Одного разу: «Книжки, музика — це все добре для тебе. А для мене це все непотрібне, щоб жити».

Решту часу він проводив терпляче. Коли я поверталася після занять, він сидів на кухні біля дверей, які вели до кафе, і читав «Парі-Норманді», з вигнутою спиною, руки тримав обабіч газети, що лежала на столі. Він підводив голову: «Ти диви, дівчинка повернулась».

— Яка я голодна!

— Це добра хвороба. Бери, що бажаєш.

Він був щасливий хоча б із того, що міг мене нагодувати. Ми говорили одне одному ті ж самі слова, як і раніше, він спілкувався зі мною, як із маленькою дівчинкою, більше нічого.

Я гадала, що він нічого більше не міг для мене зробити. Його вислови не було чутно у залах, де розмовляли французькою, чи у класі, де вивчали філософію, чи в розмовах із подружками з класу на диванах, укритих червоним велюром. Улітку через відчинене вікно своєї кімнати я чула брязкіт лопати, якою він вирівнював землю.

Я так пишу, можливо, тому, що нам не було більше чого казати одне одному.

Замість руїн, які ми бачили, коли приїхали в І… з’явилися маленькі будівлі із сучасними крамницями, що залишались ілюмінованими всю ніч. По суботах та неділях уся молодь збиралась у центральних кварталах, аби повештатися по вулицях, поспілкуватися та подивитися телевізор у кафе. Жінки кварталу наповнювали свої кошики їжею в неділю у великих продуктових магазинах у центрі міста. Мій батько нарешті обробив фасад крамниці білою штукатуркою, неонові вогні, тепер навіть хазяї кафетерію, що чули, відкіль вітер віє, поверталися до дерев’яних нормандських фасадів, до підроблених балок та старих ламп. Вечорами заходжувалися рахувати виторг. «Вони там знаходять ті товари, яких немає у вас».

Щоразу як у І… відкривалися нові магазини, він об’їжджав їх на велосипеді.

Батькам вдавалось якось триматися на плаву. Квартал ставав пролетарським. На зміну середньому класу, що виїхав у нові будинки із ванними кімнатами, прийшли малозабезпечені люди, молоді сім'ї робітників, багатодітні родини, що очікували своє житло. «Якщо платитимуть завтра, залишитесь ні з чим». Одні старі вмирали, іншим заборонялося приходити п’яними, але приходили відвідувачі менш веселі, проте більш швидкі та які завжди платили за випивку. Тепер здавалося, що це було не кафе, а бар.

Він приїхав забрати мене із літнього табору, де я наглядала за дітьми. Мати гукала «ку-ку» здалека, і я їх одразу помітила. Батько йшов зсутулений, нахилив голову від сонця. Його вуха виділялися на тлі голови, почервоніли, мабуть, тому, що він зовсім недавно підстригся. Вони голосно розмовляли, навіть лаялися на тротуарі перед собором, вирішуючи, яким шляхом повертатися додому. Вони були схожі на тих людей, які мало виходили з дому. У машині я помітила жовті плями під очима, на скронях. Вперше я жила не вдома протягом двох місяців, ув оточенні молодих та вільних людей. Мій батько був старий, у зморшках. Я відчувала, що більше не мала права вступати до університету.

Щось незрозуміле, незручність після обіду. Він приймав магнезію, відмовлявся від лікаря. Нарешті спеціаліст із Руана знайшов у нього поліп у шлунку, який треба було негайно видалити. Мати оточила його піклуванням з найдрібнішого приводу. Почуття провини, до того ж це все дорого коштувало (торгівці ще не користувалися соціальною допомогою). Він казав: «Оце так неприємність».

Після операції він залишався у клініці тривалий час, потім іще довго відновлював сили вдома. Він утратив свою силу. Лікар заборонив піднімати ящики, працювати цілий день у садку. З того часу ми бачили матір, яка бігала з крамниці до підвалу, підіймала ящики та важкі сумки із овочами, працювала за двох. Він утратив свою гордість у п’ятдесят дев’ять років. «Я більше ні на що не здатен». Він адресував ці слова моїй матері. У багатьох значеннях, мабуть.

Але залишилося бажання відновити сили, прилаштуватися. Він почав шукати задоволення. Він прислухався до себе. Їжа для нього стала чимось жахливим, корисною чи шкідливою, треба було чекати, чи добре вона пішла, чи повернеться. Він нюхав біфштекс, перш ніж відправити його в піч. Він відчував відразу до моїх йогуртів. У кафе під час обіду із родиною він розповідав про свої меню, обговорював з іншими домашні супи та овочеві супи з пакетів. До шістдесяти років усі навколо нього обговорювали цю тему.

Він задовольняв свої бажання. Сарделька, пакетик креветок. Надія на щастя, що зникала після першого прийому їжі. Але також завжди просив чогось попоїсти: «Я з’їм півшматочка шинки», «дайте мені півчарочки», нескінченно. Примхи відтепер, як знімати папір із пачки сигарет Ґалуаз, — не той смак, — та ретельно загортати їх у Зіґ-Заґ.

У неділю вони їздили на машині, щоб не покриватися корою, уздовж Сени, туди, де він колись працював, на дамбу Діеп чи Фекам. Він ішов, тримаючи стиснуті руки вздовж тіла або закладаючи їх за спину. Він ніколи не знав, куди діти руки, поки він гуляв. Увечері він чекав на вечерю та морочив голову. «У неділю втомлюєшся більше, ніж в інші дні».

Політика, особливо чим це все скінчиться (війна в Алжирі, путч генералів, замахи…), загравання із великим Шарлем.

Я вступила як студентка-практикантка до школи Руана. Мене годували, прали мої речі, чоловік, майстер на всі руки, навіть лагодив моє взуття. Все безкоштовно. Він відчував повагу до такої системи абсолютної відповідальності. Держава мені пропонувала відразу моє місце у світі. Мій від’їзд зі школи посеред навчального року дезорієнтував його. Він не зрозумів, для чого, через питання свободи, я бажаю залишити таке певне та стабільне місце, де почуваюсь, як на пасовищі.

Я тривалий час прожила у Лондоні. Вдалині почувалася деяка ніжність. Я почала жити тільки для себе. Мати писала мені в листах, що діялося вдома та у світі. У нас похолодало, сподіваємося, це не триватиме довго. В неділю відвідували наших друзів у Ґранвілі. Мати X померла в шістдесят років, зовсім іще не стара. Вона не вміла жартувати при листуванні, вона не відчувала мови та висловів, які їй було важко підібрати. А писати так, як вона говорила, було ще важче, вона так і не навчилася цього робити. Батько розписувався на листі. Я їм відповідала в тоні констатації фактів. Але вони сприймали мій стиль письма як можливість тримати їх на відстані.

Я приїжджала, поверталась у Лондон. У Руані, коли отримала право викладати літературу, я чула тільки зауваження, «ще бракувало втратити клієнтуру через тебе», «що ти можеш розповісти кюре, коли ти засинаєш у церкві», як завжди. Він розробляв іще якісь проекти, щоб будинок та крамниця мали красивий вигляд, але раз за разом він відчував, що треба знову щось міняти, щоб привернути увагу нових клієнтів. Стримував себе, не поводився, мов продавці у білих халатах, які відлякували клієнтів поглядом, оцінюючи, як ви вдягнені. Не залишилось амбіцій. Він змирився з фактом, що його крамниця — це пережиток, який зникне разом із ним.

Він вирішив тепер трохи насолодитися життям. Він уставав пізніше, після матері, спокійно працював у кафе, у садочку, читав газети від літери до літери, вступав у довгі дискусії з клієнтами. Смерть, іноді згадував про неї, ми знаємо, що на нас чекає, треба бути готовим до цього. Щоразу, коли я поверталася додому, моя мати казала: «Глянь на батька, живе як півень на тісті».

Наприкінці літа, в жовтні, він ловив носовичком ос на вікні кухні та кидав їх у вогонь пічки. Вони ворушилися, помирали, їх пожирало полум’я.

Ні хвилювання, ні радості, він хотів відчувати свою присутність у моєму дивному житті: двадцять або більше років, а ти сидиш за шкільною партою. «Вона вчиться, щоб бути викладачем». Хоч про що б його спитали відвідувачі, він нічого не пам’ятав. «Сучасна література» нічого йому не казало, якби ж то була математика чи іспанська мова. Завжди страх, щоб мене не сприйняли як розпещене дівчисько, а їх багатіями, що підштовхували мене на навчання. Але вони не могли не визнати, що я одержую стипендію, вони вважали: їм пощастило, бо держава платить мені гроші за те, що я нічого не роблю руками. Завжди в оточенні бажань та ревнощів, мабуть, для нього це було більш зрозуміло. Іноді я поверталася додому вранці в неділю, після білої ночі, я спала до самого вечора. Ніхто не казав ані слова, майже схвалення, дівчинка мило розважається, — як доказ, що я була нормальною. Чи ідеальне уявлення про інтелектуальний і буржуазний світ, незрозумілий. Коли дочка робітника виходила заміж вагітною, весь квартал знав про це.