— Сам. Але ще о сьомiй десять я був на вокзалi! Цьому є свiдки. А сюди годину їхати.

— От ви й приїхали на ту годину, яка нас цiкавить. I що робили? — долучився слiдчий.

— Машину мив. Люди ходили вулицею попри ворота i бачили. Не знаю хто такi, але бачили. Це ж можна встановити. Вiталися, я вiдповiдав. Тож…

— Ми розумiємо, — продовжував накручувати помпрокурора. — I встановимо. А от до цього моменту? Хто бачив, як ви в'їхали у мiсто i дiсталися до будинку, не наїхавши при цьому на постраждалу?

— Ну, ви даєте… — розгубився Стас. — А хто ж це мiг бачити? З яких пiр людина вважається винною на тiй пiдставi, що вiдсутнi докази її непричетностi?

— А ми не стверджуємо, що ви виннi, — знову втрутився слiдчий. — Лише припускаємо такий варiант. Доведiть, що такого не може бути.

— До речi, а машину ви навiщо одразу кинулися мити? Так же виходить? Тiльки-но заїхали на подвiр'я i одразу почали мити. Що змивали?

— Шановнi, що це за наїзд? — обурився Стас. — Я що, винен, що у вас підозрюваного немає? Ви що, хочете з мене цапа-вiдбувайла зробити? Не найшли кращої кандидатури?

— Ну, якщо у данiй ситуацiї взагалi доречно жартувати, то ви дiйсно найкращий кандидат для цього. Але ми не хочемо. Ми лише мусимо перевiрити. I миття машини виглядає бiльш нiж пiдозрiло. Дощiв, болота останнiм часом не було…

— То й що? — все бiльше нервувався Стас. — Людина не має права мити машину? Навiть двiчi на день можу, якщо бажаю. Ви на машину подивiться — вона ж вилизана i доглянута!

Шпортаючись у хiдниках, вiн посунув надвiр, запрошуючи iнших.

— Подивiться! Хто ще так доглядає машину? I ви дивуєтеся, що я її мию щодня. Є люди, які тижнями ходять у «стоячих» шкарпетках. А ви усі, сподіваюся, щодня міняєте. То що виходить — ви злодії і вбивці? Тим паче, чергування у мене сьогоднi, колега на двi години згодився замiнити, от i поспiшав я усе чимшвидше закiнчити. Та ви уявiть, травмувати людину серйозно — це ж повиннi такi слiди залишитися, що не змиєш! А ви дурницi говорите…

— Ну, машинка дiйсно доглянута, — згодився слiдчий. — А де ви оцей тюнiнг купляли? Нiколи не бачив такого до «дев'яносто дев'ятої». Такими трубами вмастити — на машинi навiть знаку не залишиться.

— Дiйсно, — пiдтримав даїшник, — машина має високу посадку, жiнка, навпаки, невисока. Удар мав би прийтися десь так… Словом, на капот пiсля удару вона могла й не вискочити. Потiм покотилася, вдарилася головою.

— Вам приносить задоволення молоти маячню? — не витримав Стас. — Берiть машину на експертизу. Шукайте вiдбитки шин на мiсцi, колiс же я не переставляв!

— А ми шукаємо, усе що треба, — розвiв руками слiдчий. — I не кричiть на нас, лікарю. Ми робимо свою роботу так само, як i ви.

— Ви ж зi своєю теж не на п'ять з плюсом упоралися, — єхидно додав помпрокурора. — От i у нас не все зразу гладко буває. Але кiнець-кiнцем з'ясуємо.

Вони поїхали, забравши для експертизи машину i взявши пiдписку про невиїзд. Зачинивши дверi, Стас присiв за стiл i пiдпер голову руками. Потiм налив у келишок коньяку i випив одним духом.

Вiн пройшовся по горищу чiткими кроками вiд кута кiмнати до протилежного. Чимось пошкрiб, потiм раз грюкнуло. Шлак зарипiв у напрямку димоходу, а потiм усе затихло. «Де ж ти був ранiше, коли уся поважна команда сидiла тут, поруч зi мною?!» Виникало враження, що за нього взялися усi разом — i люди, i нечисть i… Всевишнiй. Усi, крiм хiба що покiйного Мироненка, не бажали бачити його у цьому будинку, у цьому мiстi.

У головi гуло. Швидше б настало завтра. За вiкном сiрiло i цим бажанням не справдитися. Адже оте «завтра» — це вже сьогоднi.

Ранок принiс такi несподiванки, що, здалося, усе летить до прiрви.

У дверi постукали саме тiєї митi, коли вiн марно намагався змити водою з обличчя невиспанiсть, головний бiль i жахливий настрiй. Мiлiцейський газик застиг перед хвiрткою, а на ґанку стояла нiчна компанiя майже у тiм же складi.

— Ковач Станiслав Iванович? — почав помпрокурора.

— А у вас склероз? — не стримався Стас. — Ми з вами двi години як попрощалися. Забули?

— Не забув, — спокiйно вiдповiв той. — Але є процесуальнi норми. Ви звинувачуєтесь у навмисному вбивствi Мурашевич Неонiли Йосипiвни i повиннi проїхати з нами до районного вiддiлку.

— Тобто арешт?!

— Поки що лише проїхати для з'ясування. Арешт буде, якщо вiдмовитесь. Ордер є.

— I хто пiдписав? — не вгавав Стас.

— Прокурор, — була вiдповiдь.

— I ви можете його показати?

— Звiсно. Але тодi доведеться сiдати до машини у наручниках. Навiщо? Для чого вам ця реклама? Ви поважна людина, лiкар. Поїхали так, там з'ясуємо.

Усе розгорталося стрiмко. «Ще б з годину збирався, якби не вони», — подумав Стас, прямуючи до «газика» у поважному супроводi пiд пильним поглядом баби Курилихи, яка причаїлася за своєю хвiрткою. А у райвiддiлку його провели одразу на другий поверх у кабiнет слiдчого. Це був допит за усiєю формою. Думка про те, що звiдси вже не вийти, посiла у свiдомостi ще до його початку.

— Станiславе Iвановичу, — почав помпрокурора. — Звiсно, ми вас могли доставити за усiма правилами, але навiщо? Ми ж ту усi свої, будемо намагатися так розiбратись. Допоможiть нам, це ж у ваших iнтересах.

Стас лише кивнув. Слiдчий, який сидiв за сусiднiм столом, застукав по клавiатурi комп'ютера.

— Я мушу поставити вам кiлька питань, якi з'явилися, i одночасно складемо протокол, який ви потiм пiдпишете. Скажiть, ви пiдтверджуєте, що у день загибелi Мурашевич вiдвозили до поїзда Прокопчук Олену Петрiвну?

Стас вiдповiв ствердно.

— А якi у вас iз нею стосунки?

— А хiба це має значення? — не зрозумiв Стас.

— Саме що не є пряме.

— Моя пацiєнтка.

— I все? — не повiрив слiдчий, вiдриваючись вiд монiтора. — Ви що, усiх пацiєнток возите до поїзда?

— I вона так само спитала, — вiдповiв Стас. — Звiсно, не всiх. Тiльки симпатичних. Це не забороняється.

— Тобто мiж вами i згаданою жiнкою є iнтимнi стосунки?

— Нi, — уточнив Стас. — Поки що просто щира симпатiя.

— Ви проживаєте у Галичi недавно, — невiдомо куди хилив слiдчий. — Скажiть, чи є у мiстi ще жiнки, з якими ви пiдтримуєте особистi стосунки?

— I це має значення для слiдства? — здивувався Стас.

— Саме що не є пряме, інакше ми б не питали.

— Гаразд, вiдповiдь негативна. Бiльше нi з ким не знайомий.

— Нехай, — знову взявся до дiла помпрокурора. — Тодi як ви поясните, що щира симпатiя, — вiн скривився, — виникла у вас серед усiх симпатичних жiнок мiста саме до тiєї, яка проживає на квартирi у панi Мурашевич Неонiли Йосипiвни, смерть якої приносила вам неабияку користь?

Стасу здалося, що стiльчик хитнувся пiд ним.

— Ви жартуєте?

— Та нi, це ви жартуєте, — розвiв руками помпрокурора. — Якщо хочете, щоб ми повiрили у такi спiвпадiння. I тепер, як бачите, справа виглядає ще гiрше для вас. Ви знайомитеся з дiвчиною, яка проживає на квартирi у загиблої, робите її своєю спiвучасницею або просто використовуєте i так досягаєте задуманого.

— Але… — слова застрягли у Стаса в горлi.

— Може це й не так, — знизав плечима помпрокурора. — Але який суд повiрить? У Галичi двадцять тисяч населення, половина — жiнки. Ну погляньте на все це збоку! Ви ж розумна людина!

— То це все, що ви говорите зараз, пишеться для протоколу? — ледве витиснув iз себе Стас.

— Нi, це, звичайно, не пишеться. Тiльки вашi покази i мої конкретнi запитання. Отже, наступне з них: ви бували у квартирi панi Мурашевич?

— Нi, — вiдповiв Стас.

— А свiдки показують, що бували. У середу ви привозили Олену Прокопчук i з нею увiйшли до пiд'їзду.

— А вашi свiдки не показують, що одразу ж я i спустився? — не витримав Стас. — Лише провiв до дверей. Я й гадки не мав, у кого вона винаймає кiмнату!

— Ну, гаразд, — згодився помiчник прокурора, — може й не заходили. Але пiд'їжджали, стояли. До речi, в день загибелi Мурашевич ви також пiд'їжджали до її будинку.