Він був веселий.

Він жартував із клієнтами, що розуміли жарти й любили посміятися. Приховані непристойності. Грубі жарти. Іронія. Він налаштовував приймач на програми із іграми та піснями. Завжди був готовий вивести мене до цирку, на безглузді фільми, на феєрверк. На ярмарку підіймалися на міфічний поїзд, їхали до країни Велетнів, аби побачити найбільшу у світі жінку чи країну Ліліпутів.

Він ніколи не відвідував музеїв. Але завжди зупинявся перед гарним садом, деревом у цвіту, вуликом, дивився на гарних дівчат. Він захоплювався неосяжними конструкціями, сучасними великими будівництвами (міст Танкарвіля). Він полюбляв циркову музику, прогулянки автомобілем у селі, коли він обводив поглядом поля, слухав оркестр Бугліона, він здавався щасливим. Збудження, що він відчував од вітру, краса пейзажів не була темою для розмови. Коли я почала відвідувати дівчат-буржуа в І… мене перш за все запитали про мої смаки, про музику: джаз чи класика, Таті чи Рене Клер, цього було достатньо, аби зрозуміти, що я з іншого світу.

Влітку ми гостювали з батьком у родичів три дні на морі. Він ходив на босу ногу в сандалях, зупинявся біля блокгауза, пив вино на терасі кафе, пригощав мене содовою. Для моєї тітоньки він убив курку, тримаючи її між ногами та встромивши їй ножиці у дзьоб, темна густа кров стікала на землю. Вся родина залишалася за столом до самого вечора: згадували про війну, батьків, передавали по колу фотографії між порожніх склянок. «Все гаразд, треба вміти сприймати все належно, навіть смерть».

Можливо, це велике прагнення не хвилюватися, хай там що. Він вигадував причини, наприклад окупація, що начебто віддаляли його від комерції. Він розводив курей та кролів, будував підсобні приміщення, гараж. Він часто змінював вигляд двору на свій розсуд, туалет та курятники переїздили тричі. Постійне бажання все зламати та збудувати знову.

Мати: «Що ви хотіли, це ж чоловік із села».

Він упізнавав птахів по співу і дивився на небо, щоб зрозуміти, яка погода буде завтра: холодна та суха, якщо небо було рожевим, місяць, який сховався у хмарах, передвіщав дощ та вітер. Він проводив кожний день по обіді у садку, завжди доглянутому. Мати брудний садок, погано доглянуті овочі вважалося поганим тоном, так само як не стежити за собою чи багато пити. Це було марнування часу, того часу, коли плоди падали на землю, занепокоєння тим, що подумають інші. Інколи відомі в містечку п’яниці спокутували свою провину перед суспільством, обробляючи прекрасний садок між двома пиятиками. Коли моєму батькові не вдавалося виростити пір чи інші овочі, він здавався зневіреним. У кінці дня він спустошував нічне цебро й лютував, якщо знаходив там старі панчохи чи кулькові ручки, які я викинула туди з ліні замість того, щоб кинути їх на смітник.

Коли він їв, користувався тільки своїм складаним ножем. Він нарізав хліб маленькими кубиками, клав їх біля тарілки і їв із сиром, ковбасою чи із соусом. Він дуже засмучувався, коли бачив, що я залишаю їжу на тарілці. Його ж тарілку можна було не мити, він з’їдав усе до останньої крихти. Після закінчення обіду він витирав ніж об свій комбінезон. Коли з’їдав оселедець, він устромляв ніж у землю, щоб позбутися запаху. До кінця п'ятдесятих років він їв суп зранку, потім узяв звичку пити каву з молоком, трохи ніяковіючи, бо вважав каву з молоком жіночим напоєм. Він сьорбав каву ложкою, наче це був суп. О п’ятій годині він улаштовував собі полуденок: яйця, редиска, печені яблука, а ввечері обмежувався овочевим супом. Він не любив майонез, складні соуси та тістечка.

Спав він завжди в сорочці та трико. Щоб поголитися тричі на тиждень біля умивальника на кухні, де було дзеркало, він розстібав свій комір, я бачила дуже білу шкіру, починаючи з шиї. Ванні кімнати, ознаки багатства, почали виникати в будинках після війни, моя мати теж улаштувала кімнату для вмивання на другому поверсі, та він ніколи нею не користувався, продовжував голитися і вмиватися на кухні.

Узимку він із задоволенням чхав і харкав надворі.

Такий портрет батька я могла б зробити у школі, якщо все, що я знала, можна було б описати. Одного разу дівчинка із класу CM2 кинула своїм зошитом у яскравій обгортці. Вчителька відвернулася від дошки: «Дуже шляхетно!»

Ніхто в І… — ні комерсанти з центру, ні найманці в конторах — не хотів мати вигляд «вихідця із села». Бути селянином значило не розвиватися, завжди спізнюватись у всьому, хай там що, одяг, мова чи то хода. Анекдот, який був дуже популярний у той час: селянин приїхав до сина в місто, сів біля пральної машини, залишався біля неї тривалий час, спостерігаючи, як обертається барабан. Потім підвівся, похитав головою і розчаровано каже своїй невістці: «Хай говорять що хочуть, але телебачення не варте того, щоб його дивитися».

Але в І… не менш спостерігали за манерами великих хліборобів, які з’являлися на ринку як знаменитості, потім почали їздити на автомобілях. Найгіршим було мати звички та ходу селянина, коли ти не був ним.

Батько та мати зазвичай зверталися одне до одного з докором, навіть коли піклувались одне про одного. «Вдягни шарф, коли підеш надвір!» чи «Та посидь ти трохи!», вони могли навіть вживати образливі слова. Вони чіплялися до дрібниць, сварилися з приводу того, хто загубив рахунок від продавця прохолодних напоїв, хто забув вимкнути світло в підвалі. Вона кричала голосніше за нього, тому що все їй діяло на нерви, поставка товару, що затрималася, дуже гаряча сушарка для волосся в перукаря, правила та клієнти. Іноді: «Тобі не дано бути комерсантом» (слід було розуміти: тобі треба було залишитися робітником). Під впливом образи, виходячи із себе: «Стара шкапа! Треба було залишити тебе там, де ти був». Обмін люб’язностями: «Мізерний!» — «Шалена баба!» — «Зануда!» — «Старе луб’я!»

І таке інше. З незначного приводу.

Вони спілкувалися між собою лише у скандальній манері. Шляхетний тон зберігався тільки для чужих. Звичка така сильна, що, коли мій батько намагався висловлюватися як належить у присутності чужих людей, він забороняв мені лізти на купу каміння різким тоном, із акцентом та лайками нормандця, руйнуючи те добре враження, яке він намагався справити. Він так і не навчився висловлювати своє незадоволення мною в коректній формі.

Ввічливість між дитиною та батьками залишалася для мене тривалий час таємницею. Мені знадобилися роки, щоб «зрозуміти» зовнішню люб’язність, яку добре виховані люди виявляли навіть у простому «добридень». Мені було незручно, я не заслуговувала такої уваги та поваги, я гадала, що вони це роблять через надзвичайну симпатію до мене. Але пізніше я помітила, що всі питання ставляться з квапливим інтересом, ці посмішки не мали більшого значення, ніж їсти з закритим ротом чи сякатися потай.

У міру того як деталі такої поведінки відкривалися для мене, я почала зневажати ці ввічливі жести, тому що відкрила для себе їхню незначущість. Лише принизливі спогади змушували мене коритись їм. Я прогиналася під світ, у якому жила, який намагався змусити вас забути спогади нижчого світу, ніби це був поганий смак.

Коли я виконувала свої завдання за столом на кухні ввечері, він гортав мої підручники, особливо полюбляв історію, географію та природознавство. Йому подобалося, коли я задавала йому каверзні запитання. Одного разу він наказав мені продиктувати йому текст, аби довести, що пише грамотно. Та він ніколи не пам’ятав, у якому я класі, він говорив: «Вона у мадемуазель Антель». Школа, релігійний заклад, обраний для мене матір’ю, були для нього чимось жахливим, що, мов країна Ліліпутів із «Мандрів Гуллівера», поширювалось наді мною, щоб виховати мої манери, жести: «Це гарно! Якби ж твоя вчителька могла тебе побачити!» чи «Я піду до твоєї вчительки, вона змусить тебе бути слухняною!».