, ми з нею сварились із приводу такої поведінки, я їй дорікала, що вона навмисно принижує себе. Я розуміла, що моя мати почувала в моєму будинку ту ж незручність, яку колись почувала я в «суспільстві, кращому за нас», коли була підлітком (начебто тільки «нижчому стану» було дано страждати через цю різницю, що не мала значення для всіх інших). І, прикинувшись, що вважає себе за наймичку, вона інстинктивно пригнічувала культурне начало у своїх дітях, які читали «Лє Монд» та слухали Баха, й розвивала в них невластиві їм господарські риси, виявляючи в такий спосіб своє протистояння: хазяїна й наймички.